«Осіннє золото» — пісенне золото душі

Валентина ШТИНЬКО

Нещодавно народному аматорському хору ветеранів «Осіннє золото», що нині діє при Локачинському районному будинку культури, виповнилося 10 років. На першу репетицію 15 травня 2007-го зібралися ті, у кого всупереч літам і життєвим незгодам душа співає. А об’єднав ентузіастів під своєю орудою Ярослав Васильович Матулько.

Там, де лунає українська пісня, перестають «тьохкати» кулі.

Скільки себе пам’ятаю, цей невгамовний, колись чорновусий красень завжди на сцені — у пісні, у танці, з баяном… Створений ним фольклорний танцювальний ансамбль «Любисток» колись гримів на всю Волинь. І це при тому, що, живучи на землі, знає чоловік і всю сільську роботу. Та коли настала пора заслуженого відпочинку, Матулько зрозумів, що «колишніх» справжніх культпрацівників просто не буває і довів це не словом, а ділом. Кинув клич, і на репетиції почали приходити не лише локачинські пенсіонери, а й жителі довколишніх сіл — Марковичів, Старого Загорова, Кремеша, Крухиничів, Війниці, Твориничів, Замличів…
Дивуюся: як же сільські люди, обтяжені господарськими клопотами, знаходять час на репетиції?
— А по п’ятницях! — усміхається староста хору, колишній зв’язківець Таїсія Кохан. — Цього дня у Локачах базар, то все одно не до роботи. От, побазарувавши, і збираємося. А перед відповідальними виступами — репетиції двічі на тиждень.
За десятиліття свого існування «Осіннє золото» давало концерти (мають чотири різні програми й понад 90 пісень у репертуарі) не лише в Локачах і селах району, а й у госпіталі ветеранів, обласному геріатричному пансіонаті в Луцьку, в санаторії «Лісова пісня». Колектив не раз брав участь в огляді ветеранських хорів області, виступав у музеї під відкритим небом у знаменитому Пироговому, в Українському домі в Києві з нагоди 25-річчя популярної телепередачі «Надвечір’я» на Першому українському телеканалі, в якій локачани також неодноразово брали участь.
А торік у вересні й до них поважні столичні гості завітали. Співучі локачинці зустрічали народну артистку України, телеведучу Оксану Пекун зі знімальною групою. Вона — незмінна натхненниця програми «Фольк–musik» на Першому національному, яка присвячена пошуку та відродженню українського музичного епосу, автентичних мелодій та народних пісень різних регіонів країни. А відтак — популяризації автентичної музики насамперед серед молоді. Приймали киян не лише короваєм і смаколиками, а й рідний край показали, побували в меморіальному музеї В’ячеслава Липинського в Затурцях, біля легендарного монастиря у Новому Загорові, де відбувся бій чоти УПА з гітлерівськими карателями, завітали до вишивальниці й майстрині Вікторії Михайлюк.
Оксана Пекун запросила тоді локачинців до участі у своїй програмі. На телебаченні вони вже не новачки (чотири рази знімалися у «Надвечір’ї»), а щоб поїздка була ще насиченішою, зв’язалися із Міжнародним громадським об’єднанням «Волинське братство», де також мають друзів і прихильників серед членів жіночого клубу «Волинянка».
— У залі Національного музею літератури України, що розташований неподалік Софії Київської, розрахованому на сто місць, яблуку ніде було впасти, — ділиться враженнями староста хору Таїсія Кохан. — Концерт тривав понад дві години, бо нас не відпускали зі сцени. Це і завдяки нашому блискучому ведучому Анатолію Гніровському, який і лірику, й гумор читає так, що сльози на очі навертаються. А потім танцювали всі: і глядачі, й хористи. Так само гуртом співали пісню Степана Кривенького «Волинь моя». То і своєрідний гімн, і ключик до серця кожного земляка, де б він не був. А якими запашними були наші короваї, спечені невтомними руками хористок! Як прискорено билися серця, коли ми, зайшовши в офіс «Волинського братства» на вулиці Ярославів Вал, де для нас організували фуршет, грянули: «Ой, дай Боже, родино, щоб нам жито родило, і житечко, і овес, щоб зібрався рід наш увесь!»
