Найбільше їхнє «люблю» — це 9 синів і 5 доньок!

У селі Карасин Камінь-Каширського району на золотому весіллі Івана й Ганни Мартинюків запашний коровай ділили, як і півстоліття тому

Катерина ЗУБЧУК

Ні залицянок, ні побачень... одразу заслав сватів!
Іван Мартинюк — карасинський хлопець, а Ганна — із сусідньої Карпилівки. Їхні села роз’єднує меліоративний канал.
— Я ще сімнадцяти не мала, — пригадує жінка, — як заміж виходила. Свого Івана мало й знала. Це його тітка, яка була за моїм дядьком, нараяла мені такого жениха. До весілля пару раз бачилися. А щоб так, як тепер, по року-два зустрічаються, то в нас не було. Але, видно, не від цього залежить, як складеться сімейне життя.
Іван Миколайович, слухаючи, що розповідає дружина, долучається до розмови.

« Дитина — то не якась річ (узяв інструмент і зробив), дитину Бог посилає, то як же можна не дати їй народитися?..»

— Я скажу, як то було, — хитро посміхається. — 24 роки мав, уже й пора женитися, бо й батьки наполягали: «Скільки вже холостякуватимеш?» Але хотів узяти за дружину дівчину нерозпущену. Я служив у Підмосков’ї, то надивився всякого. Вже в той час, а то середина 1960-х років, там була страхота — дівчата курили, пили. Я з того дивувався, бо в нас, у глибинці, як то мовиться, такого не було. От коли наші дівчата стали їздити на заробітки — на сезон у Росію чи на південь України, то набралися й собі цього досвіду. І те саме почали робити. Як я вернувся з армії, то якось заговорив про женячку із двоюрідним братом: «Никифоре, кого ж то за жінку брати?» У відповідь почув : «Основне — щоб була молода, — її можна ще повернути, покерувати нею, а головне — така, що ще не розпущена». У цьому я з ним погоджувався. І коли моя тітка розказала про Ганю, то я зацікавився. А що брат моєї майбутньої дружини працював разом зі мною у лісі трактористом, то я пару раз заходив до них до хати. Так і побачилися. До цього я її зовсім не знав. Бо як пішов в армію, то вона підлітком була.

Якось цей гість сказав дівчині, що сватів зашле. Може, Ганя, як зараз чоловік думає, і за жарт прийняла ці слова, бо ж яке сватання, коли в них ні побачень не було, ні освідчень. Але у відповідь почув: «Приходь».
22 лютого 1967 року пішов Іван з батьком і ще одним родичем у свати. Тоді і про весілля домовилися — призначили його на 14 травня.
— Було воно бідненьке, — каже Іван Миколайович, — але аж три дні — тоді менше ніхто не гуляв.
— Чого бідненьке? — не погоджується Ганна Ігорівна. — То лагоминок різних, як тепер, не виробляли, але м’ясних страв, приготовлених по-колишньому, вистачало.
Білу сукню наречена мала, на голові — віночок («тоді ще вельони тільки дехто надягав»). При нагоді розпитую, чи нема знімка з того пам’ятного дня. Нема, на жаль, бо й фотоапарати в 1960-ті роки в селі були рідкістю. Тож не побачимо на світлинах пару молодят. Зате з подальшої розмови можна уявити, яким романтичним і навіть з екстримом видався той день, коли Іван та Ганна брали церковний шлюб. Це ж у Верхах, що за 12 кілометрів від Карасина, вінчалися. Вважай, потайки. Раненько на тракторі з причепом вирушили (машина вантажна якщо й була у Карасині, то тоді грунтовою дорогою — це тепер тут гравійка — травневої пори ні пройти, ні проїхати). Іван Миколайович пригадує:
— Ще й лісничий ледь не плакав, коли давав трактора, який би завіз до церкви, і попереджав: «Як узнає райком, то з роботи виженуть» — він був тоді кандидатом у партію. Правда, все обійшлося благополучно. Ніхто ніяких скарг не писав.
І про коровай — той святий хліб, що на щастя й добро печуть, спогад у ювілярів:
— У нас на Поліссі його бохунцем називають. А той бохунець часом так виросте, що доводиться піч розбирати, аби його вийняти звідти, — траплялися такі випадки. Наш коровай у міру піднявся, не тріснув…
Отож все вказувало на те, що сімейне життя у Мартинюків складеться добре.

