Музика в тобі і в мені одна...

Катерина ЗУБЧУК

«Після Сашиного освідчення нас чекала... розлука»
Їхнє кохання, вважають обоє, розпочалося з музики, яка їх звела. Вчилися у Луцькому музичному училищі на народному відділі. Олександр, лучанин, — баяніст, Олена, яка родом із Володимира-Волинського, — бандуристка. Одними коридорами, як кажуть, ходили.
— Сашко був старший на курс, — розповідає жінка, — але зверхності у ставленні до молодших з його боку не було. Навпаки, завжди проявляв ввічливість. Зазвичай індивідуально ми займалися на коридорах. Бувало, поставиш стілець і побіжиш за бандурою, а повернешся, то стільця вже нема. І якраз Сашко приходив на виручку — і стільця, і підставку для нот дасть, і бандуру піднесе. Така увага була приємна. А кохання наше зародилося, можна сказати, на останньому курсі. На своєму випускному Олександр мені освідчився.
Хоч на той випускний дівчина, виявляється, прийшла зовсім з іншим хлопцем — зі своїм другом. Але Сашко знайшов хвилинку, запросив її погуляти у парку. І освідчився.

Їхнє весілля припало якраз на День музики — 1 жовтня 2000 року. Тож це подвійне свято у родині.

— Я, по правді, — каже Олена, — була дуже здивована. Бачила незвичайне ставлення цього хлопця до себе, але щоб любов?.. А ще подумала: «Чому ж так пізно мені це сказав? Він же закінчує училище, і ми можемо більше не побачитись». І справді так було, що ми обмінялися телефонами — і все, доля нас розвела. Провчившись іще рік в училищі, я поїхала додому, до себе у Володимир-Волинський. Хотіла вступати у Львівську консерваторію, але не вийшло. А Сашко, як дізналася, став студентом Інституту мистецтв ВДУ. І багато моїх друзів туди вступило. А я сиділа вдома, без роботи. Хотілося розвитку, бо ж училище — це тільки перша ланка у навчанні. І через два роки я вирішила теж у цей виш піти. І буквально з перших днів мого студентства ми почали з Сашком зустрічатися. Виявилося, що мене дочекалося кохання майбутнього чоловіка.

Про це ж саме — зародження їхньої любові — ось що розповідає Олександр:
— На Олену я звернув увагу, як тільки вона вступила на перший курс училища. Йшла по коридору така неприступна дівчина, яка ні на кого не дивилася. А ми, старші, шушукалися, знаючи, що вона вступала в училище зі своїми творами. Це було дуже круто — виконувати власні пісні. Хоча ми не дуже контактували. На якихось вечірках, дискотеках бачились, як кохана говорила, допомагав їй робоче місце на коридорі облаштувати. А вже на останньому моєму курсі був «капусник», і Олена склала пісню про мене, де є слова і про мій абсолютний слух, і про веселу вдачу, хоча ще, як я вже знаю, не бачила в мені свого майбутнього чоловіка. І коли я освідчився їй на випускному вечорі, то помітив у її погляді і розгубленість, і якийсь жаль. Це вже згодом почув від неї пояснення тих почуттів, які вона тоді пережила. Виявляється, Олена думала, чому так пізно я їй сказав про свою любов — вже ж закінчував училище, і доля нас розлучала. Але кохання своє ми не втратили. І коли зустрілися в інституті, то я точно знав, що не упущу свою суджену.
При нагоді Сашко пригадує, як колись, ще в юності, чомусь був переконаний, що ніколи не жениться, — візьме собі дитину з якогось сирітського будинку і буде ростити її сам. Але коли зустрів цю дівчину, то йокнуло серце і ці думки де й поділися.
А Олена ось що каже:
— Я завжди говорила, що мрію про чоловіка високого, гарного, багатого. Саме такий ідеал шукала. Мама мені на ці слова відповідала: «Доню, знайдеш чоловіка, може, й не гарного і не багатого, але стане він тобі найкращим». Отак і з Сашком вийшло. Я спочатку на нього уваги не звертала, хоч і бачила, що симпатичний хлопець. А покохала його, коли взнала, яка у нього прекрасна душа. І він є саме той — гарний, добрий, люблячий, терпеливий, життєрадісний. Це він навчив мене прокидатися рано і дякувати Богу за ще один день, жити з думкою, що сьогодні буде краще, ніж було вчора.

