Бог підняв їх із наркоманського дна і подарував сімейне щастя

Катерина ЗУБЧУК

«Сталося диво: Після 17 літ залежності одного дня зрозумів, що вільний від наркотиків»
До їхньої зустрічі у Федора й Елли було своє життя, в якому вони стали вже, як самі зараз усвідомлюють, пропащими. По суті, якби не спільна біда, назва якій наркоманія, то доля і не звела б їх. Якщо так, то дуже великою ціною далася їм їхня любов, що й привела під вінець. Тому-то сьогодні вони особливо дорожать своїми почуттями…

Федір порахував, що 17 разів потрапляв в обласний наркодиспансер. Сам їхав до Луцька. Але, як тепер зізнається, не з думкою, як із наркотиками попрощатися, а як «ломку зняти», пережити «голодуху» без дози.

Федір з п’яти років ріс у Володимирі–Волинському, куди мати–одиначка переїхала з 

трьома дітьми з Павлограда Дніпропетровської області (на Волині у неї була рідня — все-таки, думала, буде легше). Чоловік, у шлюбі з яким народилися старші дочки–близнючки, помер.
— Хто мій батько — я і не знаю, — каже Федір. — Чомусь про нього не прийнято було говорити. Мама старалася, аби ми мали все, щоб вчилися, були нагодовані, чисто одягнені. Але вона не могла, скажемо так, дати того виховання, яке діти мають у повноцінній сім'ї. Я, по суті, ріс на вулиці — поки мама працювала, підворітня мене і виховувала.
І вже так склалося, що у шість років хлопець почав курити, у 12 — попробував алкоголь. А у 13 пізнав, що таке наркотики. Все це було з цікавості, наслідуючи ровесників і старших хлопців, які вважалися у дворі авторитетами («Якщо вони це роблять, то чому я не можу?»). Після школи Федір вступив в СПТУ міста Володимира–Волинського. Та не затримався там. Перевівся у Нововолинськ, але теж після другого курсу забрав документи, бо вже, як каже, сьогодні, був «у системі», коловся. А це означає, що кожного дня шукав дозу. Яке навчання?!
Щоб купити наркотик, потрібні гроші. Хлопець почав красти на базарах — там же за безцінь збував товар, аби мати гроші на дурман. Результат не забарився. Його посадили. Поки сидів у колонії міста Львова, то думав, що вийде на волю і почне нове життя. А коли звільнився, то перше, що зробив, — вколовся. Знайшлися друзі, які тільки раді поповненню їхньої компанії, — пригостили надурняк. І все пішло по старому руслу…
Згодом була друга судимість. Умовна, правда.
— Завдяки матері я не загримів тоді за грати, — пригадує чоловік. — Я сказав, що хочу змінити своє життя. Вмовляв маму продати нашу квартиру у Володимирі–Волинському і купити якусь хатину в селі, а з тої суми, що залишиться, будуть гроші на адвоката. Вона так і зробила. Мене справді тоді реально не посадили. Але й нового життя я не почав.
Чоловік порахував, що 17 разів потрапляв в обласний наркодиспансер. Сам їхав до Луцька. Та, як тепер зізнається, не з думкою, як з наркотиками попрощатися, а як «ломку зняти», пережити «голодуху» без дози.
Настав той час, коли Федір став бомжем (із матір’ю в село, де вона купила хатину, він, звичайно, не поїхав). Красти на базарах уже не виходило, бо його там добре знали і, як тільки з’являвся, проганяли. Так він прожив шість років — до 2006–го. І ось, коли Федір черговий раз був у наркодиспансері, сюди прийшли хлопці — віруючі з церкви «Фіміам». Виявилося, ті, з ким він раніше коловся.
— Я знав їх у минулому, — каже чоловік, — і ось побачив, що це зовсім інші люди (а вони ж пережили те, з чого я не міг вибратися). І я повірив, що Бог може змінити моє життя. Саме тоді в наркодиспансері я покаявся, прийняв Ісуса Христа у своє серце. Сталося диво: в якийсь момент, після сімнадцяти років залежності, я зрозумів, що вільний від наркотиків. У центр реабілітації, який працює при церкві «Фіміам», я пішов, коли мав 30 літ. Це було взимку, за
10 днів до 2007-го. Новий рік там зустрів. І, по суті, тоді почав життя заново.
Крок за кроком Федір пізнавав християнський світ: їздив до церкви, читав Біблію, молився. Він уже мав роботу і заодно вчився розпоряджатися грошима. З хлопцями, з якими був на реабілітації, винаймав квартиру. З неї і їхав до своєї Елли в день їхнього весілля.

