Степан Сачук:«Найкраща політика — ​це чесна журналістика»

Катерина ЗУБЧУК,
заслужений журналіст України

Ми 40 років були в одній команді
Коли мені доручили сказати в газеті слово з нагоди ювілею Степана Дорофійовича, я, якщо бути відвертою, пережила неабиякий мандраж. Перша думка була: це настільки відповідально, навіть непосильно, а отже, чи варто братися. Але оскільки ви читаєте ці рядки, то, ясно, що я не відмовилася від непростого завдання. Той «мандраж» переважив аргумент: з команди, яка творить сьогодні газету «Волинь–нова», я найдовше працювала під керівництвом Степана Дорофійовича. А це — 40 літ!

Не всі знали, що він закінчив Львівський сільськогосподарський інститут і був дипломованим агрономом. Власне, ніхто над цим і не задумувався, читаючи його публіцистику у «Волині». І це свідчення того, що журналіст — не просто професія, а спосіб мислення, життєва позиція.

Колись мій колега, відомий письменник Володимир Лис розповідав про такий випадок: у розмові зі Степаном Дорофійовичем він, зважаючи на багаторічний стаж у нашій газеті (працював тут з 1980–го), сказав, що вже динозавр. Головний редактор виправив його: мовляв, ти — динозаврик, динозавр — я. Коли з цього виходити, то я — щось середнє між тим динозавриком і динозавром. Адже прийшла у «Волинь» (тоді «Радянську Волинь») на роботу з дипломом Львівського державного університету ім. Івана Франка в серпні 1972 року. Степан Дорофійович працював тут із січня 1965–го. Він був завідувачем відділу сільського господарства, маючи вже досвід роботи в газетах Старовижівського, Турійського, Ковельського, Володимир–Волинського районів. Але, по суті, як завідувача відділу я його не знала. Адже обставини склались так, що того ж серпня 1972 року раптово помер заступник редактора Юрій Троць. На це вакантне місце, може, хтось і претендував, наприклад з обкому партії (тоді було прийнято розставляти свої «потрібні» кадри). Але редактор Полікарп Шафета запропонував кандидатуру Степана Дорофійовича, і вона була затверджена. Тож за якийсь час Степан Сачук перебрався в кабінет навпроти Полікарпа Гервасійовича, який, до речі, був на той час наймолодшим керівником, коли йшлося про обласні газети України. А його заступник — ще молодший. Цей тандем був багато літ.
Степан Дорофійович і надалі багато писав. Він давав приклад того, як знайти актуальну проблему (побачити її), розкрити і проаналізувати, зі знанням справи розставивши всі акценти. Пригадую його подачі з продовженням у кількох номерах (тоді була така форма) про бджільництво на Волині, рибальство (область, де стільки озер і річок, не може бути без своєї риби — до такої думки підводив автор). На посаді заступника редактора Степан Дорофійович показав себе не лише досвідченим журналістом, а й хорошим господарником. Ця риса особливо проявилася і знадобилася наприкінці 1980–х — на початку 1990–х років, коли для друку газети папір потрібно було буквально добувати. Ми, старше покоління журналістів, пам'ятаємо, як передплату якогось року припиняли на 25 чи 30 тисячах, — більше не було на чому друкувати. І, як пригадав недавно під час святкування Дня журналіста ветеран «Волині–нової» Василь Залевський, доводилося навіть огірками торгувати, щоб заробити якісь кошти. До організації цієї, здавалося б, такої незвичної для журналістського колективу справи, причетний якраз Степан Дорофійович. Як і до створення малого підприємства, що спеціалізувалося на видавництві друкованої продукції. Одне слово, на посаді заступника редактора він багато робив для того, аби наші читачі могли три рази на тиждень одержувати черговий номер своєї улюбленої газети.

