Провалля
Один чоловік, невдоволений собою та іншими, шемрав: «Хто сказав, що кожен мусить нести свій хрест? Невже не існує жодного способу його позбутися? В мене досить моїх щоденних прикрощів і турбот!» Добрий Бог відповів йому уві сні
Бруно ФЕРРЕРО,
оповідання з книги «Кола на воді» (видавництво «Свічадо»)
Чоловік побачив земне життя людей як безконечну процесію. Кожна людина йшла, несучи на собі великий хрест, крок за кроком, з великими зусиллями просуваючись уперед.
Герой нашої розповіді також рухався у цьому безконечному потоці людей і двигав на собі тягар свого хреста, але скоро він побачив, що його хрест довший, ніж в інших людей. Може, тому, майнула у його голові думка, він не може дати собі з ним ради.
« Якби трохи вкоротити свій хрест, я так тяжко не мучився б.»
«Якби трохи вкоротити свій хрест, я так тяжко не мучився б», — вголос промовив він сам до себе.
Чоловік сів на придорожній камінь й добряче вкоротив свій хрест. Коли знову рушив у дорогу відчув, що йдеться швидше й легше. Так і він дійшов до того місця, де була мета його земної мандрівки.
Тут зяяло глибоке провалля, а по той бік його починалася «Земля вічної радості».
Ще здалеку було видно її дивовижну красу, але як туди перейти? Ані мосту, ані кладки… Проте люди якось туди діставалися.
Вони, як виявилося, знімали з плечей свої хрести, один кінець перекидали на другий бік провалля і по ньому входили у цю чудову «Землю вічної радості».
Кожний хрест мав ідеальний розмір, саме такий, щоб з’єднати обидва краї провалля.
Перейшли всі, залишився тільки один чоловік — той, що вкоротив свого хреста. Тепер він зрозумів, що його вкорочений хрест не дозволить йому перейти безодню смерті.
У відчаї він почав плакати: «Ах, якби я знав…»
Але було вже пізно…
Свята Тереза Авільська мучилася від страшних болей у ногах. Вона жалілася Богові: «Господи, при всіх моїх проблемах мені ще й тільки цього бракувало!»
Бог відповів: «Таким чином, Терезо, Я трактую своїх друзів».
«Тепер я розумію, чому їх так мало в Тебе», — відказала Тереза.
