Микола Бишевич ще у 20 років зробив іконостас для церкви
«Всі у нашому Дольську знають, що в цього чоловіка золоті руки», — так каже про талановитого місцевого різьбяра сільський голова Ігор Кузьмич
Катерина ЗУБЧУК
«Це в нас родинне — щось виготовляти з дерева»
Так склалося, що зовсім молодим Микола виготовив іконостас для новозбудованого храму у своєму рідному селі, що в Любешівському районі.
— Церкву у Дольську будували, як я з армії прийшов, — розповідає чоловік. — То був 1993 рік. Староста запропонував мені взятися за іконостас.
— Певно ж, староста знав про хист 20-літнього юнака, раз таку відповідальну роботу довірив вам? — допитуюсь. І чую у відповідь:
« Почалося з того, що приклади до рушниць виготовляв на замовлення місцевих (і не тільки місцевих) мисливців.»
— По маминій лінії і по батьковій були чоловіки, в яких руки лежали до столярки, бондарства. І вікна, двері могли зробити мій дід, прадід, і бочку, відерце для хазяйства змайструвати.
Одне слово, це талант родинний. Тож не дивно, що після закінчення дев’ятого класу Микола хотів навчатися різьби по дереву в Яворові на Івано-Франківщині. Але, як каже, то батька не стало, то з фінансами не виходило їхати далеко з дому, тож пішов хлопець здобувати фах майстра сільського будівництва у Любешівське профтехучилище. Поки три роки вчився, то, за його словами, познайомився з місцевими телемайстрами, — ходив до них, переймав навички. Після закінчення училища міг уже сам поремонтувати телевізор. А ось будівельником, тобто за спеціальністю, так і не працював. Інша справа — різьба по дереву. До цього у нього душа лежала. Почалося з того, що приклади до рушниць виготовляв на замовлення місцевих (і не тількимісцевих) мисливців.
Але ж іконостас — це не приклад до рушниці. Певно ж, непросто було взятися за таку роботу? З цього приводу Микола розповідає:
— Їздили ми зі старостою у Любешів — роздивлялися у тамтешньому храмі іконостас, і в Білорусь, зокрема в село Мохро, що неподалік кордону. Коли чули сябри, що я хочу іконостас виготовляти, то говорили: «Дєтка, то треба бути дуже добрим столяром, щоб за таку роботу братися».
Проте Микола, молодість якого, певно, викликала в багатьох побоювання, чи справиться юний майстер з відповідальною роботою, не відступився від задуму. По суті, тоді він тільки-но опановував непросте ремесло. І з кожною деталлю руку все більш набивав. Тож і сьогодні, буваючи в церкві, бачить, де лише вчився різьби по дереву, а де різець уже його слухався. Хоч, хто не знає цього, то й не помічає якихось огріхів.
А ось щодо того, скільки часу затратив на виготовлення іконостасу, то майстер каже:
— Довго робив, бо й з інструментом було скрутно, і з матеріалом. А ще ж, по суті, це була благочинність (якщо й платили, то мізерію). А жити за щось треба було. Тож я одночасно і телевізори ремонтував, аби був якийсь зарібок. Але до освячення храму, що відбулося у 1996 році, іконостас був готовий.
Той час, коли у Дольську будували церкву, чоловік пригадує з неприхованою ностальгією: це було те, що об’єднувало людей. «Ідея з’явилася в селі, яка гуртувала і молодих, і старих». Сьогодні Микола Бишевич, коли приходить у церкву (а це буває «не так часто, як хотілося б»), то бачить іконостас — першу дуже відповідальну свою роботу. Вважає, що через 20 літ уже пора його поновити. А чи він буде це робити? З цього приводу відповідь така:
— Якщо доручить мені наш батюшка, то візьмуся, як і тоді, в 1993–му.
«Хочу на кожному кутку поставити такі знаки, щоб об’єднати минуле і сьогодення»
Якби зібрати всі вироби, виготовлені Миколою більш як за 20 років, то це була б чимала колекція. Оскільки такої можливості, звичайно, нема, то виручає мобільник, де чоловік зафіксував на фото свої роботи. Тож можна побачити і різьблені приклади для мисливських рушниць, і художньо оформлені вивіски, які замовляє і нинішньої пори Любешівський лісгосп, і різні лавочки. Але є і те, що можна, як кажуть, побачити в натурі. Ексклюзивний стіл, за яким ми сиділи й розмовляли, — витвір рук цього майстра з поліської глибинки, і лавочка–диванчик у батьківській хаті, де Микола живе самітником після смерті матері. А ще — дерев’яний знак на початку вулиці Садової, де стоїть хата Бишевича. Про нього чоловік із особливим пієтетом розповідає, вважаючи, що в кінці 1980–х років «на гарячу голову все підряд поперейменовували».
