25 літ тому з торбою кедів я… відкрив Європу
Коли у купейний вагон поїзда «Київ — Хелм» у Ковелі зайшли українські митники, всі без винятку 36 пасажирів скинулися по 10 доларів. Саме з цього дрібного хабара розпочалася моя дорога в Європу навесні 1992-го. А пригадав ту першу закордонну поїздку у зв’язку з наданням Україні безвізового режиму. Хоча минуло чверть століття, саме вона міцно врізалась у пам’ять
Кость ГАРБАРЧУК,
редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь-нова»
Після університету я жив у Київській області, а мій бориспільський однокурсник та друг влаштувався в столичну туристичну фірму екскурсоводом, яка возила групи «торбешників» у Польщу. Таким чином і я став одним із них. Схема «туризму» була неймовірно проста: в сільських крамницях практично за копійки скуповувалися сокири, лопати, коси, сапки та інше сільськогосподарське начиння, яке успішно продавалося на польських стихійних ринках. Оскільки я не встиг набрати такого товару, бо його просто розхапали, то закупив 70 пар добротних радянських кедів. Із цим спортивним взуттям відправився у вояж.
Спочатку ми розклалися в Хелмі. Але там було стільки продавців, що торгівля не пішла. Тоді найняли автобус й переїхали у невеличке містечко Влодава. Мої сусіди стали гонорово виймати свій товар: міксери, праски, м’ясорубки та іншу техніку. Я спершу почувався ніяково, бо, крім кедів, мав лише кілька наборів гайкових ключів, пару дверних замків та й усе. Але побачивши, як жваво торгують люди, взявся витягати з картатої торби свій, на мою думку, недолугий товар. І тут, як кажуть азартні люди, мені й пішла карта. Одну пару кедів продав за два долари. Буквально за годину все взуття розмели. Дехто з поляків брав по дві—три пари. Я вже почав жалкувати, що не поставив більшу ціну за такий нікчемний товар. Але як пояснили досвідчені товариші, не треба «зажиратися» — новачкам просто щастить. Залишилася у мене лише одна пара кедів величезного 44–го чи 45–го розміру. Не було в тому містечку такого богатиря і я подарував її одному п’яненькому польському панові.
Поміняв у канторі наторговані злоти, і отримав сто баксів — одну зелену купюру з портретом Бенджаміна Франкліна. На той час це була неймовірна сума, і я почував себе справжнім багачем, бо вперше тримав у руках американську валюту. За решту польських грошей купив шикарні подарунки додому: двокасетний магнітофон, набір французьких парфумів для дружини й справжню ляльку Барбі для маленької доньки.
На зворотному шляху до Києва пили шалений напій — спирт «Рояль», який продавали в літрових пляшках із зображенням символів монархії на яскравих етикетках. Саме тоді стала популярною фраза: «Вдаримо по клавішах, або зіграємо на «Роялі»…
Вже минуло 25 літ з тієї пам’ятної поїздки. Касетний магнітофон десь валяється на горищі. Шкода його викидати — він дорогий як пам'ять. Запах парфумів вивітрився давно, донька вже не грається лялькою Барбі, бо доросла. А ми нарешті відкриваємо для себе Європу без віз і без торби з кедами, хоча ще багато хто з прихованими на тілі упаковками цигарок…
Хтозна-як воно складеться, але коли мене запитали: куди я спершу поїду, то чомусь відразу захотілося у неймовірно красивий Краків, а ще у Литву — у містечко біля Вільнюса, де живе мій армійський друг, з яким ми не бачилися 33 роки.
