Морський піхотинець із Полісся допоміг Єльцину стати президентом і пішов у священики

Кость ГАРБАРЧУК

 

Мріяв бути артистом театру й кіно
Нашу розмову з отцем Павлом розпочали на площі біля районної адміністрації у селищі Зарічне. Згодом продовжили в машині, поки їхали у Морочне. Я звернув увагу, що зі священиком усі люди вітаються.
— Мене місцеві добре знають, адже 18 років був депутатом районної ради від партії «Батьківщина», — пояснює Павло Дубінець. — До речі, вашу газету почав передплачувати одним із найперших у наших краях. Мені подобається, що оприлюднюєте чимало матеріалів про невідомі сторінки історії та об’єктивно подаєте різні точки зору на актуальні політичні події. На мою думку, видання розраховане на розумних та вдумливих читачів.

« Вже давно розкаявся у цьому гріхові, але пам’ятатиму його все життя…»

Цікавлюся у мого співрозмовника, звідкіля в нього таке захоплення краєзнавством та величезне бажання дослідити таємниці рідного краю?

— Я народився на свято Петра й Павла у містечку Дубровиця, а дитинство провів у селі Нобель. Моя доля тісно переплелася з двома старовинними поселеннями, які мають давню історію. А зацікавився краєзнавством ще у п’ятому класі, коли вчителька розповідала загадкові легенди про Нобель. Змалечку також дуже любив оповідки мого діда про війну, а бабусині — про давні звичаї та празники, — відповів отець Павло.
— А більш серйозно став цікавитися історією після знайомства з волинським дослідником храмів Володимиром Рожком. У Морочному в школі відкрили музей села, я збирав для нього експонати. Записав на касетний диктофон спогади понад 50 людей, але вони з часом розмагнітилися й пропали. Вже вкотре переконався, що найкращий носій інформації — звичайний зошит.
Крім вивчення історії, з дитинства у мене була мрія — стати артистом театру й кіно, тому після школи поступав на режисерський факультет у Рівненський інститут культури. Там потрапив у резервну групу й мене перевели у Луцьке культосвітнє училище. Але я провчився в обласному центрі Волині лише чотири дні. Знаєте як це буває: сільський хлопець потрапив у чуже незнайоме місто — розгубився й злякався. Покинув училище й приїхав до рідної хати у Нобель. Пішов працювати робітником на комбікормовий завод...

Перша фальсифікація президентських виборів у Росії
Служив у радянській армії — морським піхотинцем на Далекому Сході — у Владивостоці. Моя військова спеціальність — хімік–розвідник. Брав участь у виборах першого президента Російської Федерації у червні 1991 року. Тоді ще існував Радянський Союз. Було два лідери: представник демократичних сил Борис Єльцин і від комуністів — Микола Рижков. Як член виборчої комісії нашого підрозділу отримував бюлетені — згідно зі списком військовослужбовців. Мені помилково дали в пачці не 60, а 80 штук. Зайві 20 бюлетенів залишив собі. Під час голосування, коли інші члени комісії пішли на обід, тихенько поставив хрестик навпроти прізвища демократичного кандидата Бориса Єльцина й вкинув в урну. Так що перша фальсифікація президентських виборів у Росії була зроблена мною. Підрахували результати, й дізналися, що Борис Миколайович у нашій дивізії отримав на 50 голосів більше від свого суперника — 20 з них — мої! — усміхається отець Павло. — Отак я допоміг Єльцину виграти. Вже давно розкаявся у цьому гріхові, але пам’ятатиму його все життя…

Дорога до Бога
— Якось ще під час служби виникло величезне бажання зайти в церкву. Не можу пояснити чому. До того я ніколи не був у храмі. Вдома, коли збудували хату й мама привела батюшку, щоб освятити житло, я втік через вікно – злякався священика. Не можу стверджувати, що був атеїстом. Виріс у звичайній поліській родині, всі празники святкували та й усе. А то несподівано з’явилася така жага зайти у храм. Саме в той час із дому приходить лист від батька, який пише про те, як у Нобелі всією громадою взялися відбудовувати спалену церкву. Демобілізувавшись – молодий, здоровий – став допомагати на будові. У грудні 1991-го, коли я гортав щойно придбане для храму Євангеліє, підійшов до мене церковний староста Василь Андрійович Куликович та й сказав: «Павлушо, будеш ти батюшкою». Я лише засміявся на ці слова, не сприйняв їх серйозно. Після служби вирішив вчитися на зоотехніка – став студентом Пінського сільськогосподарського технікуму. У Білорусі знайшов собі дружину Світлану, з якою повінчалися у 1992 році. Маємо п’ятеро дітей, – продовжує свою оповідь священик.

Я ретельно дослідив історію й імена всіх 12 священиків – моїх попередників.

