«Коли в Поворську на полігоні бомблять, то в нашій школі із шибок скло ледь не вилітає...»

Катерина ЗУБЧУК

Половина жителів була православна, половина — католики, але всі мирилися
За переказом, зокрема записаним від Уляни Літот, у давні часи довкруг Троянівки (це центральна садиба сільради) росли густі ліси. Кремезні дуби мали послужити хорошим будівельним матеріалом. Отож пан — господар цього багатства — якось послав своїх людей на заготівлю деревини. Робітники прибули сюди з польського поселення Чарськ. Вирубавши ліс, декілька сімей залишилося тут на постійне проживання. Вони й заснували хутірець, що з роками став селом.

« Робітники прибули сюди з польського поселення Чарськ. Вирубавши ліс, декілька сімей залишилося тут на постійне проживання.»

Вчителька історії місцевої школи Наталія Каплонюк при зустрічі переповіла і версію заснування села, зазначивши, що назва Чарськ із часом змінилася на Черськ, і дату першої згадки цього населеного пункту ми від неї почули. Це 1557 рік. А щодо ближчих сторінок, то Наталія Микитівна згадала той час, до 1939–го, коли Черськ, як і вся Волинь, був під Польщею. Ще й зараз там, де розміщувалися хутори Черетянка і Грушівка, можна побачити залишки саду польського пана: фруктові дерева, черемху, декоративні кущі, які прикрашали колись маєток. Той пан і першу школу–семирічку розпорядився побудувати для дітей…

У 1939 році, коли Волинь уже стала радянською, жителів Черська виселяли до Бессарабії. Справа в тому, що по сусідству — у Поворську Ковельського району — треба було будувати військовий полігон. Одне слово, люди для своєї ж безпеки мали покинути рідне місце. І то вже те, про що можуть розповісти сьогодні старожили, які все це пережили. Христина Туревич, якій пішов 91–й рік (це найстарша мешканка Черська), і вся її велика родина були в числі переселенців.
— Усі мої молоді літа — нелегкі. То поляки приходили, то совєти, — розповідає Христина Франківна. — У 1940–му погнали нас на Бессарабію. Хтось за рік вернувся назад, а ми аж до 1946–го були там. Але через посуху, яка два роки не відступала, життя стало неможливим, бо геть усе висохло. Що робити? Вирішили і ми додому вертатися. Добиралися хто як міг: і возами, і пішки. На порожнє місце прибули, бо у війну згоріли хати, які й були, — лиш кілька господарств вціліли. Потрошки стали обживатися…
У баби Христі велика родина — шестеро дітей виростила («а було семеро»). Пороз’їжджалися. Живе вона з невісткою і внуком («Син ще молодим помер, 30 літ мав»).
— Завжди Бога просила, щоб мені самій не бути на старості літ, — Він мене почув. Не сама я, хоч чоловіка вже років 40 нема. На фронт забрали його ще як ми у Бессарабії були. Вернувся інвалідом. Тож і життя його недовге було.
Про село Черськ — яке його минуле? — згадка у довгожительки своя:
— Мешкали тут і поляки, і українці. Одна половина людей — православні, друга — католики. І мирилися. Наша сім’я, як і багато інших, змішана була: батько — поляк, мама — українка. За Польщі кожен рік у село приїжджали люди із–за Бугу на могилу, що на нашому кладовищі, прибирали її, прикрашали.
Йдеться про поховання, на надгробку якого викарбувані слова, що свідчать: тут спочивають поляки, які «полягли за вольность» у 1918 році. І сьогодні воно не забуте. Як розповіла директор Черської школи–дев’ятирічки Світлана Булік, і тепер поляки сюди навідуються. Якось цілий автобус приїжджав. Оскільки в селі колись було багато католиків, то раніше і ксьондз правив службу у Черську.

Є чим хвалитися: їхні випускники вступають у навчальні заклади на бюджетній основі
І про Поворський полігон ми почули від Світлани Булік.Розповідаючи, що в останні роки в навчальному закладі й опалення зробили, і половину вікон поміняли, вона сказала:
— І решту треба замінити на міцніші, бо як у Поворську на полігоні бомблять, то в нас із шибок скло ледь не вилітає.

