Народжений у Тельчі: щоб не здатися російському окупантові, Іван Ващеня підірвав себе гранатою

Кость ГАРБАРЧУК

Школа: нинішній директор ще першокласницею перерізала стрічку при її відкритті
Єдиний осередок освіти на селі — школа І–ІІ ступенів, бо дитячого садочка немає. На білій цегляній стіні будівлі — чорна меморіальна дошка з написом: «У цій школі навчався Ващеня Іван Петрович 06.02.1975–18.06.1914. Механік–водій танка 51–ї механізованої бригади». У Тельчі шанують та бережуть пам’ять про свого героя. Центральна вулиця, яка колись була Радянською, тепер названа іменем односельчанина Івана Ващені.

« Центральна вулиця, яка колись була Радянською, тепер названа іменем односельчанина Івана Ващені.»

На вході нас зустрічає директор Галина Майстер. Заходимо у затишну й гарно облаштовану будівлю, де відразу з порога відчувається, що тут є дбайливі господарі.

Школа — це таки моя доля, — усміхається пані директор. І жартує, що зовсім не випадково очолює навчальний заклад. — У 1972–му, коли відкривали це приміщення, і я, тоді маленька першокласниця, перерізала стрічку. Повернулася в свої рідні стіни й вже одинадцять років очолюю дружний колектив із 16 педагогів. З них — 10 наших випускників, які, здобувши освіту, нині працюють у селі, бо у нас є перспектива. Маємо 62 школярі, але їхня кількість постійно зростає. З першого вересня вже буде 70 учнів. Щоправда, цього року не мали випускного 9–го класу.

У кабінеті історії та народознавства зроблено музейний куточок, де стоїть справжній ткацький верстат, за яким трудиться заступник директора Ніна Арсенівна Костючик. На уроках трудового навчання педагог передає ази стародавнього ремесла дівчаткам–семикласницям.
Виставка оригінальних дитячих виробів, виготовлених учнями на гурткових заняттях експонується у кабінеті інформатики. Школі є що показати і чим пишатися. Педагоги та їхні вихованці неодноразово ставали призерами і переможцями районних, обласних конкурсів, олімпіад.
Запитую у директора, історика за фахом, чому так називається їхнє село.
— Жодної навіть подібної назви немає в Україні, та й у колишньому Радянському Союзі не було, — пояснює Галина Василівна. — Тільки на півдні Чехії є поселення Тельче. Щодо цього незрозумілого слова, то у нас є місцева версія. Як розповідав мій тато, неподалік села була маленька річечка, яка навесні сильно розливалася. Повенева вода утворювала швидкоплинні рівчачки, що староукраїнською називали «течі». То цілком можливо, що з часом воно трансформувалося у Тельчі. Село наше старовинне, йому вже 440 років.
Були в його історії й трагічні сторінки. Директор школи розповідає, що 27 травня 1943-го в Тельчі увірвався польський загін, щоб помститися за спалення їхньої колонії Мазур в урочищі Грабина. Вони розпочали криваву розправу над місцевими селянами. Того дня поляки спалили 20 хат. В одній із них згорів покійник, якого не встигли поховати до облави. Тоді нападники зігнали під загорожу кладовища 27 чоловіків, посадили їх і розстріляли…

Церква: цей храм будували жінки
Над трасою сяє куполами новенька, мурована з білої цегли, церква Трьох Святителів: Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Біля храму ми зустріли касира Ніну Папко. Вона розповідає, як завдяки завзятості та величезному бажанню троє енергійних жіночок спромоглися організувати громаду на спорудження храму в Тельчі. Крім неї, це були Надія Демчук та Ганна Демчук. А ще жінка просить згадати всіх хористок та матушку Ксенію.

Завдяки завзятості та величезному бажанню троє енергійних жіночок спромоглися організувати громаду на спорудження храму в Тельчі.

— Щоб заробити грошей, їздили зі скринькою по базарах і псалми співали, — каже пані Ніна. — Могли ж вдома на дивані лежати, але дуже вже хотілося свою церкву у Тельчі мати. Перший внесок зробив уродженець села, нині луцький підприємець Володимир Жданюк. Вдячні парафіяни цього не забули.

Допоміг їм також тодішній народний депутат Ігор Єремеєв. Хоч його вже немає на цьому світі, але люди пам’ятають добрі справи свого обранця. Будівництво, яке розпочали у 2007-му, тривало 5 років. Звичайно, й чоловіки допомагали, в ліс їздили заготовляти деревину, але більшість роботи виконано жіночими руками.
Пані Ніна пригадала такий випадок:
— Ще коли мурували стіни, то допомагали майстрам. Якось зупинилася машина і якийсь солідний пан запитав: «Дівчата, а у вашому селі є чоловіки чи немає?» Ми відповіли, що є. А він і каже: «Скільки тут не їздимо, бачимо на будівництві тільки жінок».
Так завдяки бойовим поліським трудівницям, котрі стали головною рушійною силою, у Тельчі є храм, яким вони по праву пишаються і в якому щиро моляться.

Клуб: а його відремонтувала молодь
У сільському закладі культури ми застали репетицію вокального ансамблю «Вишиванка». Ним керує завідувачка місцевого клубу Лариса Жданюк. Вона добрим словом згадує талановитого поета–пісняра, журналіста та письменника Василя Більчика, нині покійного, який був у них художнім керівником.
— Я працюю тут 26 чи 27 років, вже й не пам'ятаю точно, — усміхається жінка. — Як кажуть, прийшла ще за совєтів. По–всякому доводилося: і на півставки, і на 0,25, й зовсім без зарплати. Але клуб ми зберегли. Коли в залі провалилася підлога, я зібрала молодь і спільними зусиллями її відремонтували. Минулого року сцену оформили. Крім «Вишиванки», у нас ще є фольклорний колектив.

