Тепло батькових грубок ще довго грітиме наші душі…

…як льотчик відкрив вогонь по дітях
…У день, коли розпочалася Друга світова війна — 1 вересня 1939–го — моєму батькові виповнилося рівно сім років. Зранку мама, а моя бабуся Гапка — випровадила його на берег річки Стохід (жили вони тоді в селі Линівка Ковельського повіту — нині Рожищенського району) пасти на вигоні худобу разом із сусідськими старшими хлопчаками. Діти, як зазвичай, гралися на березі. Але їхню увагу привернув якийсь шум — над головами летіла армада літаків із величезними хрестами на крилах. Старші кинулися ховатися у кущах верболозу, а маленький Володя схопив батога, став ним розмахувати й радісно кричати: «Ероплан! Ероплан! Лети до нас!» Один із тих літаків наче почув ці заклики і несподівано знизився, зробив коло над пасовиськом і… відкрив вогонь із кулемета…

Я щасливий, що за життя встиг сказати своєму батькові слова вдячності за допомогу. Бували ситуації, коли я не знав, як і що робити, мої діти завжди казали: «Треба дідуся запитати». Бо він усе вмів.

Не знаю, яку небезпеку становили для нацистського пілота беззахисні українські діти, але він влаштував справжнє полювання за сільськими пастушками. На щастя, німецький льотчик промахнувся. Зробивши ще одне коло над Стоходом, полетів далі. Тоді ніхто не постраждав: ні діти, ні худоба, але страху набралося все село. З того смертельно небезпечного епізоду розпочиналися для мене татові спогади про його дитинство…

…що можна не стати великим начальником, а бути великим трудівником
Мамі було вісімнадцять, а татові — лише сімнадцять літ, коли вони одружувалися 30 жовтня 1950–го. Секретар сільської ради, щоб зареєструвати шлюб, вчинила службовий злочин — виписала батькові нову метрику. У цьому свідоцтві про народження Володимир Гарбарчук став старшим на рік та повнолітнім. Разом мої батьки прожили 66 літ — і, відколи себе пам'ятаю, не говорили про свої почуття, але трепетно берегли одне одного.
Попри юний вік батько не хотів бути приймаком і відразу після весілля взявся зводити свою першу хатинку в селі Трилісці, розміром чотири на вісім метрів, яку накрив соломою. З тих пір він усе життя будував: і собі, і дітям. Мій тато не став великим начальником, а був великим трудівником…
Через рік після одруження народилася сестра Рая, а батька забрали в радянську армію. Майже чотири роки він разом із полоненими німцями відбудовував зруйнований війною Сталінград. Під час служби — за старанність та працьовитість — рядовий Гарбарчук заробив довгоочікувану відпустку й приїхав до молодої дружини — 19 березня 1955–го. Ця дата дуже важлива, бо рівно через дев'ять місяців — якраз на свято Миколая — з'явився на світ мій старший брат, таким чином обравши собі ім'я. Мама народила його в хаті сама. Поки батько ходив кликати сільську повитуху бабу Мотруну, маленький Миколка вже голосно кричав і командував. Тому й цілком закономірно, що він став військовим. Брат служив спершу в Москві, згодом — у Німеччині. А завершував свою військову кар'єру в українській армії…
У 1968–му, коли вже було троє дітей, батько за одне літо у Трилісцях звів великий будинок. Для цього купили 150 шпал по 5 карбованців. Через кілька років ту хату продали і перебралися в місто Ківерці.
Так у 40 літ розпочався новий етап у житті моїх батьків. Колгоспники стали городянами. Тато пішов працювати муляром в будівельну організацію НГЧ-3, яка ремонтувала вокзали та квартири залізничників на відрізку від Здолбунова до Стоянова та Ковеля. Самі працівники цю загадкову абревіатуру «НГЧ» жартома розшифровували дуже просто — «нещасне горе чоловіка». В них була популярною така приказка: «за енгечовську плату дим піде на хату, буде горілка й ковбаса — дим піде на небеса». Це коли муляри закінчували ремонт пічного опалення чи перекладали грубку і прикріплювали зверху символічну квітку, то вдячний господар, як правило, виставляв могорич. Така тоді була традиція.