« А наприкінці місяця, як знаєте, Іловайський котел був. Із тих, хто з ним вибирався з пастки, восьмеро загинуло. Сергієві Бог дарував життя…»

А ще Світлана Федорівна, яка змінила на посаді директора свого батька, переконана: нема школи — нема села. Тому–то від усього педагогічного колективу вдячна владі району, сільському голові за те, що в навчальному закладі багато зроблено. Має надію, що й обіцяні санвузли будуть. Тим більше, що у вересні святкуватимуть 60–літній ювілей школи.
— Звичайно, в опорних школах краща матеріальна база, — розмірковувала Світлана Булік. — Але й ми можемо похвалитися, що наші випускники вступають у навчальні заклади на бюджетній основі й мають стипендію. Це ж, думаю, свідчить про те, що вони непогані знання одержали. У нас є талановиті діти. У школі працює музичний гурток. А хто хоче, як ось Вікторія Михалевич, то їздить у Маневицьку музичну школу. Дівчина вчиться грати на бандурі. Вікторія перемогла у конкурсі, який проводився у Волинському училищі культури і мистецтв.
Ще було багато аргументів на користь того, що, бодай, початкова школа чи дев’ятирічка, як у Черську, просто необхідна в такій глибинці. Адже батькам не треба дитину кудись відправляти щодня, нема необхідності користуватися якимось транспортом — взимку думати, чи розчищені дороги від снігу, чи ні… Зрештою, батьки самі вирішують, куди віддати сина чи доньку (є ж Троянівка, Майдан). А раз вибирають для своїх дітей місцевий навчальний заклад, то, значить, задоволені рівнем освіти.
Світлана Федорівна розповідала про школу, про рідне село, з яким нерозлучна, а мені хотілося почути ще й і про материнське випробування цієї жінки. Знаючи від сільського голови Миколи Ясюка, що її молодший син Сергій — учасник АТО, був важко поранений, запитую, коли його мобілізували, і чую у відповідь:
— Ніхто його не призивав — сам добровольцем пішов на початку серпня 2014 року. А наприкінці місяця, як знаєте, Іловайський котел був. Із тих, хто з ним вибирався з пастки, восьмеро загинуло. Сергієві Бог дарував життя…
Сьогодні очі жінки світяться радістю, вона усміхається. А тоді… То були чорні дні, коли шукала свого сина, дізнавшись, що він поранений.
— Завідувач районного відділу освіти, — пригадує Світлана Федорівна, — дав мені машину, і я поїхала. У Дніпрі, у лікарні Мечникова, знайшла свого Сергія. Думала, що він не буде ходити. Але, слава Богу, через чотири місяці піднявся і пішов. Ніколи не забуду щирість і доброту тих людей, які підтримували мене і мою дитину у важкий час.

Героїзм і трагедія родини Михайлевських
У Черську нас чекала і зустріч з людиною, про яку так і хочеться сказати: не відірвався від прадідівського коріння. Це Олег Михайлевський, котрий викладає у місцевій школі музичне мистецтво. Колись його батьки покинули рідне село і за вербовкою поїхали у Херсонську область. Там, у Генічеському районі, Олег Якович народився. А ріс в Одеській області, куди переїхала сім’я. Після школи культосвітнє училище в Одесі закінчив. Звідти в армію призвали.
— А вже після строкової служби, — розповідає чоловік, — я приїхав якось у Черськ до рідні і зустрів тут свою майбутню дружину. Так і стався поворот у моїй долі — я перебрався на прабатьківщину.
Як прижився — все–таки дитинство, юність минули не на Волині? Коли про це зайшла мова, Олег Якович сказав:
— Мені це дуже легко далося. Я виріс у Бессарабії, на півдні Одещини. А це регіон багатонаціональний. Я скучав за українством, а українського там було мало. Пригадую, мій батько обурювався: «Як то так: молдавани говорять своєю мовою, гагаузи — теж, а українці — російською?» Він у нас був патріотом, націоналістом у кращому розумінні цього слова.
І ось цей чоловік, якому з генами передався патріотизм батька, пішов в АТО з думкою, як сам висловився, що треба хлопців підмінити на Сході України. На запитання, коли ж був мобілізований, Олег Якович відповів:
— Сам поїхав у військкомат — не чекав повістки. Після навчання на полігонах у Рівному, Десні потрапив у 54–ту бригаду. 14 місяців служив. З лютого по жовтень 2016 року був безпосередньо в АТО. Знаю, що таке окопне життя і як то хоронити побратимів. А гинули ж такі молоді — 20–30–річні…
Найболісніша непоправна втрата — загибель сина, — теж учасника АТО. У квітні 2016–го він пішов служити, коли і батько був на Сході України. Мав поранення на Новий 2017 рік, у госпіталі підлікувався. Одне слово, вижив. А загинув не від ворожої кулі, — побили його до смерті.
— З такими ж молодими хлопцями був у компанії, — розповідає Олег Якович. — Не знаю, що там сталося, але, коли сина знайшли, він був зв’язаний, голова побита. Це трапилося цьогорічної весни, 13 квітня. Я ще не оплакав тих хлопців–побратимів, яких похоронив, коли служив, і тут таке горе… Хтось один із підозрюваних сидить у сізо, але мені від цього не легше. Дитини нема.