Скільки часу тут працюю, стільки говорять про будівництво амбулаторії у Красноволі, але, крім розмов, справа не рухається.

Зі слів пані Лариси я зрозумів, що у Тельчі рівень культури на висоті. Не лише молодіжні дискотеки, а й свята постійно влаштовують. Працюють спільно зі школою. На празник Петра й Павла готують День села.

Цікавлюся, чи є в них бібліотека.
— Та вже років з п’ятнадцять, як немає. Всю літературу передали школі, хоча там було багато ідеологічного мотлоху. Але в нас є нормальна книгозбірня у сусідньому селі Красноволя, — пояснює Лариса Жданюк.

Мама героя: син уві сні допомагав рубати дрова
У Тельчі живе 65–річна Ольга Ващеня, жінка, яка сама виховала й вивчила п’ятеро синів — мама героя Івана Ващені. Влітку 2014–го її син Іван разом із бойовим товаришем Володимиром Крохмалем із села П’ятидні Володимир-Волинського району, щоб не здаватися в полон, підірвали себе гранатами у підбитому танку.
— Дай Боже, щоб війна припинилася. Скільки тих душ уже пішло на небо. Я ж не одна така мати, яка оплакує свою дитину. В червні минає 3 роки, як син загинув, але досі не можу змиритися з цим, — Ольга Михайлівна ледве стримує сльози, які її душать. — Ще й так далеко похований, але нічого не зробиш, там, у Туричанах, його сім'я. Добре, що мене не забувають, приїжджають онуки. Іванова дочка Христина ось закінчує 11–й клас.
Жінка оповідає, що тільки одного разу їй снився Іван. Якраз мали приїхати двоє синів, які живуть у Луцькому районі. Один — в селі Несвіч, а другий — у Промені, щоб рубати дрова.
— І сниться мені Іван у нашому дворі. Бачу, як він поставив ногу на порізані поліна й щось так весело розповідає братам, я не чую його голосу, а так хочу, щоб хоч словом обізвався, щось сказав. А невістка Людмила каже, що він їй ніколи не сниться…

ФАП: не вистачає коштів на невідкладну допомогу
Здоров’ям односельчан уже десятий рік опікується випускниця Ківерцівського медичного коледжу, акушер Ірина Переходько. Родом вона з Нової Руди. Приїхала сюди на роботу. Вийшла у Тельчі заміж.
Жінка розповідає, що у селі
157 дворів, у яких мешкає 566 жителів. З них — семеро маленьких діток до року та дві вагітні жінки. На спеціальному обліку четверо учасників АТО.
— Життя в селі Тельчі триває, — каже медичка. — Молодь одружується, дітки народжуються. Значна частина — люди старшого віку, тому найпоширеніша в наших односельчан гіпертонічна хвороба, на другому місці — побутові травми, простудні захворювання.
Медичка бідкається, що у зв’язку з реформуванням галузі дуже мізерним стало забезпечення, не вистачає коштів на життєво необхідні препарати для невідкладної допомоги. У фельдшерсько–акушерському пункті є аптечний кіоск, то доводиться якось викручуватися. Фахівці низової ланки не знають, що ж буде далі. А найближчий сімейний лікар — аж у Колках.
— Скільки часу тут працюю, стільки говорять про будівництво амбулаторії у Красноволі, але, крім розмов, справа не рухається…

Вишивальниця: усім хочу щось подарувати
Ми не могли не побувати у талановитої майстрині 67–річної Ольги Мотрунчик. Як пояснили у Тельчі, у цієї родини дуже міцне коріння. Вже четверте покоління живе в селі й нащадки нікуди не втікають у пошуках кращого життя.
Ми застали жінку за роботою.
— Отак сиджу і шию, — усміхається Ольга Василівна. — Зараз покажу вам свої вироби. Вишивати я навчилася ще в першому класі. Ото рахуйте, вже 60 літ працюю голкою.
Жінка виймає з шафи рушники, скатертини, хустки, серветки, сорочки. Всього й не перелічити. Кажу, що її неповторні вишивки — одна краща за іншу — потрібно виставляти у музеї.
— Але ви ж не думаєте, що я тільки вишивала. Працювала в колгоспі дояркою. Маю двох синів, семеро онуків та семеро правнуків, — з гордістю розповідає вона. — Є для кого вишивати. Усім хочу щось від себе подарувати.
Один із майстерно вишитих рушників тепер прикрашає ікону Богородиці в нашому кабінеті. Пані Ольга сказала, що образиться на нас, якщо відмовимося прийняти її дарунок.
***
Зрештою, провівши тут день, ми з фотокореспондентом переконалися, що у рідному селі героя Івана Ващені із загадковою назвою Тельчі живуть щирі, привітні та гостинні люди. Вони не говорять пафосних слів, а люблять, бережуть, шанують свою маленьку батьківщину. А коли треба, віддають за неї життя. Саме на цих китах і тримається Україна.

Ніна Костючик навчає школярок азів ткацького ремесла.

Директор Галина Майстер: «Наша школа виховує справжніх патріотів».

Майстриня Ольга Мотрунчик: «Отак сиджу і шию».

 

Мама Героя: «Тільки одного разу мені приснився син».