Великі рекорди малої батьківщини
Ось уже кілька днів, як мої знайомі, та і я за компанію, піддалися новому масовому заняттю: на сайті www.ridni.org можна дізнатися, де мешкають люди з таким же прізвищем, як у вас. Інтернет–ресурс за мить видає детальну інформацію: скільки ваших однофамільців живе в Україні, у якому місті, селі їх найбільше. Для тих, хто складає дерево свого родоводу, це може стати корисною підказкою. А для мене просто цікаво, скільки ж в Україні Пілюків. Паралельно шукаю, скільки ж маю однофамільців за дівочим прізвищем, — між Ковелем і Турійськом цяточка на карті показує, де живуть Яворські
Інна ПІЛЮК,
інженер прес-центру ПАТ «Волиньобленерго»
Насправді за такою розвагою можна розгледіти набагато більше, аніж географію розселення ймовірної рідні. Ви знали, що у селі Липне Ківерцівського району живе 292 людини із прізвищем Громик, а у Чуделі (Сарненський район Рівненської області) аж 314 Кардашів? Три сотні! Не десятки! І то в одному селі! А як вам такий рекорд: тисяча триста Полюховичів у Серниках на Рівненщині?
Я не бувала у цих селах і не знаю, що саме тримає там таку кількість поколінь колишніх родичів (бо ж як не крути, але під час глобального дослідження виявиться, що коріння усіх липненських Громиків і чудельських Кардашів нехай і в десятому поколінні, але все ж зійдеться у єдиному початку). Діти будуються біля батьків, молодші спадкоємці теж згодом «приростають» до села — і ось їх уже майже три сотні! Але така прихильність якась ніби однобока. Знайомі хлопці із Липного працюють на будовах у Росії та Польщі. Їхні жінки — хто в тій же Польщі, а хто й просто вдома. Виховують підростаючих Громиків.
Хотілося б, звісно, похизуватися Волинню як унікальною місциною з таким магнетизмом рідної землі, та не вдасться. Коли після наших просторів потрапляєш у затиснені Карпатськими горами села Львівської чи Івано–Франківської областей, то щиро дивуєшся, як там з’являються населені пункти–рекордсмени з десятками однакових прізвищ. У невеликій Нижній Стинаві Самбірського району живе більше сотні Гнатишиних, а у Чорному Потоці Надвірнянського району — триста Василишиних.
Родючої землі там — катма, дві—три сотки городу обробляють вручну. Садять всього клаптик картоплі. Урожай збирають аналогічним способом, коня тримати дорого. Якщо сіна йому ще можна накосити, то з вівсом дуже скрутно. Тому найвигіднішою худобою є невибагливі вівці. Дехто у гірських районах наважується господарювати з коровою. Але знову ж: привозні дорогі корми зводять нанівець будь–яку фінансову вигоду.
За два дні я не побачила там жодного поля, засіяного зерновими. Та що там засіяного — просто рівного розміром хоча б із гектар, куди б міг заїхати трактор чи комбайн. Коли середньостатистичний волинський колгосп обробляв 4—5 тисяч гектарів, то івано–франківські колеги заледве мали три сотні. А те, що все ж відвоювали у гір, виявлялося кам’янистим і зовсім не родючим.
Споживацьке ставлення до життя диктує, що жити необхідно там, де перспектива, робота, інфраструктура, можливості, нехай навіть і у вигляді вільної землі, яка у вмілих руках може стати джерелом прибутку. Та насправді не гектарами вимірюється сила батьківського дому. І мені дуже хочеться зазирнути в душу тих, хто мотиками обробляє клаптик городу, складає скошене сіно десь високо, аби його не знесла повінь, густенькими рядками садить картоплю, щоби з маленького поля все ж зібрати більший врожай, нікуди не виїжджає і творить демографічні рекорди.