— У лютому 1993-го у Нобелі освячували церкву. Зійшлося багато людей, я поглянув угору на центральну люстру у храмі – панікадило – і подумав: «Зараз воно впаде». Через хвилин десять рухнув цей світильник на аналой і розбив престольну ікону. Ніхто з людей не постраждав, але я тоді злякався своєї думки. А через кілька днів мене покликав батюшка, отець Андрій Діхтяр, й запропонував, щоб я йшов до нього в науку. Подарував мені Требник – церковну книгу з текстами богослужінь і молінь. За півроку в досвідченого священика я пройшов таку школу, що жодна семінарія не зможе дати. Вчив церковний устав, Біблійну історію та Божественну літургію. Екзаменатори були дуже прискіпливі, особисто приймав іспити тодішній архієпископ Рівненський та Острозький Іреней. У серпні 1993-го мене рукоположили у сан диякона, в жовтні – у сан священика. І з того часу вже 24-й рік у Морочному. Світську вищу освіту здобув в Острозькій академії на кафедрі релігієзнавства. Хотів би добрим словом згадати свою альма-матер – заклад, який дає справді фундаментальні знання для тих, хто прагне їх отримати. Тоді зі мною закінчувало академію 50 священиків, всі жили дружно й не ділилися на патріархати, – наголосив отець Павло.

Сільська команда перемогла футболістів зі збірної Білорусі
— У мене є ще одне захоплення – спорт. В юності це була легка атлетика – біг на 5 та 10 кілометрів. Але найбільше люблю футбол. Ганяю м’яча з раннього дитинства. Коли підросли мої сини, то також стали грати. Я спочатку спостерігав, а потім узявся їх тренувати й створив у селі команду. Зробили футбольні ворота й вирівняли поле. Збиралися щовечора. Згодом організували чемпіонат району. Адже ентузіастів багато, місцеві жителі не лише п’ють горілку, але й грають у футбол. Я вважаю: церковна проповідь не повинна обмежуватися стінами храму. Не треба чекати, коли люди прийдуть на службу Божу, а як пастирю самому йти до парафіян, насамперед – до дітей у школу. У 2004–му відновили започаткований ще за Союзу дитячий турнір пам’яті нашого земляка Юрія Марчука, який загинув в Афганістані. До нас приїжджала команда з Каменя-Каширського, а любешівські футболісти брали участь у змаганнях шість разів. Згодом турнір став міжнародним. Тричі переможцями були спортсмени з Пінська, а одного разу у фіналі вони програли нашій сільській команді з Морочного. Тоді їхній тренер кричав, що в нього два гравці зі збірної Білорусі, а їх взули колгоспники…

Громадою звели пам’ятник 565 розстріляним євреям
В отця Павла чимала бібліотека й архів із вирізками, окремо – підшивки нашої газети. Ми звернули увагу, що на робочому столі священика лежить книга Ростислава Семківа «Як писали класики». Цікавлюся, над чим він зараз працює.
— Я пишу майже документальний роман «Одинак» – про долю останнього хуторянина, якого силою змушували переселитися в село, – загнаного колгоспною системою поліського селянина й провідника на псевдо Орел – переслідуваного чекістами українського повстанця. Їхні життєві дороги перетинаються на віддаленому лісовому хуторі, де обоє зимують, – як пояснює мій співрозмовник, йому люди вже розповіли стільки незвичайних сюжетів, що можна створити багатотомну поліську сагу.
— Коли я прийшов священиком, то почув історію про розстріл євреїв – 565 людей, котрих нацисти звезли в Морочне й тут тримали в гетто. У 1942-му їх убили тільки за те, що були іншої нації. Оскільки могилу не доглядали, то через неї на ферму гонили худобу. Звернувся після проповіді до наших прихожан, й зібрали кошти на пам’ятник, який встановили у 1996 році. Визначили точне місце поховання й вшанували загиблих. Адже врятувався лише один єврей Йосько. Його переховували на хуторі: вдень у льосі, а вночі – у хаті. Він був вправним столяром і своїм рятівникам зробив вікна. Ще досі стоїть та хата на хуторі. Історію цього чоловіка мені колись розповів старенький дідусь. Уже після війни він зустрів Йоська на базарі у Пінську. Врятований єврей не знав як віддячити своєму спасителю: зі сльозами на очах цілував руки…

Авторитет отця та його молитви врятували від смерті
Наша церква Святої великомучениці Параскеви (П’ятниці) збудована за кошти поміщика Петра Терлецького у 1815 році, – отець Павло запрошує до храму. – Вона навіть у радянські часи не зачинялася. Я ретельно дослідив історію й імена всіх 12 священиків – моїх попередників. Коли вперше правив службу, до мене підійшла старенька жіночка й побажала: «Дай Боже, щоб ви, батюшко, служили у Морочному стільки ж, як В’ячеслав Навроцький». Згодом я дізнався, що він правив з 1936-го до 1967-го. Старші люди розповідали, як священик врятував село під час українсько-польського конфлікту. У Морочному в 1942 році вбили сім’ю поляків-аптекарів і вже до нас прямував їхній каральний загін проводити відплатну акцію. Отець В’ячеслав зібрав авторитетних людей — і вони із хоругвами вийшли зустрічати поляків. Ніхто не чув, що батюшка говорив з їхнім командиром, але село не зачепили…

Отець Павло: «У церкву люди приносять старовинні ікони».

Храм Святої великомучениці Параскеви (П’ятниці), збудований у 1815 році.

Робочий кабінет-келія отця Павла.