Cтоличне щастя
Після закінчення школи ми, майже три десятки однокласників, щиро обіцяли щороку приїжджати на зустрічі випускників. Забігаючи наперед, скажу, що абсолютно всі жодного разу так і не зібралися. На ювілейну річницю покладали великі надії, заздалегідь попередили, готувалися. Збираючись у дорогу, обдзвонила тих, хто жив неподалік. Разом усе ж веселіше їхати. Та на заваді несподівано стала примара надуманої провінційності
Інна ПІЛЮК,
інженер прес-центру
ПАТ «Волиньобленерго»
«Там із Києва приїдуть, начальники вже, мабуть, а я ж у садочку працюю, — подруга Тетяна, яка жодного разу на зустріч так і не приїхала, тепер винятку також не зробила. — Що я розкажу про себе?»
Я можу розповісти про неї багато. Вона — вихователька, має двох донечок, що народилися рік за роком. У всьому їй допомагає чоловік, бо ж усіх «мамських» клопотів чи не враз стало удвічі більше. Робота подобається, і вона зізнавалася: як же добре, що знайшла саме те, що їй до душі. Добудували батьківський дім, цього року збираються вселитися в нові кімнати.
Виявляється, дівчину чомусь дуже бентежило, що приїдуть однокласники, які живуть у столиці. Одне лише місце проживання автоматично підносило їх на якийсь уявний п’єдестал. Так, у її райцентрі немає театру, діти ходять не на циркові вистави, а радіють заїжджим артистам з двома-трьома дресированими собаками. Розваг небагато, тому у вихідні ходять гуляти до невеличкого парку або їдуть у сусіднє село, де тече річка. Двадцять хвилин велосипедом – і вони вже там. Тато любить рибалити, часто бере дівчаток із собою. Мають у цьому селі нову подругу, яка дозволяє гратися зі своїми кроликами і навіть обіцяла подарувати їм одного.
Кількома тижнями пізніше випала нагода поїхати до Києва. До потяга залишалося більш як дві години вільного часу, тому запланувала зустрітися з іншою однокласницею, яку Тетяна чомусь змалювала столичною панею. Не вийшло, бо «пані» не встигла доїхати до мене на зустріч через затори. Влітку, коли дороги ремонтують і транспорт їде ще повільніше, вона взагалі міняє зйомну квартиру у віддаленому мікрорайоні на кімнату в квартирі одинокої пенсіонерки ближче до роботи, бо через затори катастрофічно спізнюється. Платить за обидва житла (перше — недороге, тому боїться за тих два-три місяці його втратити), терпить літо з чужою бабцею, заробляє і навіть не знала, що поруч з її новим помешканням є озеро, на якому гніздяться лебеді.
Згадалася й інша колега з міста-мільйонника, яка, аби потрапити на престижну роботу на восьму годину, вставала о четвертій ранку. Працювала до сімнадцятої, але додому приїжджала аж після двадцятої. У кількарічної давності снігопад на міських дорогах провела майже добу. Допоки була незаміжня, жертвувала хіба сном і здоров’ям. Із народженням дітей більше половини заробітку віддавала няні. Решту не мала коли й витрачати, бо у вихідні мусила відіспатися.
А якось побачила у шоу «Міняю жінку», як син Василя Вірастюка дорогою на заняття з карате у машині прямо з банки випиває …борщ. Виявляється, так він обідає дуже часто. Часу на те, аби дитина зі школи зайшла додому, перевдягнулася, поїла, — просто немає. І я чомусь вірю, що це не було постановочним епізодом для телебачення.
Звісно, про невидимі сторони столичного життя не розкажуть на зустрічі однокласників. Та й навіть між знайомими їх не надто афішують. Озвученими будуть хіба «посади-проекти-компанї» та інша зовнішня оболонка. Насправді ж люди у великому місті зав’язані в безкінечній круговерті «встигнути-доїхати-не спізнитися», яка Тетяні з райцентру видається великим благом з одної-єдиної причини: бо ж це — столичне. Хоча мені її просте щастя видається значно ціннішим.