Оскільки за натурою я бунтар, то вирішив це по–своєму: на вулиці, де живу, поставив знак, де є і нова назва (куди подінешся — у документах вона значиться), і стара, щоб молодь не забувала.
— Наша вулиця, — розповідає чоловік, — звалася Любини, а стала Садова. У селі все одно її називають по–старому. «Де живеш?» — на це запитання відповідь одна: «На Любинах». А оскільки за натурою я бунтар, то вирішив це по–своєму: на вулиці, де живу, поставив знак, де є і нова назва (куди подінешся — у документах вона значиться), і стара, щоб молодь не забувала. А ще ж є вулиці Кабарда, Шляг, що стали Молодіжною, Білоруською. Хочу і там поставити такі ж знаки, які б єднали минуле і сьогодення.
На майбутнє і ось такий задум: у селі, на своєму кутку, мріє Микола Бишевич обладнати дитячий майданчик. Уже в уяві і на папері є колесо — біговий тренажер, висока гойдалка. Цей давній намір усе відкладається через нагальні справи, але вірить чоловік, що і він із часом реалізується.
— Колись мене гнітило, — каже майстер, — що я народився саме тут: місце, де ми живемо, дали моїм батькам під будівництво нібито як покарання. Воно найгірше — низ, де нічого не росло. А я потихеньку став окультурювати цю ділянку — землі підвіз і садок на болоті посадив. Тепер навіть виноград свій маю.
А за хлівом, де колись гній складали, тепер сосни підростають, де вже маслюки водяться. Тобто від людини залежить, яким є те місце, де вона живе.
«Майстерня — моя гордість, хоч здавалася нездійсненною мрією»
Микола Бишевич не робить секрету з того, що свого часу прагнув вибратися із рідного села до Луцька, де, як думав, більші можливості для творчості. І кілька разів навіть жив в обласному центрі. Якось — майже рік був лучанином. Це було в середині 1990–х років. Тоді і з відомим скульптором Миколою Голованем познайомився, побував у його будинку з химерами біля Стиру в Старому місті. Але все складалося так, що доводилося покидати Луцьк. То мати хворіла і мусив бути вдома, то ще якісь причини «випливали», і він — шостий у сім’ї, наймолодший із дітей — вертався у свій рідний Дольськ. Чи шкодує тепер, що не прижився в Луцьку? Коли про це зайшла мова, Микола сказав:
— Ніскілечки. Так, значить, мало бути, щоб я жив у своєму селі.
А щоб підтвердити це, чоловік веде мене у свою майстерню, яка стоїть тут же, на обійсті, і розповідає:
— Будувати її почав у 1990–х. У Луцьку точно б такої майстерні не нажив.
Спочатку був задум, який здавався, може, й нездійсненною мрією. А потім, коли з’явилися перші гроші («одному замовнику зробив сходи у хату для другого поверху із фігурними поручнями»), взявся за будівництво приміщення, де можна було б працювати. Самотужки, як каже, виготовив фугувальний верстат, який і досі служить, придбав різні інструменти. Чоловік вмикає той саморобний фугувальний верстат, розрізує дошку, і приміщення наповнює запах деревини, з яким уже так звикся майстер.
— Можна було б і хату нову збудувати, бо ж живу у батьківській, що зістарилася. Але для кого? Сім’ї у мене нема, — каже Микола.
Оскільки чоловік сам зачепив цю делікатну тему (чому досі холостякує), то на продовження розмови запитую, чому ж так і не одружився, хоч уже має 43 роки. Виявляється, пропонував руку й серце багатьом, але — не склалося… Чому?
— Якщо по–східному, — розмірковує Микола, — то карма моя така. А по–нашому: «На все воля Божа». Доля, певно, моя така, щоб самітником жити.
Я навіть запропонувала оголошення на сторінку «Любить! Не любить» написати — може б, хто відгукнувся. На це мій співрозмовник відповів так: мовляв, листа писати не буду, але якщо хтось прочитає в газеті і зацікавиться мною — то інша справа.
Хочеться сподіватися, що так і станеться, може, хтось із жінок захоче познайомитися із цим самітником — людиною, котра живе на природі й цінує її. Колись, як розповів чоловік, якась пташка у майстерні звила гніздо (залетіла, бо стелі ще не було). Не став Микола його руйнувати. Чекав, поки маленькі пташенята попідростають і полетять разом із матір’ю. Зате тепер вони щовесни в садку його обживаються і дарують йому свої пісні.
У своїй майстерні чоловік почувається так, як пташка в польоті.
Знак на в’їзді на вулицю Садову єднає минуле і сьогодення.
Перша і така пам’ятна робота для сільського храму.