«Я переконаний, що у природу і чрево жінки не можна втручатися»
Дев’ять синів і п’ять дочок виростило подружжя. Старші шестеро народилися ще тоді, як із батьками Івана Миколайовича жили.
Аж через дев’ять літ після весілля перебралися у свій будинок, що звели тут же на обійсті — неподалік від того кремезного дуба, якого ще, мабуть, прапрадід посадив: він сьогодні є своєрідним оберегом великої родини Мартинюків. Де б не були сини і дочки, а дороги їхні завжди ведуть сюди, до батьківського порога, де височить розлога крона могутнього патріарха лісів.

« Любов — то і повага, і те, що одне другого шкодують, шанують. І вже ж не те, що напоказ.»

Ганнині батьки мали восьмеро дітей, в Іванових теж народилося шестеро, але ж згодувалося лише двоє. От чоловік і журився дружині: «У тебе є брати, сестри, а у мене один брат, і той далеко».
Одне слово, Мартинюки були відразу настроєні на велику сім’ю.
— До того ж, — каже чоловік, — я завжди думав так: що дасть Бог — те й буде. Я переконаний, що у природу і чрево жінки не можна втручатись. Дитина — то не якась річ (узяв інструмент і зробив), дитину Бог посилає, то як же можна не дати їй народитися?..
Хоч ростити чотирнадцять синів і дочок непросто. Це зараз є памперси, готові молочні суміші — аби гроші, то все купиш. А як було у 70–80-х роках минулого століття? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:
— Слава Богу, всіх погодувала. От тільки двох синів, уже дорослих, похоронили ми з Іваном…
То велика печаль, до якої подружжя не раз поверталося, поки ми розмовляли. Бо протиприродньо, щоб батьки клали своїх дітей у домовину. «Чорним» був для Мартинюків
2014 рік, який почався втратою і закінчився нею. У новорічну ніч не дійшов до своєї хати метрів десять Мирослав — «нібито тромб обірвався». А восени, у жовтні, Богдан утопився в сусідському ставку (в одного четверо, в другого троє дітей без батька залишилося).
Найстарший син Микола народився у 1968-му, наймолодша Віта — через двадцять літ.
— Скільки-то недоспаних ночей, — каже жінка. — Іван же мусив кожен день на роботу йти — він у лісництві працював і треба було мати в місяць 24 виходи.
— А ви з дітками сиділи? — запитую жінку і за мить розумію, що неправильно висловилась, бо чую від неї уточнення:
— Не сиділа, а робила. Що діти малі, то одне, а ще ми з чоловіком завжди бичків годували, по троє, а якось і сім корів тримали. Хазяйство велике було. Хотілося щось і продати, копійку зібрати. Старалися, бо діти підростали — це ж вчитимуться, женитимуться. Коли у школу ходили, то, бувало, з хати проводжали вісім учнів. Добре, що шкільна форма з одного на другого переходила. А як виросли, то сім синів служили в армії — випровадини всім зробили. Потім весілля справили. Та й так допомагали як могли, коли діти, вже сімейні, будувались.
— Ота юна дівчинка, котру повів під вінець, — яка вона дружина?
Іван Миколайович ніби чекав цього запитання. Він каже:
— Ви пишете, а ми говоримо про любов. Я вважаю, що це почуття виникає з часом — як поживеш з людиною, взнаєш її… Коли я сватав свою Ганю, то мало її й знав. Яка то любов? Але вона прийшла. А це можливо, якщо обоє здатні поступатися і вміти прийняти рішення іншого, а не стояти на своєму. Любов — то і повага, і те, що одне другого шкодують, шанують. І вже ж не те, що напоказ. Іноді пара привселюдно цілується, а через півгодини свариться, а то й до бійки доходить. Хіба це любов? Ви не повірите, але за 50 літ я не матюкнувся на свою Ганю жодного разу, а тим більше не вдарив ніколи. Може, коли й варто було, але ж вона — жінка, мати моїх дітей.