Він жив газетою
Ніколи не забуду того листопадового дня, коли раптово помер Полікарп Шафета. Вранці ми прийшли в редакцію, вже знаючи про втрату. Поодинці не могли залишатися у своїх кабінетах — як ті осиротілі діти кучкувалися. Про що говорили? А ні про що. Більше мовчали. А ось думка в кожного була одна: що тепер буде з газетою, з нами. До такої втрати ніхто не був готовий. Не був готовий до цього і Степан Дорофійович. Думаю, йому комфортно працювалося з таким редактором, якого знала вся Україна. І ось потрібно було братися за першу роль, у якій бачив його колектив. І ми вдячні Степану Дорофійовичу за те, що взяв на себе цю ношу. Спочатку він виконував обов’язки редактора, а згодом ми обрали його своїм лідером, який зберіг, продовжив і примножив усталені десятиліттями традиції газети.
Пам’ятаю, Полікарп Гервасійович не раз проголошував свій принцип: «Ми не можемо викинути когось у відкрите море, не давши йому рятувального круга». Йшлося про те, що колектив великий, у непростий час потрібне скорочення штату. Цей же принцип залишився в силі й надалі. Степан Дорофійович не рубав з плеча, позбавляючись одним махом від пенсіонерів. Але був тим керівником, який, як казав сам, мусив подбати про омолодження колективу. І він це зробив. Наприкінці 1990–х років узяв на роботу Олександра Згоранця і Василя Уліцького, які згодом зайняли посади заступника редактора і відповідального секретаря, трохи пізніше — Тамару Трофимчук, Сергія Наумука. Сьогодні — це керівне ядро газети «Волинь–нова»: головний редактор, його заступники, відповідальний секретар. Тож з повним правом можна сказати, що Степан Дорофійович підготував достойну заміну.
Степан Сачук — людина, яка жила газетою — не злукавлю, коли зазначу, що нічого важливішого в його житті не було. Може, це й не правильно, але за 15 років на посаді головного редактора він жодного разу не пішов у відпустку. Редакційний кабінет, куди приходив уранці й покидав найпізніше за всіх, був його домом (навіть не другим — першим). Особливо після того, як передчасно пішов із життя його старший син, як ця втрата підірвала слабеньке серце дружини, і її теж не стало. Ми бачили, як Степан Дорофійович декілька місяців день у день їздив в обласну лікарню, де рятували його дружину. І як боляче сприйняв її смерть. Колектив у цьому його горі був поряд із ним. Бо таким, що не залишав наодинці в біді своїх підлеглих, був сам Степан Дорофійович. І я відчула це на собі, коли у 2010 році помер мій чоловік. Це був червень. 6-го числа — День журналіста. Готувалися до свята. Корпоративна вечірка мала відбутися 5 червня у розважальному центрі «101 кілометр». Цього ж дня я хоронила свого чоловіка. І колектив був не на корпоративі, а зі мною. Звичайно, я добре розуміла, що таке рішення прийняв головний редактор. Подібні моменти, які засвідчують людяність і порядність Степана Дорофійовича, згадає не один із моїх колег.
А ось де народжуються такі люди? Звичайно ж, там, де чудова природа, де живе з діда–прадіда працьовитий народ. Свого часу я запропонувала розповісти на сторінках нашої газети про хутори Волині. Степан Дорофійович підтримав мене в цьому. Більше того — він поділився враженнями про «вишнівські» хутори у Любомльському районі, розповів про свій прадідівський хутір, від якого, на жаль, і сліду не залишилося.
На одному з вишнівських хуторів з назвою Застав’є за підказкою головного редактора я побувала. І вже від хуторянки Галини Корнелюк почула таке: «Жила я раніше десь за кілометр звідси, за дорогою, на хуторі Толокимосток. Наш сусід був Дорохтей Сачук…» Йшлося про Дорохтея (Дорофія), син якого Степан Сачук обіймав на той час посаду головного редактора «Волині». Тож на зворотному шляху редакційний автомобіль зупинився, і я пройшлася лугом, де в заплаві річечки Гапи був той хутір, в аурі якого зростав Степан Дорофійович.

