«Цивільна оборона»
— Тату, мені треба у школу ватно-марлеву пов’язку, — сповістила днями молодша доця. Треба, то й треба. Але виявилося, що у найближчих трьох аптеках їх уже катма. Мабуть, розгребли, подумав я. Мої побоювання підтвердили у наступній аптеці. — Ватно-марлевих пов’язок немає. За сьогодні ви уже п’ятий про них запитуєте, — посміхнулася провізор. — Візьміть медичну маску. Може, вона підійде, а якщо й ні, то не страшно, бо коштує копійки
Сергій НАУМУК,
заступник головного редактора газети «Волинь-нова»
Ми й придбали дві маски. Наступного дня виявилося, що вона не підходить. Нічого не вдієш: шукаю запаси марлі, вату, голку, нитки та ножиці. Набираю в інтернеті «ватно-марлева пов’язка». Автоматично видає, «як її зробити». Мабуть, не один готував дитину до цивільної оборони. Розкладаю марлю, кладу шар вати. Згортаю і приміряю до голови доні.
— Тату, ти такий досвідчений. Ніби вже це робив, — із захопленням спостерігає мала.
Ще б пак, тато досвідчений. То ж далеко не перша моя пов’язка. Пригадалося, як у середніх класах ми мали дні цивільної оборони. Певно у 5 класі мама зробила мені зовсім простеньку. Не прошита, вона виглядала не вельми привабливо. Але зате її самому вдалося легко пов’язати і можна було спокійно дихати. Найкрутіші ж витвори моїх однокласників нагадували... Ну, як би це описати... Ватні подушечки з чотирма шнурками. Через них не те що дихати неможливо, їх навіть зав’язати було незрозуміло як.
Загалом шкільні дні цивільної оборони нам подобалися. «Старшаки» бігали з ношами, носили умовного потерпілого, накритого білим халатом. А вся лінійка спостерігала, як це правильно робити. А потім було найцікавіше: ми йшли у бомбосховище. Старенька школа не видавалася здатною витримати ядерний удар, а тому воно було обладнане у сільському будинку культури. Капітальна споруда мала підвал, який ми з цікавістю оглядали. Ніхто з нас, з учителями включно, не уявляв, як мало відбуватися оте сидіння в підвалі на випадок ворожого удару.
До клубу від школи було з півкілометра, тож дорога туди й назад та ще й «екскурсія» підвалом забирали чимало часу. Проте одного разу нашому класу не поталанило. Математику, а пізніше алгебру й геометрію, у нас викладала директор школи Людмила Трохимівна Хомич. Була вимоглива, і ми її побоювалися. Тож якось, вже не пам’ятаю деталей, але ми у бомбосховище потрапили одними з перших. Поки інші класи роззиралися та підходили, ми вже сиділи в одному з підвальних приміщень. І в нас проходив урок математики! Не було дошки, парт, але урок тривав. Щось ми розв’язували чи повторювали усно — не пригадаю. Пам’ятаю тільки, як наприкінці заняття мій однокласник Адам посміливішав і запитав: «Людмило Трохимівно, а якщо почнеться ядерна війна, то математика тоді теж буде?» Директор відповіла ствердно, і ми й не засумнівалися.
Пізніше нас тішили, що коли відкриють нову школу, то там бомбосховище буде просто під нею, тож нікуди йти не доведеться. Але коли наприкінці 1980-х здали нову триповерхову лялечку, то Радянський Союз вже дихав на ладан, про ядерні удари ніхто не дбав і дні цивільної оборони чомусь не запам’яталися.
— Давай уже спати, — кажу малій і перериваю її приміряння маски.
Бо завтра знову на роботу, знову звичайні будні, новини не тішать, комуналку платити, ціни ростуть. Одне слово, триває «цивільна оборона».
