Дивись, яке диво!
Біля Центрального ринку у Луцьку, який ми ще називаємо Старим, можна побачити й почути музикантів, особливо у теплу пору. На зразок того, як грають у Києві, наприклад у підземних переходах, — хтось зупиниться і віддячить меншою чи більшою купюрою. А одного весняного дня на тротуарі стояв чоловік із сопілкою. Власне, мені його ще не було видно — просто я йшла на якусь дуже знайому мелодію. Ще декілька акордів і стало ясно, що це пісня з фільму «Хрещений батько», яка особливо запала в душу після поїздки в Париж. Там вона звучала у виконанні Даліди — співачки італійського походження, яка виросла у Єгипті, а прославилася у Франції
Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України
П'ять років тому, травневої пори, я побувала у цьому найромантичнішому місті, де та мелодія прямо витала в повітрі. Її ми чули не тільки під час прогулянки на кораблику річкою Сена, а й у туристичному автобусі, яким прибули за кордон з України. Мабуть, якийсь спеціаліст у музиці, почувши гру чоловіка біля луцького базару, був би більш критичним: знайшов би не один огріх, вловив фальшиві ноти… А мені було байдуже, наскільки професійне чи непрофесійне виконання. Зупинившись біля музиканта, я слухала його гру і ніби на якусь мить знову опинилася на Монмартрі, де стоїть погруддя Даліди з бронзи — її дуже шанують у Франції, тож співачка удостоїлася такої честі після легендарної Жанни Д'Арк, Сари Бернар, Едіт Піаф.
Чоловік із сопілкою, певно, і не здогадувався, чому так довго стоїть біля нього ця жінка поважного віку. А я була вдячна йому за те, що своєю грою навіяв теплий спомин. Утім, він, може, і не пов'язує мелодію, яку дарує людям, ні з фільмом «Хрещений батько», ні з французькою співачкою Далідою. Швидше за все, знає її завдяки нашій українській знаменитості Софії Ротару, яка також виконує цю пісню. Може, й мугикав слова у перекладі українською: «Чому бентежно на душі так в тишині? Чом не поглянеш в очі ніжно ти мені? О, не мовчи, о, лиш скажи. Скажи, що любиш, я прошу тебе, скажи!»…
Мене вразила прочитана десь фраза: «Нема ідеального життя, але є ідеальні моменти». Тож треба вміти оцінити їх сповна і зберегти у скарбничці своєї душі з вдячністю долі, що зробила нам такий дарунок.
З цього приводу хочеться згадати, як газета «Вашингтон пост» провела експеримент, який обговорювався в інтернеті. А було так. Січневого ранку на станції метро зупинився чоловік, дістав скрипку і почав грати. За 45 хвилин він виконав шість творів. Оскільки це був час пік, то сотні людей проходили повз нього. Через три хвилини літній мужчина звернув увагу на скрипаля — на мить затримався і знову поспішив у своїх справах. Найбільше уваги припало музикантові від хлопчика років трьох: мама, кваплячись, тягла його за собою, але він все ж зупинився, щоб поглянути на скрипаля. І так було з іншими дітьми. Загалом за 45 хвилин експерименту лише шестеро людей пожертвували своїм часом, щоб послухати музику. Ще 20 на ходу кинули у футляр гроші. 32 долари — таким був заробіток скрипаля. Хоч у метро грав американський музикант — один з найкращих виконавців світу Джошуа Белл (у цьому році йому виповниться 40). Твори Моцарта і Баха звучали на скрипці Страдіварі, яка коштує 3,5 мільйона доларів! А за два дні до цього виступу в метро відбувся концерт Белла в Бостоні: середня вартість квитка — 100 доларів.
Експеримент мав на меті виявити, чи здатні ми відчути прекрасне в буденному середовищі. І висновки такі: темп нашого життя настільки стрімкий, що часто стаємо німі і глухі до навколишньої краси. І якщо вертатися до того, що «нема ідеального життя, а є ідеальні миті», то якраз їх ми втрачаємо за щоденною суєтою. А їх же не вернеш — як і не перепишеш сторінок життя, бо воно без чернеток. Як кажуть, на кінчику пера були слова з приводу того, що, на жаль, у молодості не завжди усвідомлюєш це і не завжди дорожиш кожною прожитою миттю (попереду ще такі видноколи!). А коли написала їх, то подумала: для чого посипати голову попелом?! Ясно, що вже життя котиться з гори. Але ще можна порадіти, що світить сонечко, що знову цвіте бузок, що ніжною зеленню вкрилася земля. І, дай Бог, все це ще повториться. Головне, щоб біля тебе були близькі і рідні люди, яким ти скажеш: «Дивись, яке диво!», і вони зрозуміють твої емоції.