«Я ніколи не стояла перед вибором — народжувати чи ні»
Їхнє весілля припало якраз на День музики — 1 жовтня 2000 року. Тож це подвійне свято у родині. Сашко вчився на четвертому курсі, Олена — на другому, коли одружувалися. У них було активне студентське життя. Олександр вже мав роботу, їздив на різні конкурси баяністів. Олена грала в тріо бандуристів «Лілея», яке бувало і за кордоном. Вони винаймали квартиру, де завжди збиралося багато студентів. Кому нема де переночувати — йшов до них. Хтось голодний чи в останню ніч перед сесією хотів повчитися — теж до Федотових. Кавували — і готувалися до екзамену. Таке ж, майже студентське, життя тривало ще й після інституту, адже п'ять років вони не мали дітей. Як каже Сашко, може, у когось були вже й побоювання, чи ж обдарує їх Бог материнством, батьківством. І ось у 2005-му народилася їхня Соломійка. Тоді вони ще не знали, що матимуть четверо дітей.

Спочатку я була шокована: мені ж уже 38 — як родити?! А Сашко знову сказав: «Ура!» Тож не стояло питання — народжувати чи ні.

— Що у нас буде багатодітна сім'я, ніколи не думала, — розповідає Олена. — Але завжди дивилася на такі родини і трошки їм заздрила. Захоплювалася єднанням такої сім'ї — їх багато, вони люблять одне одного, підтримують. А ще я так вихована по-християнськи батьками, що завжди молю Бога і прошу: «Господи, не дай мені ніколи стояти перед вибором — народжувати чи переривати вагітність». І я перед таким вибором ніколи не була. Скільки Господь дав, стільки й з'явилося на світ діток. Звичайно, у цьому велика заслуга Сашка. Кожного разу, коли я говорила, що вагітна, він з радістю вигукував: «Ура! Дякувати Богу!»

Коли перша дитина народилася, то Олена думала, що зовсім скоро повернеться у свій інститут, «бо вся була в мистецтві». Але...
— Все треба робити в своєму житті якісно, — каже жінка. — Я зрозуміла це з роками, оцінивши, яке це щастя бути зі своєю дитиною, тішитися її першими кроками, першим словом. Почувши перше «мамо», я зрозуміла, що таке материнство. Воно ж не всім дане Богом. З народженням Соломії у нас в сім'ї все змінилося. Наше життя підпорядковувалося доньці. Ми згадали про таке поняття, як здорова їжа, я почала сама готувати.
Сашко з цього приводу додає:
— Як з'явилася дитина, то ми почали думати про завтрашній день. Коли були студентами (та ще й після інституту), то могли на останні гроші купити фаршу, наліпити пельменів і з'їсти їх із друзями. А на другий день залишалося 40 копійок — стільки коштував тоді проїзд у маршрутці. «Дасть Бог день — дасть і їжу», — заспокоювались такою думкою.
Соломія підкоректувала життя подружжя. Не змінилася тільки любов до музики. Донька ще зовсім маленькою ходила з ними на концерти — сиділа і вислуховувала все без будь-яких дитячих примх. А потім народилися Устинія, Катруся і нарешті єдиний син Остап. Дев'ять літ Олена була у відпустках по догляду за дітьми: ще одна не закінчувалась, а вже починалась друга, оскільки різниця у віці дочок трохи більше двох років. Лише після того, як підросла Катруся, багатодітна мама вийшла на роботу у свій Інститут мистецтв.
— Але я відчула, — каже жінка, — що час минув, і я там уже не потрібна, бо вичерпала себе. І так Господь дав, що директор Луцької музичної школи № 1 Ольга Чуріна якраз шукала бандуриста. Вона мене і взяла до себе. Я дякую за це Богові, бо після декретів зрозуміла, що для мене спілкування з дітками — це найголовніше. В Інституті — всі дорослі, це — не моє. І коли у мене в школі вже все наладилося, то виявилося, що знову вагітна. Ми з чоловіком, по правді, цього не чекали. Спочатку я була шокована: мені ж уже 38 — як родити?! А Сашко знову сказав: «Ура!» Тож не стояло питання — народжувати чи ні. Чоловік був, як завжди, на пологах. Сам пуповину перерізав своєму синові, як і свого часу — донькам.

