Коли у телефонній трубці рідні чули вибухи снарядів, казав, що то навчання

Алла ЛІСОВА

«Зірки» на його погони «падали» не в мирний час
Зустрілася з Олександром напередодні Днів пам’яті, примирення і Перемоги. З перших хвилин бесіди вловлюється розважливість, інтелект, гарна літературна українська мова, в якій багато військової термінології. Службу розпочинав молодшим лейтенантом, а через три роки — вже старший лейтенант. Ці «зірки» «падали» на його погони не в мирний час, а під свист куль.

Вважаю, що нині чоловік у військовій формі заслуговує на повагу.

— Чи пам’ятаєш перші бойові зіткнення? — запитую.

— Таке не забувається, — ділиться пережитим офіцер. — За понад рік перебування в зоні АТО побував з побратимами і під мінометними обстрілами, і під «Градами» та «Смерчами». Свою мобілізацію пам’ятаю похвилинно: 9 квітня отримав повістку як заступник командира роти ще 51-ї бригади, полігон, 9 травня ми вже були у селищі Дачне — на межі Дніпропетровської і Донецької областей. І поступово блокпостами почали відвойовувати свою територію, дійшовши аж до Донецька. Після цього нашу бригаду відправили на полігон Широкий Лан на Миколаївщині для підготовки бойового злагодження, а 300 бійців (чомусь відразу пригадуються легендарні 300 спартанців) склали основу батальйонної тактичної групи «Колос». Я хочу, щоб люди знали про цей загін. 22 травня спіткала нас трагедія під Волновахою, яка ще більше згуртувала солдатів. Цю тактичну групу складали волиняни, котрі разом із бійцями інших підрозділів Збройних сил України відвоювали Савур-Могилу й 20 днів її обороняли. Ми повинні пам’ятати про цей подвиг.

Військова справа не відпустила
Олександр своє життя розділяє на два етапи: «до війни» і «після». Виріс у Нововолинську. 9 класів гімназії — місцевий електромеханічний коледж закінчив з відзнакою, потім — факультет обліку і аудиту Тернопільського національного економічного університету, одночасно навчався на військовій кафедрі. Після закінчення вишу разом із дипломом отримав офіцерську книжку і звання молодшого лейтенанта. Тоді й не сподівався, що другий документ через два роки стане більш затребуваним.

За понад рік служби побував з побратимами і під мінометними обстрілами, і під «Градами» та «Смерчами».

Гордиться своїм татом Віктором Володимировичем, простим трудівником-ливарником, досвід і праця якого вкладені у нововолинські дзвони, які сьогодні можна знайти у церквах України й зарубіжжя. Мама Ганна Євгеніївна, старша сестра Наталія з сім'єю, дружина Тетяна, 5-річний синочок Владислав — це ті люди, про яких думав на фронті, яких захищав і мріяв про зустріч із ними. Олександр працював у ТзОВ «Західна промислова група», ПП «Роса», куди й повернувся після демобілізації. Але каже, що якась незрозуміла сила тягнула його до бойових побратимів, постійно виникало бажання одягнути військову форму. І ось уже більше року він знов у Збройних силах України, служить командиром відділення з комплектування штатів ЗСУ у Нововолинському міжрайонному військкоматі.

«Після фронту важко сприйняти життя з переповненими барами і ресторанами»
— Зараз передова лінія укомплектована контрактниками, — ділиться міркуваннями Олександр. — І армія вже сьогодні інша. Коли я прийшов служити, тоді нас дуже підтримували й виручали волонтери. Людина, яка підписала контракт, свідомо йде на передову, знає, що її там може чекати. Вона сама обрала таку дорогу, тож я вважаю, що нині чоловік у військовій формі заслуговує на повагу. Відрадно, що хлопці, які йдуть служити на строкову, — не з тих, хто всіма способами старається ухилитися від армії: окремі з них у майбутньому хочуть пов’язати свою долю зі збройними силами, інші — випробувати себе в екстремальних умовах. Зараз підготовка і навчання в армії такі, що юнак чітко знає, як він має діяти конкретно на випадок агресії.
Разом з іншими працівниками військкомату Олександр переймається долею демобілізованих бійців. На жаль, більшість із них не обізнані з правами та пільгами, які їм належать. У міру своїх можливостей, а також залучаючи громадську організацію учасників АТО, що діє в місті, стараються пояснити хлопцям усі положення. Сашко пригадує, як він після повернення з фронту оцінював мирне життя, «різали» око контрасти.
— На фронті не знаєш, чи цей день — твій останній, — ділиться наболілим Олександр. — А тут люди йдуть на роботу, діти навчаються, гуляють, увечері — бари і ресторани, які ніколи не бувають порожні. Важко це сприйняти. Тому сьогодні питання реабілітації для солдатів є надважливим.
Щодо себе, то Олександр Батюк дуже завдячує батькам, родині, дружині, які підтримували як під час служби, так і зараз. Хоча зайвий раз старався їх не турбувати. Навіть тоді, коли вони чули у телефонній трубці вибух снаряда, казав, що проводяться навчання.
Старший лейтенант Олександр Батюк вірить у близьке мирне життя в Україні, адже добре знає, що люди на Сході у більшості є нашими — українськими.