«Є українців більш, ніж треба»?

…ТИМ, ЯК ДОВГО МИ ВІДДАВАЛИ СВОЮ НАЙГОСТРІШУ ЗБРОЮ ВОРОГАМ
Чомусь так трапляється, що дослухаємося до наших геніїв лише тоді, коли стикаємося з бідою. Ну сказала Леся Українка про слово — єдиную зброю, ну згадуємо про це інколи, а здебільшого забуваємо. І про глибинний зміст, і про те, що справжні поети — таки пророки. Радянська система пророків боялася, тому всіляко їх замовчувала або оголошувала божевільними. А поет Микола Холодний ще наприкінці 1960–х стогнав від болю:

Є мова піль, озер і неба —
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема!

Відчуваєте, які актуальні ці рядки до сьогодні?! Навіть уже трирічна війна з Росією майже нічого не навчила. За що вони воюють? Та передусім за «рускій мір», який насаджують нам і силою, й хитросплетінням їхньої ідеології, насамперед — мовою. Ми ж тішимо себе тим, що в АТО країну захищають і російськомовні. І покірно терпимо, що на телеканалі з назвою «Україна» чи не найменший відсоток україномовних програм.

Варто переглянути у ці дні російські телеканали, аби переконатися, що потрапили цим законом просто в яблучко. Аж жовчю чвиркають: як це хохли там у своїй Хохляндії сміють хохляцьку мову впроваджувати?!

Коли ж із величезним запізненням Верховна Рада прийняла закон, який зобов’язує загальнонаціональні канали транслювати не менше 75 відсотків ефіру державною мовою, що, зрештою, й було до прийняття одіозного закону Колісниченка–Ківалова, дехто сприйняв це як неподобство й особисту трагедію. Ну як же, у нас навіть столиця російськомовна! За даними телеканалу «Россия-24», в Києві 81 відсоток населення розмовляє «на русском». І будь-який питомий українець, що не зрадив рідної мови, – для них націоналіст, бандерівець і навіть фашист. І хоч до його остаточного впровадження ще як до Києва пішки, вони вже там, за східним «бугром», зворохобилися! Варто переглянути у ці дні російські телеканали, аби переконатися, що потрапили цим законом просто в яблучко. Аж жовчю чвиркають: як це хохли там у своїй Хохляндії сміють хохляцьку мову впроваджувати?! А тим часом один із тих, хто воює за «рускій мір» на Донеччині, без тіні сумніву стверджує перед телекамерою: «Это не мы к ним, а они к нам пришли!» У наступному сюжеті вже російський журналіст повідомляє, що українські бандити обстріляли коксохімічний завод, де виробляється не тільки кокс, а й сірчана кислота, що може викликати екологічну катастрофу. А через кілька фраз, між іншим, додає, що завод той розташований на території, підконтрольній… українським військам. Не телебачення, а якийсь театр абсурду!
Але я не про війну хотіла, а про закон, який мало прийняти, а треба ще й впровадити. Бо, як сказав спікер парламенту Андрій Парубій, «в умовах гібридної війни з Росією мова — це не тільки засіб спілкування, мова сьогодні стає зброєю, а зброю ворогові не віддають».

