Ужгород — місто казкових екзотів
На жаль, на цвітіння сакур та магнолій ми спізнилися. Вони скликають численних туристів у 20-х числах квітня й дарують неповторну красу протягом двох тижнів. Традиційно першою зацвітає біла магнолія-кобус. Рослини, батьківщиною яких є Японія, ось уже майже століття комфортно почуваються в місті над Ужем. Легенди про те, як з’явилися сакури та магнолії у Закарпатті, вам неодмінно розкажуть екскурсоводи
Валентина ХМЕЛЬОВСЬКА
Цьогоріч через ранню весну вони зацвіли значно раніше, втім, і нам подарували, як помах крила жар-птиці, кілька доквітаючих рожево-бузково-білих гілочок. То було наче запрошення приїхати ще раз у пору торжества їхньої неповторної весняної краси. Адже нині в Ужгороді росте дві тисячі сакур і стільки ж — магнолій. А в 2009 році на Православній набережній було висаджено алею сакур, яка вважається найдовшою в Європі.
Вдалося побачити нам і одну з найдовших липових алей, висаджену вздовж ріки Уж. Сформована вона, за розповіддю екскурсовода, із шести видів лип, кожна має свій термін цвітіння, тож триває воно тут дуже довго.
Зате ми досхочу насолоджувалися цвітінням ужгородських гліциній. Блакитний квітковий «водопад» прикрашав тут не одне обійстя. Той, хто хоч раз бачив, як цвіте гліцинія, неодмінно захоче посадити її у себе. Виростити гліцинію на Волині можливо, але змушені вкотре застерегти: і цієї весни на базарах наших райцентрів відбою не було від продавців «саджанців гліциній із Закарпаття», які нічого спільного не мали зі справжньою гліцинією. Адже це — ліана, яка має плестися, а пропонували за 50—75 гривень якісь кущики, вочевидь, викопані десь на узліссі.
Нині в Ужгороді росте дві тисячі сакур і стільки ж — магнолій. А в 2009 році на Православній набережній було висаджено алею сакур, яка вважається найдовшою в Європі.
Керія японська на Волині ще тільки-но зацвітає і є ще досить рідкісною рослиною, а на Закарпатті її жовто-гарячий цвіт вабить око повсюди.
А ось що довелося побачити вперше у житті — так це пишний рожевий квіт церциса європейського, якого в народі чомусь називають Іудиним деревом. Цілком можливо, що виникла помилка при перекладі, а йшлося про дерево, яке походило з Іудеї.
У нас це дерево виростити складно через його теплолюбивість. Фахівці стверджують, що заміною йому може стати церцис канадський, більше адаптований до наших зим. Квіти його дрібніші, але через їхню велику кількість це не шкодить декоративності. Багрянник (так по-іншому називають церцис) має ще одну перевагу: цвісти починає одним із перших.
Під час нашої екскурсії трапився і казус. Вказуючи на рожеву хмарину квітуючого тамариска (про це рідкісне у нас дерево, пов’язане з легендою про «манну небесну» ми розповідали в одному з номерів «Квіткової підкови», його виростила лучанка Софія Мельничук) екскурсовод почав нас переконувати, що це — «оцтове дерево». Є й таке, наукова назва — сумах оленерогий. Воно досить поширене і в нас, і на Закарпатті. А оцтовим його охрестили, вочевидь, тому, що свічкоподібні бордові плоди при розжовуванні мають кислий смак.
Милуючись краєвидами за вікном автобуса, ми відчували, що наче випередили час і потрапили у кінець травня, хоч була лиш його перша декада. Бузок уже доцвітав, на базарчиках пропонували перші полуниці, щоправда, значно дорожчі, ніж у Луцьку, на узбіччях садиб квітнули дивовижні, досі не бачені голубі іриси з рябим біло-салатовим листям. Воно було таке оригінальне, що спочатку й не розпізнала в ньому цих квітів, доки не побачила цвіту.
Ех, шкода, що поїздка наша була така коротка й насичена, знайомство із рослинним світом Срібної землі відбувалося лише принагідно. Проте, дякувати долі, що вона була!
