«Очі побратимів скажуть вам більше за слова»

Людмила ВЛАСЮК

Погрози від сепаратистів приходили на телефон
— Коли звикаєш до атмосфери війни, розумієш всю цінність людського життя, — говорить військовослужбовець. — А ще усвідомлюєш, що будь–який момент може стати для тебе останнім. Тому цінуєш кожну прожиту хвилину.

« Із дітьми не дуже хотів говорити: як почую їхній голос, відразу навертаються сльози.»

Олег працює оператором на заправці «Аргос». 5 лютого 2015–го отримав повістку із військкомату. Курс молодого бійця проходив на Рівненському полігоні, згодом — у Чугуєві на Харківщині. Потрапив у 15–й окремий мотопіхотний батальйон «Суми», який згодом приєднали до 58–ї бригади. Золоте, Оріхове, Авдіївка — на Луганщині, Верхньоторецьке — на Донеччині — лінія фронту, що боляче пройшлась по його долі.

— Часто сепаратисти прослуховували телефон, приходили різні смс із погрозами типу: «Ми твою сім’ю виріжемо», тому я лише за необхідності брав у руки слухавку, — зізнається військовослужбовець. — Із дітьми не дуже хотів говорити: як почую їхній голос, відразу навертаються сльози. Старався зробити так, аби не долинали звуки обстрілів. Проте вони все розуміли і відчували. Татку, казали, як ми тебе любимо.
Олег говорить, що через п’ятнадцять місяців, проведених у зоні бойових дій, жити по–старому неможливо, але все одно головним пріоритетом залишається сім’я. А ще дуже важливо не замикатися в собі, шукати підтримки у рідних, знайти себе в суспільстві після пережитого.
— Багато хлопців повертаються на фронт саме тому, що не можуть звикнути до мирного неба, не розуміють, як можна радіти життю, коли сотні таких, як вони, гинуть на Сході. Про війну дуже важко згадувати, тому що я там знайшов вірних друзів, але й багатьох утратив. А це дуже боляче. Це змінює тебе зсередини. Я бачив очі побратимів, які залишали Авдіївку, — їх неможливо забути.
Їхні очі скажуть вам більше за слова.

«Мой муж днем работает на шахте, а ночью воюет против вас»
А ще невидимими кулями поглядів ранять жителі Донбасу. Україну там не люблять. І це — правда, і причина у відсутності патріотичного виховання, яке не проводилось на цій землі роками.
— На Луганщині ми жили в хаті, що стояла пусткою, — розповідає Олег. — Наш сусід, поважного вже віку, спочатку не вірив мені, що я із західної області, з Волині. Насамкінець сказав: «Я ж думав, ви — бандери, а тепер бачу, що в сотні разів кращі за наших людей». Його дружина була паралізована, вони не могли нікуди виїхати, а ми ділилися з дідусем усім, що мали. Своєю чергою чоловік дозволяв користуватися його городиною. На Донеччині з місцевими ще тяжче порозумітись. Там продавчиня в магазині відверто казала: «Мой муж днем работает на шахте, а ночью воюет против вас». Зайдеш — дивляться на тебе вовчими очима…

« Насамкінець каже: «Я ж думав, ви — бандери, а тепер бачу, що в сотні разів кращі за наших людей».»

У зоні АТО — все на поверхні. Усі почуття і вчинки. Війна — чорна і немилосердна, тому кожна історія з фронту, де є хоч краплинка світла, сприймається емоційно. Особливе місце в ній належить дітям. Про це говорить і Олег.
Коли їдеш на броні зверху і бачиш дітвору, у якої війна забрала дитинство, емоції переповнюють душу, — говорить боєць. — У такі моменти я згадував своїх донечок: Юля — десятикласниця, Іванка навчається в шостому. Рятувала їхня підтримка і любов. Від односельців також приходила допомога, малюнки — від малечі. Зі Сходу привіз додому дитячі розфарбовані сердечка, які весь час носив у військовому білеті. Там вони лежать і понині. У кожного військовослужбовця був український прапор. Попросив волонтерів залишити мені два: одного з підписами бійців подарував місцевій школі, іншого зберігаю вдома.

«Найбільше щастя, коли хлопці повертаються з виходів»
— Усі тоді обнімаються, радіють, мов діти. А коли йдуть на завдання, то молишся за них, щоб залишилися живими, — каже Олег. — Усі чомусь тут запитують, чи не страшно на війні. Нема таких, щоб не боялись. Спочатку ти сидиш в окопі і відчуваєш страх, а потім звикаєш до цього, навіть потихеньку засинаєш на морозі під свист мін та обстрілів. Ти просто втомлюєшся боятися. Саме страх підштовхує наших хлопців до необдуманих вчинків. У першій роті нашого батальйону один український вояка здався в полон. Узяв білого мішка і пішов до бойовиків. Наші військовослужбовці супроводжували його до ворожого блокпоста, але саме були в розвідці і не могли видати свої позиції. А пізніше хлопці побачили по телебаченню, що цьому бійцю Президент тисне руку, вручаючи медаль «За відвагу». Та побратимам вдалося відразу зв’язатися з СБУ і нагороду повернули.
Про найгарячіші моменти Олег не говорить. Каже лишень, що найгірше на війні піхоті. Вона завжди стоїть першою, можна сказати, жива мішень.
— При обстрілах нам доводилось бігти півтора кілометра полем, щоб дістатися до своїх окопів, — згадує боєць. — Та найважче на фронті дощової погоди. Утворюється непрохідне болото і ти лежиш, ховаючись від куль, просто у тій грязюці. Пам’ятаю, як на Луганщині нам напередодні 9 травня сказали, що сепаратисти будуть накривати «Градами». По тривозі всіх підняли серед ночі. Дощ лив як із відра. Ми попадали в окопи, де повно води, після чого дивимось один на одного: всі чорні від бруду.
Перші два тижні Олегові щоночі снилася війна. Все бачив поранених бійців. Якось вийшов на роботу, почалася гроза і прогримів грім. Від­разу згадалися ті «Гради» і серце стрепенулося.
На війні було багато моментів, про які важко говорити, — продовжує Олег. — Там кожен прожитий день — випробування. Коли ми приїхали в Донецьку область, три дні жили в будинках без вікон, без дверей. Нам сказали: «Хлопці, мусите перетерпіти і вітер, і дощ, і сніг». З цим ще якось можна змиритися. А ось зі смертю товариша, з яким говорив кілька хвилин тому, неможливо.., — Олег на якусь мить замовкає, а потім сам ставить запитання: — Чи виконав я свій військовий обов’язок? Не знаю, але в моєму селищі мирне небо над головою. Для кожного чоловіка це найголовніше — захистити свою сім’ю, бо у нас за плечима діти.