А німецьку мову викладає тут... священик
До багатьох маленьких сіл ще з 70–х–80–х років минулого століття «приклеївся» епітет неперспективних. І справді, серед них є такі, що буквально доживають. А як інакше скажеш, коли в населеному пункті живе декілька десятків пенсіонерів, а молоді сім’ї, де ростуть сини і дочки, на пальцях можна порахувати?
Коли за цим показником оцінювати Черськ, то воно явно у виграші. Якщо у місцевій школі є 65 учнів, то лише 6 із них — з Майдану, а решта — свої. А ще ж підростає понад 30 дошкільнят. Тобто із 470 жителів (така загальна чисельність населення), вважай, кожен четвертий — дитина. І хоч у цьому році лелека ще сюди не прилітав (а похоронили трьох жителів села), тішить те, що поповнення буде, оскільки декілька сімей чекають народження сина чи доньки. Про це ми дізналися від завідувачки ФАПу Ніни Медведюк. Вона й сказала, що медичний заклад працює у Черську значною мірою завдяки турботі районної влади і безпосередньо троянівського сільського голови Миколи Ясюка. 90 тисяч гривень виділила в цьому році сільрада на фінансування ФАПів, зокрема на зарплату медперсоналу, які є в усіх її населених пунктах. Про свою позицію і позицію депутатів Микола Андрійович сказав так:
— Однозначно, що ми не підтримаємо такого скорочення, яке б зачепило функціонування медичних закладів. Тому й направили кошти саме в цю сферу, щоб люди могли на місці одержати медичні послуги. Як–не–як, а це вагома (якщо не найперша) ознака цивілізованого життя. Нехай діти бачать, що село не занепадає і не виїжджають.
А люди у Черську працьовиті. Живуть в основному з того, що виростять на землі. Ось тільки через воду інколи виникають проблеми. Оскільки село розташоване близько від Стохода, то у повінь русло виходить у заплаву — до городів, будинків підступає. Тому–то всі ждуть не діждуться, коли буде збудована дамба від Черська до залізничного моста.
— Цієї проблеми, — каже Микола Ясюк, — не було в останні два посушливі роки. Але вона з часом нагадає про себе. І будувати греблю треба не тоді, коли знову буде велика вода, а тепер. Люди самі можуть якогось рівчака прокопати, коли город заливає, але дамбу вони не збудують. Це вже на вищому рівні потрібно вирішувати.
До речі, саме те, що Черськ розташований поблизу Стохода, привабило свого часу в це село настоятеля місцевого храму отця Андрія. Після духовної семінарії він, уродженець Цмін цього ж Маневицького району, одержав тут парафію. Як каже, глянув на карту, побачив річечку і подумав: «Значить, гарно тут». І, як сьогодні запевняє, не помилився: і село припало до душі, і люди стали близькими — «вони такі добрі, дружні». Разом із ним 12 років тому добудовували й облаштовували храм.
Так само тепло і парафіяни відгукуються про отця Андрія. А вперше ми з ним зустрілися і познайомилися, до речі, не у церкві, а в місцевій школі. Виявляється, настоятель храму тут німецьку мову викладає. Вже заочно закінчив факультет іноземних мов у Рівненському гуманітарному університеті, і коли в школі ввели обов’язкову другу іноземну мову, то пригодилося його знання німецької. А знімок у газету ми, звичайно, робили у церкві, куди отець Андрій прийшов на наше прохання і відповідно облачився, хоч того дня служби не було.

Світлана Булік: «Є школа — є село». А у Черську ще й храм служить духовності людей.

Урок музичного мистецтва веде Олег Михайлевський, з яким школярі розлучалися, коли він був в АТО.

Настоятель місцевого храму отець Андрій добудовував його разом з парафіянами.

На цю могилу і до сьогодні приїжджають із-за Бугу.

Найстаріша жителька Черська Христина Туревич знає, яким село було і за поляків, і за совєтів.