…золотим правилом «Зробимо сьогодні більше, то на завтра буде менше»
…Батько ніколи нас не повчав і не виховував у класичному розумінні. Він не втручався в наше життя, але завжди допомагав усім дітям — як міг. І в селі Стрітівка Кагарлицького району, де я жив три роки, є камін, зроблений татовими руками.
У середині 1990–х, коли чергова криза накрила Україну, я залишився без роботи. Щоб прогодувати сім'ю, ми з татом, який уже був пенсіонером, узялися мурувати грубки, печі та комини. Так що після Київського університету я ще успішно закінчив батькову «будівельну академію». Неможливо порахувати, скільки ми разом зробили тих грубок у Ківерцях, Рожищі та навколишніх селах. І жодного разу не було претензій до якості. Хто мурував, той знає, наскільки це важка й водночас відповідальна праця. Я швидше втомлювався, ніж мій старший на 30 років батько. Бувало, вже не раз просився: «Тату, може, вже на сьогодні досить?..» На це він завжди іронічно відповідав: «Це тобі не книжки читати на дивані, тут потрібно попрацювати. Давай зробимо сьогодні більше, то на завтра буде менше». Але та робота ніколи не закінчувалася. Найвідповідальніший момент — коли господар із нетерпінням накладав дрова у щойно змуровану плиту чи піч і запалював. Вогонь ледве тлів, дим ліз у всі щілини. Батько спокійно та неквапливо закурював цигарку й терпляче чекав. І правда, за хвилину–другу з'являлася тяга, дрова спалахували яскравим вогнем. Це означало, що все зроблено правильно. Я вірю, що тепло тих батькових грубок ще довго зігріватиме людські оселі та наші душі.
А вдома, у своїй хаті, яку він допомагав будувати, тепер на кожному кроці бачу його роботу. Коли 15 років тому я хотів викинути непотрібну, на мій погляд, грубку, бо розпочалася газифікація нашої вулиці, батько переконав мене залишити, і ми змурували нову. Тепер взимку у великий мороз — два оберемки дров й стає тепло від татової грубки в усіх чотирьох кімнатах. У літній кухні про нього нагадує класична піч. У ній моя дружина випікає пироги й перед Великоднем — паску.

…лише одна німецька куля — і не було б цілого всесвіту
Я щасливий, що за життя встиг сказати своєму батькові слова вдячності за допомогу. Бували ситуації, коли я не знав, як і що робити, мої діти завжди казали: «Треба дідуся запитати». Бо він усе вмів.
Останні 10 років, після травми, отриманої у квітні 2007–го, наш тато не міг ходити і прожив тільки завдяки мамі, яка його дуже дбайливо й ретельно доглядала. Кожного ранку він сідав на інвалідний візок — і так до вечора. Читав усі газети, які я приносив, дивився через вікно на світ. Не знаю, про що думав мій батько в цей час, він був зовсім небагатослівний, я б навіть сказав — мовчазний.
…Коли ми зі старшим братом Миколою та онуками Віктором і Олександром виносили з хати домовину з татом, щоб везти його в останню дорогу, я подумав: як добре, що той німецький льотчик промахнувся. Якби він влучив, а вистачило б лише однієї кулі, то не було б на цій землі цілого всесвіту — нашої родини: трьох дітей, п'ятьох онуків, сімох правнуків і двох праправнучок. І це ще не всі, бо життя триває…
Вже підростає поки що наймолодший із Гарбарчуків — братів онук Марко, якому півтора року.

Василина та Володимир у 1950 році.

Мені – 33, а татові 63 роки.