До «кращого майбутнього» — із зав'язаними очима?

…несподіваним уроком від Любомира Гузара
Минулого понеділка телебачення транслювало прощання з предстоятелем Української греко-католицької церкви. Гіркоту втрати відчували всі, незалежно від приналежності до тієї чи іншої конфесії. Блаженніший, як добрий батько, умів достукатися до кожного серця, навчав любові, застерігав від розбрату, закликав до єдності.

Скажете, усі не без гріха. Однією рукою підписуємо меморандум «За чесну журналістику», іншою, як уміємо, заробляємо на хліб щоденний.

Виникло бажання ще раз перечитати блоги Любомира Гузара, які він друкував у популярному інтернет-виданні «Українська правда», інші його тексти. Це справжнє уособлення мудрості. Вкотре пошкодувала, що багато представників старшого покоління, а часто й людей середнього віку не мають змоги користуватися сучасними гаджетами, можливостями інтернету. І тут не тільки безгрошів'я винне, а й наша консервативність. Сама довго не могла звикнути писати на комп'ютері, здавалося, ручкою на папері виходить щиріше, краще. «Зависання» у соціальних мережах видавалося марним гайнуванням часу. Виправдовувалася, що від деяких коментарів нудить, а до віртуального спілкування душа не лежить.
А Любомир Гузар на дев'ятому десятку літ переконував: «Якби Ісус Христос був тут, то Він би, напевно, писав на комп'ютері… Сьогодні не бути присутнім у комунікаційному просторі — то самогубство». Для мене ці слова свого часу стали дуже несподіваним уроком. Дивувало, як старенький владика подружився з новітніми технологіями, як терпляче відповідав на критичні, а часто й агресивні коментарі. Його слова змушували задуматися, спонукали поглянути на речі під іншим кутом зору.
Тексти блаженнішого тепер «розтягли» на цитати. Кожне речення — афоризм. «Багато зустрічаю осіб, але мало серед них людей у повному значенні того слова. Зустрівшись з такою людиною, ви відходите від неї кращі», — стверджував Любомир Гузар. Хто мав щастя спілкуватися з владикою, хто чув або читав його слово, мали змогу переконатися: його присутність серед нас справді вдосконалювала світ.

…«Моральним кодексом» на папері й у житті…
У День журналіста у кафедральному соборі Святої Трійці молимося за колег, які відійшли у вічність, за здоров'я всіх, хто сьогодні працює у засобах масової інформації. Духмяна зелень, що клечає храм, додає і нашому святу життєствердності, оптимізму. І хочеться забути про проблеми, негативні оцінки сучасного стану журналістики, сумні прогнози й передчасні «заупокійні».
На зразок тих, що газети не виживуть, мовляв, майбутнє за інтернет-виданнями. Тепер же заговорили, що і в них сумні перспективи, бо навіщо шукати новини на сайтах, коли «Фейсбук» дає можливість оперативно отримати їх «із перших рук». От і видається, що журналістика втрачає свою традиційну функцію — інформувати, здає позиції, а там, дивись, і зовсім…
Можна, звичайно, порівняти ці страхи із передріканням кінця світу та й далі спокійно собі працювати. Газетний «конвеєр» гаяти часу не дає. Хоча зосередитися на роботі ніяк не вдається. Поміж телефонних дзвінків із вітаннями — скарга: «Газет не приносять, листоноші в селі нема». Наче й не за адресою нарікання, а прикро, бо вплинути на ситуацію редакція не може.
Потім приходить літній чоловік із паличкою, просить: «40 років передплачував «Волинь», а тепер усі гроші йдуть на їжу та на ліки. Не знайдеться у вас зайвого примірника газети?» Боляче. Усі інші «цехові» проблеми на цьому фоні бліднуть.
Колеги обговорюють текст меморандуму «За чесну журналістику!», який оприлюднили під час конференції в день професійного свята. Звучить гарно. Нагадує чимось клятву піонерів і «Моральний кодекс». Гарячими обіцянками «бути об'єктивними, правдивими, коректними, відповідальними за свою справу…»
А тим часом на столі лежить матеріал, який редакції пропонують надрукувати на платній основі. Автор побажав залишитись невідомим. Текст «розгромний» за тональністю, але критика всуціль анонімна: «один мешканець сказав», «одна мешканка…» Про журналістські стандарти при підготовці подібних статей чомусь забувають, мовляв, це ж за гроші… Але те, що не вважається чомусь великим ганджем для інтернет-видань, для газети — неприпустимо, бо непрофесійність тягне за собою і правові, і репутаційні ризики.
Скажете, усі не без гріха. Однією рукою підписуємо меморандум «За чесну журналістику», іншою, як уміємо, заробляємо на хліб щоденний.
«Маємо саме таку журналістику, на яку заслуговуємо. Неправильно вважати, що журналісти мають когось кудись вести за собою… Бути взірцем… Або «чєстью і совєстью нашєй епохі»… Вони саме такі, якими є ми», — захищає нашого брата заступник міністра інформаційної політики Дмитро Золотухін.
Істина ж, як завжди, десь посередині. Є в нашій сфері приклади професійного подвижництва і є, як і в кожній галузі, випадкові люди, заробітчани. Скільки не бийся у груди, декларуючи добрі наміри й клятви про самовдосконалення, ніхто не повірить. Чи не краще просто добре робити свою справу?

