Життя щось придумає…

Ольга ЧОРНА

…Тоді, понад два десятки років тому, весна була ранньою. На ринках і тротуарах підлітки й дорослі продавали підсніжники. Біля зупинки з букетиком первоцвітів стояла симпатична дівчина. Вітер розвівав її волосся. Сонце лоскотало очі. Вона смішно мружилася і, здавалося, відганяла рукою нечемні сонячні промінці.
— Скільки коштують ваші квіти? — запитав Назар.
— Я їх не продаю.
— Шкода…

Вони зустрілися поглядами. Назар глянув на Таню розгублено-перелякано. І… рушив назустріч Вікторії.

— Ой, та довкола стільки продавців, — засміялася.
Він не знав, про що говорити з незнайомкою, і не хотів її залишати. З-за повороту вигулькнув автобус. Чимала юрба заметушилася. Дівчина обережно поклала букетик у сумку.
— Зачекайте! — торкнув її за руку. — Автобус уже переповнений. Ваші квіти… Я вас підвезу. Он моя автівка, — вказав рукою на припаркований за кілька метрів легковик.
— Ні–ні… Я можу й пішки…
Він таки переконав дівчину, що їхати краще. Його пасажирку звали Танею. Живе в райцентрі неподалік. А тут мешкає тітка, до якої Таня часто приїжджає в гості.
Назар узяв слово з дівчини, що вони зустрінуться. Він зможе бувати у її містечку — це зовсім поруч.
Дні і час побачень завжди призначав Назар, посилаючись на роботу і часті відрядження… Коли ж Таня з’являлась в тітки, йому майже ніколи не випадало бути вдома.
Їй хотілося познайомити коханого зі своїми батьками, тіткою. Віджартовувався:
— Ось закінчиш училище, тоді й нагода буде зустрітися.
Перед самим врученням дипломів Таня радісно повідомила Назарові:
— У нас буде дитина.
Не помітила, як він змінився на обличчі. Можливо тому, що миттєво опанував себе.
— Таню, дівчинко, я не хочу тебе хвилювати, але… Мені «світить» тривале відрядження. Це дуже важливо для мене… для нас… Навідаюся за першої ж нагоди. Обіцяю…
Поспішив до автівки. Стиснув руками кермо. Більше сюди ні ногою. Добре, що Таня майже нічого про нього не знає. І машину якраз вчасно запропонували поміняти на нову. А в спальному районі, де живе її тітка, він не буває. Нема потреби.
…Вона чекала звістки від Назара місяць, другий… Врешті зізналася про вагітність батькам. Ті зчинили бучу: мовляв, що подумають про молодшу сестру? Скажуть, така ж повія, як і старша. Як із цим соромом жити?
— Збирай свої манатки і йди куди хочеш. У нас є тільки одна донька, — злісно сказав батько й грюкнув дверима.
Увечері заплакана Таня стояла зі своїми пожитками перед дверима тітчиної квартири.
— Ти, головне, дурниць в голову не бери, — заспокоювала тітка. — Я добре знаю свого брата. Колись моїх кавалерів розганяв. Всі йому не подобалися. Скандалив. Одного навіть побив. І що з того вийшло? Я в старих дівках залишилася. А тепер ще й насміхається. Одна кімната — не апартаменти, але якось помістимося. І досить ридати. У тебе є я. Потім буде дитинка. А потім… Життя щось придумає…
…Із дверей пологового будинку Таня вийшла майже одночасно із сусідкою з палати навпроти. Вони й народжували в один день. У Тані — хлопчик. У Вікторії – так звали сусідку — дівчинка.
Тітка приїхала за Танею на таксі. Поруч стояло ще дві автівки. Біля них… Назар з букетом і якісь люди з квітами та шампанським. Таня усміхнулася. Як же він довідався, що вона народила і її з маленьким сьогодні виписали? Вони зустрілися поглядами. Назар глянув на Таню розгублено–перелякано. І… рушив назустріч Вікторії.
…Життя щось придумає… Таня згадувала тітчині слова, коли вступила заочно вчитися до інституту в сусідній області. І коли їй запропонував заміжжя вдівець–викладач.
— Але ж він старший за мене майже на два десятки літ. І дітей у них із покійною дружиною не було, — ділилася своїми тривогами з тіткою. — Хоч би Тарасика любив…
…Таня жодної секунди не пошкодувала, що вийшла заміж за свого «професора». Так тітка жартома називала чоловіка племінниці. Він Таню кохав і шанував. Допомагав робити кар’єру. А Тарасові — стати кращим учнем у класі. Ніхто й не подумав би, що Тарас не його рідний син.
Тітка якось не витримала і розповіла братові та братовій, щоправда без подробиць, про Таню. Мовляв, живе гарно, має престижну роботу, люблячого чоловіка і розумника–сина. Але батьки не зраділи.
— Ти, того… Нікому про Таньку не кажи, — невдоволено промимрив брат. — Люди думають, що в світи подалася, то хай так і залишається.
…Вона приїхала у складі «гуманітарної» делегації. Серед запрошених на зустріч із гостями з сусідньої області був і Назар. Він упізнав Таню. Тетяну Федорівну. Хотів підійти, поговорити. Хоча… про що? Його любовні походеньки таки зруйнували сім’ю. Вікторія його виставила з квартири. Донька дорікає, що проміняв її з матір’ю «на чужі спідниці». Тесть доклався, аби не дісталася «хлібна» посада.
Вони зустрілися під час перерви. Спершу очима. Потім пішли назустріч одне одному.
— Радий за тебе… за вас, Тетяно… е–е-е… Федорівно, – озвався першим.
— Дякую, Назаре.
— А як…е–е-е… наш?..
— Мій син? Золота дитина!
— Радий, радий… І ти… ви така гарна. Може, вип’ємо по горнятку кави?
— Не можу. Тітка чекає. Та й каву люблю пити зі своєю сім’єю чи з друзями.
— А моє особисте, як кажуть, дало тріщину. Я шкодую, що…
Вона торкнулася Назарової руки, як колись він її на зупинці, й тихо мовила:
Життя щось придумає...