— Були на нашому виступі і Сергій Шевчук, депутат Верховної Ради України чотирьох скликань, який нині очолює «Волинське братство», і Олександр Скіпальський, і Адам Мартинюк та інші відомі й на Волині, й в Україні люди, — додає Ярослав Матулько. — Сказали, що це вперше «Волинське братство» приймає представників із народу. Ми ж показали в столиці не лише свої пісні, а й виставку робіт народних умільців.
Тож поїхали до Києва рядна світлої пам’яті Анісії Мартинівни Мазурок, матері Ярослава Васильовича, оригінальні старовинні сорочки й корсетки надала Валентина Туруцька, до речі, найповажнішого віку хористка, їй уже 83, але від поїздки не відмовилася. Рушники, обруси, інші речі народного побуту, які вже стали сімейними оберегами, продемонстрували киянам хористки Марія Рибкевич, Зінаїда Дрозда, Світлана Хамежук, Зоя Гергеша…
В «Осінньому золоті» наразі 32 співаків, 12 — чоловічі голоси. До столиці вирушили майже всі. Приєдналася до локачан і кандидат мистецтвознавства, доцент Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки Леся Косаковська, яка розповіла київським волинянам про нашу талановиту землячку Ірину Левчанівську та її легендарну маму-сенаторку Олену Левчанівську.
Цілий день забрали зйомки на телебаченні у студії на вулиці Мельникова. Були там колективи з дев’яти областей України, зустріли й земляків — фольклорні гурти із села Тур Ратнівського району та з Лобни Любешівського. Локачани тішаться, що їм, чи не єдиним, вдався запис із першого дублю, але журяться, що так і не вистачило часу піти у Бабин Яр, який недалеко від студії. Тож себе сподіванням, що трапиться нагода побувати в столиці ще раз, хоч організація такої поїздки — справа клопітна і недешева. Одна дорога вартує майже 15 тисяч. Тож хористи щиро вдячні усім спонсорам. А це — благодійний фонд Ігоря Палиці «Тільки разом», місцеві фермери і підприємці, депутати районної й обласної рад, локачинський селищний голова Богдан Іус, голова районної ветеранської організації Юрій Босак — усього 17 осіб, тож перелічити усіх не маємо змоги. Хтось дав кілька тисяч, а хтось — кілька сотень, але продемонстрували своє вболівання за розвиток культури.
— Ех, нам би свій автобус! — мрійливо зітхає Ярослав Матулько, якому зозуля накувала вже 78. — На бензин уже якось би нашкребли… А так мусимо відмовитися від запрошення у Білорусь. Та й по області могли б поїздити…
Слухала цих залюблених у життя й пісню людей і міркувала: а мрія-то цілком здійсненна, коли б дослухалися до неї ті, хто вже заробив трохи грошей і починає розуміти, що там, де лунає українська пісня, перестають «тьохкати» кулі.

Журавлі над Лугою

Сподвижникові сцени Ярославу Матульку на спомин

Валентина ШТИНЬКО

Гойда-колише неба дзвін
Ключ журавлиний.
Доросла доня, виріс син,
Цвітуть жоржини.
А серце хоче ще любить,
Шепоче серце молодо:
— Ти не розтрать,
не розгуби
Душі осіннє золото.

Нехай веселка ще сяйне
Над Хмарною Долиною.
Іще хоч раз поклич мене
До тебе знов прилину я.
Бо серце хоче ще любить,
Шепоче серце молодо:
— Ти не розтрать,
не розгуби
Душі осіннє золото.

Летять останні журавлі
У вирій понад Лугою.
Ти за літами не жалій,
Не упивайся тугою.
Бо серце хоче ще любить,
Шепоче серце молодо:
— Ти збережи, не розгуби
Душі осіннє золото.