…сумнівами, що гірше, аніж є, у медицині не буде…
Про необхідність змін у галузі охорони здоров'я писала упродовж 30 літ. І ось, сталося. У четвер парламент начебто дав старт реформам у медицині. Верховна Рада схвалила у першому читанні законопроект про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів. Здавалося б, добре, крига скресла… Гірше, аніж сьогодні, у медицині бути не може. Значить, стане краще. Але черв'ячок сумніву все одно точить: «А чи стане?»
«Робимо три головні принципові зміни в усій системі:
— починаємо платити не за те, що ви в лікарні – а за те, що вас лікують, тобто за конкретні медичні послуги, надані конкретній людині;
— чітко фіксуємо однаковий для всіх громадян обсяг медичних послуг, які фінансово покриває держава;
— переходимо на міжнародні протоколи лікування та діагностики, щоб усі могли проконтролювати, що ці послуги надані якісно», — переконує в. о. міністра охорони здоров'я Уляна Супрун та її молода команда.
І хочеться їм вірити. Мусить же хтось зрушити з місця той скрипучий віз, який загруз у багнюці корупції. Моторошно читати свідчення учасників флешмобу #вимагаю_медреформу, де люди розповідають, як втратили дітей через безлад у галузі, описують свої митарства у лікувальних закладах. Зрештою, більшість із нас має власний гіркий досвід стосунків із медициною, коли без товстого гаманця до лікарень і не потикайся. Аргументів на підкріплення тези «Так далі тривати не може» — хоч відбавляй, і я стаю на бік реформаторів.
Потім слухаю оцінки й думки тих, хто попереджає про можливі ризики, загрози і підводні камені проголошених нововведень — і знову вагаюся, а на душі стає тривожно.
«Сьогодні сталося страшне, — так відреагував лікар-психіатр і правозахисник Семен Глузман. — Насправді медична реформа в Україні не запропонована. Запропоновані якісь окремі частини дуже суперечливої, не прорахованої реформи».
З іншого боку — протилежний погляд народного депутата Віктора Пинзеника: «Ідеться про зміну філософії у фінансуванні медицини. Логіка наступна — ми припиняємо фінансувати процес і пробуємо перейти на оплату кінцевого продукту. Це дасть стимул для саморозвитку медицини…»
Цитувати думки прихильників і противників реформування галузі охорони здоров'я можна довго, але впевненості й беззаперечної віри в успіх «безнадійної справи» це не додає.
Цікавилася думкою авторитетних волинських лікарів. Кажуть, важко щось прогнозувати, дуже багато «білих плям», невизначеності у планах реформаторів. Виходить, навіть медиків ведуть до «кращого майбутнього» із зав'язаними очима? Спробуй тут залишатися оптимістом.