«Господь дає людям ті випробування, які вони можуть витримати»
Ясно, що такій сім'ї, де четверо діток, у Луцьку непросто живеться. Адже годувальник, по суті, один. Як же тато заробляє на життя? З цього приводу Олена мовить:
— Щоб музикантові прогодувати сім'ю, то він повинен мати декілька робіт. Ось і Сашко і в Інституті мистецтв працює, і підробіток шукає, «халтурку», як ми кажемо, має. Коли вже дочки попідростали, а Остапа ще не було, то ми удвох з ним весілля вели: я в ролі тамади була, а він грав на баяні. Чоловікові Бог дав багато талантів. Він, маючи абсолютний слух, і фортепіано настроює. Буває, Сашко каже, що вже гроші закінчуються. А я його заспокоюю: «Ти вмієш їх заробляти». І так завжди трапляється, що в момент, коли грошей нема, хтось зателефонує і запропонує якусь роботу.
— Ми вже зрозуміли, — додає Сашко, — що Господь дає людям ті випробування, які вони можуть витримати. І так само з грішми: ми навчилися вкладатися у ті кошти, які маємо. Зараз основна думка про дітей, а себе й ущемити можна.
А ось коли мова зайшла, що потрібно для того, аби сім'я була міцною, то Олександр сказав:
— Багато моїх знайомих — це родини музикантів, як і наша. Таким сім'ям набагато легше, бо є розуміння одне одного. І ми з Оленою переконалися, що це ідеальний варіант, коли у подружжя — спільні захоплення, інтереси.
На підтвердження цього жінка мовить:
— У музиканта — то репетиції, то концерти. Він може працювати і в суботу, неділю, і тоді, коли у людей свято. Сашко мій в Інституті мистецтв акомпанує танцюристам. А танці це що? Це — молоді, гарні, довгоногі дівчата. Я цим ніколи якось не переймалась. А тим часом дехто питає: «Тебе це не хвилює, що чоловік у такому колективі?» Я відповідаю, що ні, бо ж люблю свого Сашка, довіряю йому. Ми ж обоє музиканти: я теж колись роз'їжджала зі своїм тріо, і в нас ніяких непорозумінь не було.
Одне слово, з роками трепетне почуття любові «обростає» повагою, взаєморозумінням, здатністю не бачити недоліків, які в кожного, звичайно, є і які вже не треба виправляти.
— Перші п'ять років подружнього життя ми притиралися одне до одного, — розмірковує чоловік. — Олена щось своє відстоювала, я — своє. Конфлікти якісь хоч-не-хоч виникали. А народилися діти — і всі ці моменти відійшли на другий план. Навіть не звертаємо уваги на якісь мінуси — стараємося прийняти одне одного такими, якими ми є. Діти нам у цьому допомагають, сімейні клопоти: коли ти постійно зайнятий роботою, то немає часу до чогось доскіпуватися. Чесно скажу, що я завжди поспішаю додому і ніколи не втікаю від домашніх проблем, як це, не секрет, буває...
А ще я почула від Федотових про їхні вранішні посиденьки на кухні.
— Сашко, а він жайворонок, встає о шостій годині, — розповідає Олена. — Готує мені каву, дітям — кашу (вони тільки таткову кашку люблять) і тоді будить мене: «Котику, вставай». І десь хвилин 50 ми маємо можливість посидіти удвох на кухні. Поки діти сплять — тішимося спілкуванням. Це наш час. А вже після 7-ї години — підйом для дітей. Старших дочок до школи збираємо, молодшу — в дитячий садок. День у всіх дуже насичений, бо ж доньки ще й у музичну школу йдуть.
У родині вже є, вважай, свій оркестр, у якому звучать голоси скрипки, бандури, фортепіано (ці інструменти вибрали відповідно Соломія, Устинія і Катруся). А ще ж Остапчик підростає. У тому, що він буде музикантом, подружжя не сумнівається.
— Якщо хочеш щось по хаті зробити (обід, наприклад, приготувати), — каже Олена, — то треба, щоб Соломія почала на скрипці грати. Поки вона готується до заняття у музичній школі, він ту годину спокійно лежить і слухає.
І, звичайно, любить малюк колискові, які, до речі, для своїх дітей Олена сама складає. А ось співають їх Остапові вже і сестрички, які обожнюють братика і, як і батьки, не уявляють свого життя без цього маленького дива.

Доньки разом з мамою виступають і на сцені під акомпанемент татка.

Соломія, Катруся і Устинія вчаться грати на скрипці, піаніно і бандурі.

Артистична сім’я Федотових у повному складі.