«Добре, що ви в нас є, що ми можемо приїхати до вас»
У гомінкому колись домі («як перша невістка прийшла, то була сімнадцята») тепер залишилися тільки Іван Миколайович і Ганна Ігорівна. Навіть наймолодший Станіслав із дружиною Наталією, який міг би з ними жити, побудувався тут же, у дворі — на місці дідової хати.
— А я й не перечив йому, — каже Іван Миколайович. — Що має в барі гроші розтринькувати, то хай оселю зводить.
З ним разом і хазяйнують Мартинюки-старші: ніхто не ділиться — то наше, а то ваше. Батьки щось підкажуть, а в сина й невістки руки молоді — і все ладиться.
Ось у цій батьківській хаті 14 травня було знову навдивовиж людно. Дев’ять синів і дочок уже зі своїми дітьми, онуками з’їхалися на ювілей шлюбу дорогих мами і тата. Не змогла прибути Віта, що живе на Рівненщині і годує маленьку дитину, Валя, котра поїхала, закінчивши 11-й клас, працювати у Білорусь і там вийшла заміж, та Іван — тепер ковельчанин, у якого якраз тої неділі був робочий день. І провівши в колі великої родини декілька годин, розділивши з нею радість свята, ми пересвідчилися, яка вона дружна. Це ж усі гуртом потурбувалися і про те, щоб золоте весілля татові й мамі запам’яталося на подальші літа. Засекретити все не вдавалося в ході підготовки до ювілею, бо ж хоч-не-хоч, а треба обговорити якісь моменти свята і з батьками. Але багато що було приємним сюрпризом для ювілярів. Насамперед те, що стільки рідних зібралося. Як сказала Ганна Ігорівна, це вже діти, онуки самі одне одного запрошували. І коровай підготували. А для святкового столу звезли все готове, щоб батьки не мали ніякого клопоту.
— Ми вже в такому віці і при такому здоров’ї, — зауважує Іван Миколайович, — що поїсти і лягти на годину-півтори перепочити — наймиліше для нас. Але ж діти захотіли зробити золоте весілля, то ми їхню ініціативу підтримали. А як інакше?..
Це один із зятів — Анатолій Бурим, який узяв за дружину дочку Мартинюків Олену і живе в селі Старі Кошари Ковельського району, зателефонував і в редакцію, щоб запросити з нагоди ювілею кореспондента «Волині-нової». Не раз читав у газеті про такі щасливі пари й захотів, щоб і про його тестя й тещу дізналася вся наша Волинь.
І ми стали свідками пошанування золотих ювілярів. Діти, онуки не лише виголошували вітання, а й пісні дарували найріднішим людям.
— Дорогі батьки! Сьогодні ми зібралися великою родиною. Такий гурт уже давно був у хаті — на мамине 60-ліття хіба. Добре, що ви в нас є. Хоч ми й дорослі, самостійні, а залишаємося дітьми поки живете ви, поки батьківська хата, з якої ми порозліталися, збирає нас. Дай Боже вам здоров’я на довгі літа! — сказав син Володимир, який приїхав з Рівненщини (після закінчення тамтешнього вишу він і сім’ю створив у сусідній області).
— Хочеться, щоб ми ще не раз збиралися у вас з такої приємної нагоди, — це слова дочки Каті, що живе у селі Радошинка Камінь-Каширського району.
Разом зі своїми доньками — Настею, Оленою й Анею — вона виконала пісню, як мовиться, до теми, — про родину. До речі, у Каті — п’ятеро дітей. Вона вже подала документи на звання «Матері-героїні». А оскільки в багатьох її братів і сестер є по четверо нащадків, то жінка вважає, що число матерів-героїнь у родині може ще зрости.
— Нам часто доводиться чути таку фразу: «За гроші можна купити все». Тільки хіба це так? Можна купити будинок, але не сімейний затишок, придбати ліки, але не здоров’я, заплатити за навчання, але не мати знань і мудрості, — а це говорить невістка, дружина наймолодшого сина Наталія. — Тож я бажаю насамперед вам, дорогі батьки, і всім присутнім усього того, чого не можна купити ні за які гроші, — сімейного затишку, здоров’я і, звичайно, мудрості.
А мудрість, як наголосила Наталія, молодше покоління цієї родини черпає від своїх тата й мами, дідуся і бабусі — таких простих і водночас дивовижних людей.

Якби всі зібралися, то була б ще більша компанія.

Дочки і про коровай ювілейний подбали.

50 літ подружнього життя — за цей час прадідівський дуб став ще розкішнішим.