І сьогодні його публіцистика актуальна
Не всі знали, що Степан Дорофійович закінчив Львівський сільськогосподарський інститут і був дипломованим агрономом. Власне, ніхто над цим і не задумувався, читаючи його публіцистику у «Волині». І це свідчення того, що журналіст — не просто професія, а спосіб мислення, життєва позиція. А коротше — спосіб життя. Таким треба було народитися, щоб уже в генах було особливе відчуття справедливості, здатність аналізувати і оцінювати події і факти.
У книжці журналістської документалістики, яку за традицією було видрукувано творчим колективом «Волині» до її 70–річчя, сам Степан Дорофійович з приводу цього ось що написав: «Мене часто запитують: як я, агроном за фахом, став журналістом і редактором популярної тиражної газети?» Відповідь проста: на початку мого трудового шляху в далекому 1959 році доля послала мені мудру людину, яка зуміла розгледіти моє вміння володіти словом, мої задатки до творчого мислення і уважно та вміло по–батьківськи роздмухала ту іскру, яка десь там всередині жевріла. Ця мудра, з Божим даром людина — редактор луківської районної (був тоді такий район на Волині) газети Степан Чайковський…»
Саме цей чоловік запропонував Степану Сачуку спробувати свої сили в журналістиці. І, як зізнавався Степан Дорофійович, цим самим зробив несподіваний і золотий подарунок долі, який визначив усе його подальше життя. 52 роки в журналістиці і 47 з них — у колективі «Волині». Особливу вдячність висловлював Степан Дорофійович Полікарпу Гервасійовичу «за науку, за справжню школу професійної майстерності» і, звичайно, своєму колективу, який тричі обирав його на посаду головного редактора.
Творчість Степана Сачука була по–належному поцінована. Він неодноразово був переможцем обласних і всеукраїнських творчих конкурсів, двічі ставав лауреатом премії Спілки журналістів України «Золоте перо», нагороджений орденами «За заслуги» ІІ і ІІІ ступенів, удостоєний звання «Заслужений журналіст України». Але, як сам зазначав, справа не тільки і, мабуть, не стільки у нагородах та відзнаках… Головне — йому ніколи не довелося пожалкувати, що обрав неспокійну й нелегку професію газетяра, мав задоволення від своєї праці, від тисяч зустрічей із цікавими і неповторними людьми.
А результат цієї праці і цих зустрічей — численні публікації, які і сьогодні пам’ятаємо й ми, і наші читачі. У них — оцінка непростої політичної ситуації в країні, стосунки влади і преси, свій погляд на проблеми. Наскільки це глибокі і виважені думки, а головне — і нині актуальні, нехай оцінить кожен, хто прочитає рядки, подані нижче. Це окремі штрихи лише одніє публікації «Не будьмо квартирантами у своєму домі». Вона була надрукована в нашій газеті 16 травня 2009 року. А здається, ніби про сьогодення йдеться.
«Вся надія на сердобольних капіталістів, які змилуються над нами і дадуть позичку. Черговий транш для нас — то як манна з неба… А даються ці транші, які зовсім не є манною небесною, скоріше — кабалою, нелегко…»
«При тотальній бідності, при тому, що країна за рівнем життя серед найбільш відсталих у світі, клан доморощених мільйонерів постав небачено швидко, Україна вже вийшла тут на рівень розвинутих капіталістичних країн. Хто ще років п’ятнадцять–двадцять тому міг подумати, що благодатна українська земля виявиться такою родючою не для пшениці і всякої пашниці, а для нахабних, зажерливих, низькоморальних скоробагатьків?!»
«І доки ми будемо наївно сподіватися, що прийде добрий цар і нас розсудить? Не прийде і не розсудить — таких чудес у реальному житті не буває. Нас і далі будуть годувати обіцянками, і далі зловживатимуть нашим терпінням та пасивністю, маніпулювати свідомістю мас — це вже стало, на жаль, для наших політиків головним інструментом управління державою».
«Не можна жити у своєму домі і почуватися в ньому ніби квартирантом, якого не обходить, не хвилює те, що в ньому відбувається. Бо ніхто, окрім нас самих, не подбає про наше буття і наші інтереси. Отож жиймо своїм розумом і не даваймо себе вкотре обдурити. А для цього треба подолати хохляцьку натуру заздрості, і неповаги одне до одного і об'єднатися…»