Їхній любові — 60 років!

Тетяна БОЯРИН

Мої співрозмовники — переселенці з Польщі, з Грубешівщини. У 1945–му після кривавих заворушень і сутичок на національному ґрунті вимушено покинули рідні місця та нажите добро. Багатодітна родина Василя Трифоновича переїхала у Запорізьку область, Ольги Антонівни — у Полтавську. З надією колись повернутися на малу батьківщину в 1948–му опинилися на Волині. Ольга з батьками та братом оселилися у Козині Рожищенського району, родина Василя Трифоновича — у Рожищі.

« Справжній чоловік — завжди голова сім’ї. Бо він — упевненість, опора, захист. А жінка — мудрість.»

— Нелегкі то були часи, — згадує 86–річна жінка. — Жили бідно. Щоб зберегти взуття, босоніж йшла на роботу з Козина і лише в Рожищі взувалася. А працювала в цеху, де шили ковдри.
— Три класи польської школи — ото й уся моя освіта, — долучається до розмови Василь Трифонович. — А столярські вміння та премудрості будівельної справи перейняв від батька. Тим і заробляв.
Удень міст через Стир будували, згадує 92–річний дідусь, а ввечері пічки людям мурував, аби заробити копійку.
— Познайомив нас у 1956–му мій товариш, якому Ольга дуже подобалась. Але склалося так, що вона вибрала мене, — розповідає сивочолий Василь Говоровський, і очі чоловіка світяться ніжністю.
— Майже рік зустрічалися. Гарно залицявся до мене, тому й повірила у щирість почуттів. А на Зелені свята у 1957–му одружилися. Весілля великого не робили, часи були скрутні. Зібралися в хаті родичі, сусіди та найближчі друзі, всі веселилися, танцювали, співали, — згадує щасливі миті Ольга Антонівна.
А ще ж вони у той день заприсяглися на вірність одне одному перед Богом і людьми у церкві сусідньої Рудки–Козинської. І клятву цю свято бережуть.
Багато років поспіль пропрацював Василь Говоровський у міжколгоспбуді: зводили школи, дитсадки, ферми в Рожищенському та Ковельському районах. Ветеран праці з понад сорокарічним стажем називає об’єкт за об’єктом, які доводилося будувати, і цей перелік чималенький. Завдяки вмілим рукам Василь Трифонович здобув ще й авторитет справжнього пічника–професіонала.
— Будував груби у багатьох рожищан. Та й по довколишніх селах довелося поїздити, не вмів людям відмовляти, — зізнається.
— І в нашій хаті все своїми руками робив: і грубки, і столярку, — хвалить чоловіка Ольга Антонівна, котра після роботи швачкою багато років пропрацювала санітаркою в районній лікарні.
Змолоду звиклі до праці, дбали й про сімейний затишок, в любові та турботі ростили сина Анатолія. Аби в домі був достаток, Говоровські обробляли город, тримали господарство. Ніколи не ділили обов’язків, працювали разом, то й виходило все до ладу. До слова, навіть у такому поважному віці вони не сидять без діла. І хоч син, котрий мешкає з сім’єю у Луцьку, забезпечує батьків продуктами, є в них у хліві курочки, рохкає й кабанчик.
— Як і в кожній родині, були у нас і радощі, траплялись і суперечки, — розповідає Ольга Антонівна. — Та коли чоловік сердився, я намагалася бути терплячою, змовчати. Знала, що гнів його минає швидко. Часом ішла на компроміс, аби уникнути непорозумінь.
— Та хіба я колись сердився? — посміхається Василь Трифонович, ніжно обіймаючи дружину за плечі. — Ти ж у мене була гарною господинею.
— Справжній чоловік — завжди голова сім’ї. Бо він — упевненість, опора, захист, — продовжує Ольга Говоровська. — А жінка — мудрість. Приймаючи важливі життєві рішення, Василь завжди радився зі мною. Він дослухався до моєї думки, ми легко могли порозумітися, прощали помилки, бо жили одне для одного.
Сьогодні, озираючись на шість десятків літ, прожитих пліч–о–пліч, Говоровські не згадують непорозумінь і розчарувань. І не тому, що їх не було. Просто все життя вони дивляться одне на одного з любов’ю — очима серця. Коли на закінчення розмови фотографувалися, Ольга Антонівна поправила квітчасту хустину, а Василь Трифонович пригорнув її до себе так ласкаво та ніжно, ніби вони нещодавно побралися. І хоча старенькі вже тішаться онуками, діждали трьох правнуків, їхні почуття завжди молоді.