«Як я могла так жити, вбивати себе?»
Елла, пригадуючи своє дитинство, юність, каже, що росла в неблагополучній сім'ї. Ця «неблагополучність», на думку жінки, почалася тоді, коли мати розлучилася з батьком і вийшла заміж вдруге. Дівчину–підлітка і її старшу сестру Марину більше виховувала бабуся. Вони до неї постійно втікали (зі свого 33–го мікрорайону в Луцьку — на Красне), знаючи, що там їм буде воля. Саме тоді Елла вперше побачила, яка то біда наркоманія. З цього приводу в неї такий спомин:

Одновірці тоді зібрали все для життя, починаючи від тарілки–ложки. Це ж і весілля вони організували: молодята думали у дуже вузькому колі повінчатися, а їм подарували справжнє свято.

— У мене тітка була наркозалежна. Я бачила, як вона кололась, як страждала, коли починалася ломка, і сама собі говорила, що ніколи не піду на таке і не візьму шприц у руки. Моя тітка більше за гратами сиділа, ніж була на волі (зараз вона, до речі, теж має сім'ю, і це завдяки тому, що, прийшовши до Бога, почала нове життя).
І протрималася Елла до 18 років. Переконана, нічого поганого у її житті не сталося б, якби мама, вітчим вкладали в неї стільки душі, як вона з чоловіком вкладає у свою маленьку доньку. Але їм було не до неї. У них уже росла своя дитина, якою більше опікувались. Спрацював бунтівничий дух, притаманний юності. Оскільки хотілося, щоб батьки зважали на її думку, а так не виходило, то час від часу виникали сварки. І одного дня, коли після чергової суперечки був настрій покинутої і всіма забутої, Елла прийняла пропозицію подруги спробувати наркотик («Це так класно!»). Не відразу — лише з другої спроби — дівчина «спіймала кайф» і подивилася на світ, немовби через рожеві окуляри. Тоді їй здавалося, що вона все контролює, — коли захоче, тоді й покине колотися. Але… Настав день, момент — і Елла зрозуміла, що не може «зав’язати». Подумала, що треба на щось переключитися. Таким виходом із ситуації бачила своє заміжжя. Здавалося, буде чоловік, народить дитину і все в її житті наладиться.
І справді. У 1993–му, маючи 19 літ, вона вийшла заміж. Через рік народився син. До речі, Елла, як зараз зізнається, добре знала, що її обранець, м’яко кажучи, не ангел. Але головним для неї було одруження, а вже сім’я змінить її життя на краще. Цього ж не сталося. Чоловік почав «обмивати» народження сина, і це затягнулося до безкінечності. Через чотири місяці Елла покинула годувати дитину грудьми. Перемогла думка: «Він (чоловік — Авт.) п’є, то чому я буду собі відмовляти у задоволенні». І знову взялася за старе. Чоловік пив, вона кололась. Про цей період у своєму житті жінка розповідає:
— Ми одне одного не розуміли, відповідно постійно сварилися. Врешті–решт, дійшло до розлучення. І я перший раз поїхала у центр реабілітації «Ковчег», що у Біличах, неподалік Нововолинська. Але тоді Бога не вибрала. Шукала золоту середину — мені хотілося і в барі посидіти, і дитину доглядати. Ось чому нове життя так і не вдалося розпочати. Після реабілітаційного центру сідала в автобус, який мав завезти додому, з такою думкою: «Людей обманула, що їду до дитини, а Бога ж не обдуриш — я ж їду колотися…»
Це був найважчий період у її житті. Вже й мати, втративши будь–яку надію на те, що дочка зміниться, у хату не пускала. Елла жила з чоловіком, теж наркоманом, бо не було де подітись.
— То був час, — каже жінка. — коли я хотіла, аби швидше вмерти: все одно своїй дитині нічого доброго не можу дати (сином у той час опікувалася сестра), то для чого жити.
Елла якусь мить мовчить, бо сльози не дають говорити при згадці про ті дні. Останньою краплею стала смерть Андрія — того наркомана, з яким прожила три з половиною роки. Він помер буквально на її очах. І вона, мабуть, вперше в житті злякалася, як каже зараз, що все у 34 роки (саме стільки їй було) може закінчитися. Жінка стояла на колінах біля ліжка в лікарняній палаті й молилася: «Боже, якщо ти його врятуєш, я буду тобі служити». А за декілька секунд уже ось ці слова шепотіла: «Навіть якщо ти його не врятуєш, я буду служити тобі». Це був день покаяння, після якого прийшла сама в реабілітаційний центр при церкві «Фіміам».

