Чи не запозичити Україні ізраїльський досвід?
До своєї мрії я йшла майже п'ять років. Це була не якась фантастична забаганка вирватися з кола буденності, а усвідомлене жагуче прагнення потрапити туди, де витає живий дух нашого Спасителя. Ступити на ті стежки, де ходив Ісус Христос, помолитися за живих і померлих там, де молився Він. Незбагненне відчуття причетності до вічного охопило відразу, як тільки лайнер приземлився в найбільшому на Близькому Сході аеропорту Тель-Авіва. Митно-прикордонні формальності — і вже споглядаєш біблійні сюжети довкола…
Алла ЛІСОВА,
редактор відділу економіки
газети «Волинь-нова»
На думку спав вислів одного святого про те, що Ізраїль — це площина між небом і землею, де ми наближаємося до Бога. І ти переконуєшся, що це не лише інша країна — це зовсім інший світ. Печери пророка Іллі, Назарет, Церква Благовіщення та храм Архангела Гавриїла, гори Фавор, Сіон, місто Вифлеєм, гробниця Давида, сад Гефсиманський, храм Різдва Христового, річка Йордан, у якій хрестився Ісус, Мертве море. У кожному з цих святих місць — неземна аура, котра підносить ближче до неба, зворушує до сліз. Серед великого багатомовного натовпу ти залишаєшся наодинці з собою і з чимось незвіданим; межі світу, в якому жив досі, значно розширюються, і починаєш усвідомлювати, що «тут» — це мить, яка ось-ось завершиться, і тому хочеться ще палкіше і щиріше прикластися до всіх намолених образів у Храмі Гробу Господнього, де переживаєш особливий емоційний стан, ввібрати неземний дух Стіни Плачу, трепетно шукаючи заглибинку для викладених на мініатюрному клаптику паперу прохань до Господа. Пройти останньою дорогою Ісуса Христа — пережити момент остаточного подолання сумнівів: у кожного своя Голгофа… У цій подорожі зникає все мирське, буденне, очевидною є лише потреба спілкування зі Всевишнім.
Повертаючись додому, мимоволі переносилася думками в Україну, порівнювала тамтешні картинки природи, побуту і всього іншого з нашими. Господь дійсно нам подарував рай. Але ми того не відчуваємо і не цінуємо. В Ізраїлі кожне деревце вирощене ціною каторжної праці. Для того, щоб воно проросло з землі, слід роками вимивати сіль. Поклавши в кам’яний грунт саджанець, до нього обов’язково треба підвести крапельне зрошування. Про все інше, пов’язане з будівництвом, впорядкуванням, застосування науково-технічного прогресу в країні годі й говорити. Євреї роблять все якісно і сповна, перетворюючи свою незвичайну країну на комфортну для себе і численних туристів. Висококласні дороги змушували завмирати на крутих поворотах над урвищами в Іудейській пустелі і водночас дивуватися. Таке враження, що ці ніби відточені до міліметра шляхи збудовані не людськими руками, а дані кимось вище. Кажуть, це результат бездоганної праці тамтешніх фахівців, які для важких «чорних» робіт наймають арабів і добре їм платять. То, може б, і нам їх запросити? Бо на деяких українських шляхах навіть міжнародного значення можна зуби повибивати. Не кажучи про закутки у провінції з історичними цікавинками, які, до речі, могли б стати теж привабливими для іноземних туристів.
І останнє. Незважаючи на вікові складні відносини між Палестиною та Ізраїлем, тут мирно вживаються два народи. Арабська частина Єрусалима відрізняється від ізраїльської низькими будиночками, а в ущелинах Єрусалимських гір розкинулися поселення кочових племен бедуїнів. Зграйки чорнявих симпатичних дітей такі ж безтурботні й галасливі як на вуличках Єрусалима, так і Вифлеєма. Неспокій під час подорожі навівали хіба що численні контрольні пости військових зі зброєю в руках при перетині лінії розмежування між обома країнами та біля святинь. Як неодноразово підкреслювала гід, покращення ситуації в регіон принесло будівництво стін на кордоні між ворогуючими народами. Відразу з'явилася думка: «Може, нам запозичити щось у тих, хто живе на Святій землі, щоб хоч якось примирити дві частини єдиної України? А політикам частіше відвідувати ці благословенні місця, які б повертали кожного на грішну землю, що позитивно впливало б на їхні помисли та вчинки».