…КОРДОНАМИ ПОЧУТТІВ І ТОЧКОЮ НЕПОВЕРНЕННЯ
Ми сиділи в затишній альтанці, густо обвитій плющем і «дівочим» виноградом. Поряд у зарослях бузків витьохкував соловей — визнаний соліст пташиного хору. Маестро-травень творив апофеоз симфонії весни із неймовірних пахощів, барв, звуків. А ми мовчали… Ми не бачилися майже три роки, й наші колись приятельські стосунки звелися до традиційних святкових вітань і кількох скайпових побачень. Люба вже 14–й рік працює в Італії, а її родина живе у Львові.
— Ну й як тобі тепер, у Мілані? — нетерпеливилося мені почути її розповідь. Адже рік тому померла синьйора, яку Люба доглядала десять літ. Рідні сподівалися, що вона нарешті повернеться, проте жінка одразу ж знайшла іншу роботу і переїхала до Мілана.
— О, тепер я кум королю! Маю нормальну роботу, можу досхочу розмовляти італійською, займатися собою…
Спробувала уявити, де зараз працює моя приятелька, й мало кавою не подавилася від несподіванки, почувши, що нині вона доглядає… 97-річну бабусю. Але та, на відміну від попередньої, при здоровому глузді й добрій пам’яті, з твердим, але позитивним характером, гартованим воєнним лихоліттям.
— Я у неї багато чому навчилася, — стверджує Люба. — Чудова кравчиня, яка свого часу шила одяг для дружини мера Мілана, і зараз ще дає собі раду при вирішенні багатьох побутових справ!
А Люба потрібна їй у першу чергу як компаньйонка і співрозмовниця, а вже потім як помічниця й доглядальниця. По дому синьйора рухається з допомогою спеціальних ходунців, а для прогулянки їй потрібний візок. Родина мешкає в сусідньому крилі, але відвідує маму й прабабусю дуже рідко, спілкуються здебільшого по телефону. Так у них прийнято…
«Прийнято? Ким?» — хотілося запитати, але усвідомила, що це запитання — не до моєї співрозмовниці. Щоб було зрозуміло, чому нинішнє своє становище Люба вважає благом, поясню, що попередня її підопічна страждала хворобою Альцгеймера, обтяженою букетом інших недуг, не розмовляла, за нею потрібен був догляд, як за дитиною. Її моторошний крик іноді долинав і під час скайп-зв’язку. Моя приятелька вчилася на нього не реагувати. Проте її щорічні відпустки ставали для італійської родини проблемою, бо жодна інша доглядальниця не могла замінити Любу. Тому вони нею дуже дорожили, а українка дорожила добрим ставленням до себе і відповідно платою. Тож щорічні обіцянки, що ось-ось повернеться до Львова, все відкладалися.
А далі настала найважча частина нашої надвечірньої бесіди. Зі сльозами в голосі Люба скаржилася на чоловіка, на те, що перестала його впізнавати. Став холодним, неуважним, байдужим. Торік вирішила повезти Іллю на море, сподівалася, що там стосунки потеплішають. Дарма… От і живуть як двоє чужих квартирантів, тамуючи почуття неприязні. Не розлучатися ж на шостому десятку…
Я пам’ятала, що в Італію мою приятельку погнала біда. Треба було рятувати сина, необхідні великі кошти. А чоловік тоді саме переніс складну операцію, на заробітки їхати не міг. Тож довелося Любі прийняти непросте рішення залишити сім’ю, доньку-восьмикласницю…
Так, усі ці 14 літ вона їх одягала-годувала, фінансувала ремонт квартири, придбання нових меблів, автомобіля, оплачувала закордонні мандрівки і лікування… Але вдячність за матеріальне благополуччя і кохання — то, либонь, зовсім інші речі. Не помітила Люба, що втратила свою любов, що в заборонений спосіб перейшла кордони почуттів, що не зупинилася вчасно, переступила оту злощасну точку неповернення. Як жінка я її розумію. Але й чоловіка засуджувати не беруся. У нього — своя правда. А ще боюся думати, скільки таких родин в Україні, які також давно перейшли свою точку неповернення…

…МУДРОЮ СТАРІСТЮ МАМИ-СВЕКРУХИ
Саме сьогодні їй виповнюється 91. А рівно рік тому вона сиділа за столом на чільному місці й чомусь викликала у мене асоціації з англійською королевою. Вишукана чорна сукня «а-ля Коко Шанель», два разочки білих перлин якось по-особливому гармонували з осяйною усмішкою, на ногах — босоніжки на каблучках, щоправда, не було традиційного королівського капелюшка. Замість нього — хмаринка сивого волосся, акуратно вкладеного рукою старшої доньки. Ліля була поруч, готова виконати будь-яке мамине бажання. Окрім хіба отого, невимовленого: хотілося, щоб у день її 90-ліття за святковим столом у кафе зібралася геть уся родина… Але молодша донька вже понад десять літ на заробітках в Італії, дві онуки і троє правнуків — у Німеччині, там тепер їхній дім та друга батьківщина. І їхні плани цього разу якось розбіглися із родинним торжеством, що проходило у Жидачеві на Львівщині. А загалом у мами Каті, Катерини Антонівни Хмельовської із дому Баликів — дві доньки й син, семеро онуків, дев’ять правнуків і життя триває… (Доки матеріал готувався до друку, 27 травня народилася праправнучка). Свою чергову життєву віху вона зустріла при світлому розумі, добрій пам’яті та із дзвінким голосом, який не знає старості.
Частенько мама Катя оповідала про пережите із такими деталями й подробицями, що будь-який журналіст позаздрив би. От я й запропонувала якось:
— Ви б про все це написали!
— Та я ж не вмію! — розгубилася. Але я не відступалася і в черговий приїзд склала їй план, що і як писати. Хоч, чесно кажучи, не дуже вірила в ту затію. І дарма. Якось мама-свекруха показала 40 аркушів, помережених досить розбірливим почерком. Ми спромоглися видати ті мамині спогади невеличким накладом, для сімейного вжитку, під назвою «Межа». Вкотре перечитуючи їх, розумію, що то добротна основа для родинної саги на тлі непростої епохи. Бо там стільки мудрого, вражаючого і повчального: роки дитинства, юності й дорослого життя, що проходило за польської та радянської окупації, зокрема події у Надсянні під час виселення людей у радянську Україну і тривале блукання сім’ї на теренах Прикарпаття та Львівщини. А ще більше болю, почуттів, переживань заховано між рядками. Скільки великих життєвих уроків я почерпнула від цієї маленької тендітної жінки!
Кожен її прожитий день розпочинається й завершується однаково за будь-яких обставин: щирою молитвою. Мама просить Божої прихильності для себе, для всієї родини і для України. І я напевно знаю: доки лине до небес ця щоденна материнська молитва, з нами все буде добре.
Із днем народження Вас, мамо Катерино Антонівно! Хай невичерпною буде Ваша любов до життя!