І син простив матір, що змарнувала йому дитинство
З Федором вони були знайомі ще тоді, як одного разу одночасно лежали в обласному наркодиспансері. Тож коли Елла потрапила в реабілітаційний центр і побачила його, то згадала такий випадок. Якось у наркодиспансер прийшли ті, хто вже завдяки церкві позбавився від наркозалежності. Вони і їх агітували за новий спосіб життя. Тоді Федір сказав: «Забирайте на реабілітацію її (Еллу — Авт.). Вона буде моєю дружиною». Сама ж жінка і не думала, що може ще вийти заміж. Хотіла лише одного: з голки «зіскочити». І ось у центрі реабілітації сталось те, що змінило її долю. Одного дня жінка подивилася у вікно, як зараз пригадує, і вражена вигукнула: «Дівчата, яке небо?!» Вона ж його раніше не бачила. А тут немовби якась пелена з очей зійшла, — по–іншому подивилася на світ: «Яка гарна природа — а я ж її ніколи не помічала».
— Може, з дитинства щось світле пам’ятала, — каже Елла. — Але ті 13 років, коли була наркоманкою, — це як чорна діра. Я не бачила краси, яку створив Бог, я вбивала себе. Через два місяці перебування у центрі реабілітації вже знала, що буду служити таким людям, які пропадають, але їх можна врятувати. Відчувала, що в мене є покликання до цього. І я, і Федір зараз служимо волонтерами, знаючи, що можемо (і мусимо) приносити користь.
Цих двох людей врятувала церква, те, що вони прийшли до Бога. Але напрошувалася думка, що і їхня зустріч допомогла їм почати нове життя.
— Справді, — каже Елла, — ми стали підтримувати одне одного. Але ще три роки мине, поки ми одружимось. Федір твердив: «Бог сказав, що ти моя». А я не бачила в ньому свого чоловіка. Потрібний був час, щоб я погодилася на заміжжя. Сьогодні я знаю, що мій Федя посланий мені Господом, я за ним, як за кам’яною стіною. До речі, ще до весілля його запитала: «Ти згідний одружитися зі мною, якщо у мене не буде дітей?» (Після такого страшного періоду в моєму житті все могло бути). І Федір сказав, що згідний. Він ніколи не висловлював невдоволення, хоч дитини справді спочатку нам Бог не посилав.
Проте Елла знала, що Федя хоче батьківства. З цього приводу пригадує:
— Ми винаймали кімнату в будинку поряд із дитячим садочком. Підходили до вікна і бачили маленького хлопчика, який весь час кликав маму. Федя казав: «Глянь, який гномик». Я помічала, що чоловік дуже печально дивився на ту дитину. І дівчата не раз цікавилися: «Ти питала Федю, чи він хоче сина, доньку?» А що могла сказати? Я ж то знала, що він мріє про це. А в мене вже й вік (38 мала), і життя таке в минулому. Але настав той час, коли все збулося. У квітні 2009–го ми одружились. А через три роки народилася донька Еліна. Наша сім’я — це вже як бонус зверху, від Всевишнього. Я ніколи навіть не мріяла, що ще раз вийду заміж. Перший чоловік, з яким розлучилася, згодом помер, співмешканець Андрій — теж. Я боялася ще якоїсь біди. Але Господь розпорядився інакше — дав і почуття, і бажання жити…
Обоє сьогодні працюють — Федір в обласному благодійному фонді «Шанс», Елла — в торговій мережі «Від 1 гривні». А ще вони — волонтери в реабілітаційному центрі церкви «Фіміам», яка стала їхнім домом. Згадують, як одружились і нічого не мали, як жили в гуртожитку, де винаймали кімнату, і спали на матрацах, які їм теж дали у реабілітаційному центрі. Одновірці тоді зібрали усе для життя, починаючи від тарілки–ложки. Це ж і весілля вони організували: молодята думали у дуже вузькому колі повінчатися, а їм подарували справжнє свято.
...Зараз Яковлєви живуть у квартирі Еллиного сина, яка дісталася йому після смерті батька (жінка попросила пробачення, і син простив матір за те, що змарнувала йому дитинство). І хоч це ще не своє житло, подружжя впевнене, що Бог не залишить їх без підтримки.
— Федя — такий чоловік, що ми з ним не пропадемо. Це точно, — стверджує жінка.
А цей чоловік з приводу своєї родини, яку нарешті має, каже:
— Для мене сім’я — це те, куди я вертаюся, знаючи, що мене чекають, люблять, і приймуть таким, яким я є. Це — як оазис у пустелі, куди ти можеш вернутися після всієї життєвої суєти і просто відпочити.
…А минуле, буває, сниться. І, як вважає чоловік, це добре: людині властиво забувати пережите, тим більше погане, але його треба пам’ятати, щоб ніколи не повторити помилок.

У день весілля весна тішила їх своєю красою.

Тато, мама і донька, зігріта любов’ю батьків.