«Скажи правду: під серцем носиш нашого внука?»
—Доброго дня, сусідко! — гукнула пишногруда Леська (її кликали в селі «місцевим радіо») до Марії, котра вийшла з сапою на город, доки ще не пече сонце. Ніби між іншим додала: — Чи чула, що малого Левосюка на Схід забрали?
Тетяна БОЯРИН
Від цих слів у Марії ноги обм’якли. Це ж шкільне кохання її Іринки. Три роки ходили за ручки до школи, уроки разом учили, от тільки до вишу Сергієві вступити не вдалося, а Ірина поїхала здобувати фах медика за триста кілометрів від рідного села. Згодом хлопця забрали в армію і лише півроку, як повернувся додому, 20–річчя відсвяткував. Навіть Ірина на свято приїздила, така весела була, щаслива.
« — Це дитина Сергія, мамо, — порушила мовчанку Ірина. — Я буду народжувати, що б ви мені не казали, бо це його і моє продовження.»
Кинувши сапу, Марія подалася до обійстя. Хотіла зателефонувати дочці, але спершу вирішила перевірити інформацію, можливо, це лише плітки. Під обід пішла по хліб і зустріла у крамниці Ніну Левосючку, Сергієву матір. Глянувши на знервовану жінку, зрозуміла, що Леська не збрехала. А ввечері набрала Ірину. Запитала про іспити, коли збирається навідатися додому і чи не телефонував їй Сергій? Кілька секунд мовчання, й Ірина відповіла: «Він приїздив попрощатися. Зараз на полігоні. Через тиждень їх відправлять в АТО».
Після іспитів Ірина повернулася у село. Сумна, стурбована, за інерцією допомагала батькам і ніби оживала після коротких телефонних розмов із Сергієм. Спостережлива Марія зрозуміла, що їхні почуття — не дитяча забавка, тому щовечора зверталась у молитвах до Всевишнього, аби вберіг хлопця від біди.
…Через три місяці участі у бойових діях Сергій прийшов у короткотермінову відпустку. Два дні побув із батьками і поїхав у далеке місто до Ірини, а далі — знову на Схід. Відразу ще телефонував, втішав і батьків, і кохану, та якось зв’язок обірвався. День, два, тиждень тиші. Батьки стали оббивати пороги чиновницьких кабінетів. Хлопця не було у списках ні загиблих, ні полонених. Невідомість не просто виснажувала батьків, вона доводила їх до божевілля. І вже сільські жінки похитували головами вслід згорьованій Левосючці, мовляв, виховала сина–красеня і навіть не знає нині, де його могила.
Коли військові визнали Сергія зниклим безвісти, на канікули в село приїхала Ірина. Зустрічаючи донечку з автобуса, Марія зауважила, що пальто на Ірині сидить занадто тісно. Вдома дівчина роздяглася, опуклий животик уже добре виділявся.
У кімнаті запала тиша. Ошелешена Марія, опираючись на одвірок, присіла на лавку.
— Це дитина Сергія, мамо, — порушила мовчанку Ірина. — Я буду народжувати, що б ви мені не казали, бо це його і моє продовження. Тому й не повідомляла одразу, аби не відговорювали.
Марія нічого не відповіла дочці, тільки міцно притисла її до грудей. Материнське серце обливалося кров’ю від усвідомлення того, що її дитина обрала нелегку вдовину долю, зовсім не відчувши сімейного щастя.
По селу, наче чорна дощова хмара, розходилися плітки. «Чули, Ірка байстря привезла», — перешіптувалися баби. А вона ходила з гордо піднятою головою, бо була впевнена: її дитя — бажане. Уявляла, як радів би Сергій, дізнавшись про нього. Та все перекреслила війна…
Якось увечері, коли Марія поралася біля худоби, рипнула хвіртка, у двір несміливо зайшла Ніна Левосючка.
— Хочу з Іриною побачитися, — мовила несміливо.
— Заходь до хати, — поспіхом витираючи руки, відчинила двері Марія.
Побачивши Сергієву матір, Ірина збентежилась.
— Дитино, ти знаєш мою біду, — заговорила жінка благально. — Тож хочу почути правду від тебе. Під серцем носиш нашого внука?
Непрохані сльози наповнили очі дівчини, і вона ствердно кивнула головою.
Після тієї розмови Левосючка Ірину інакше, як дочкою, не називала і частенько навідувалася до їхнього обійстя, бо тут тепер був всесвіт її життя.
Ірина була на восьмому місяці, коли їй наснився дивний сон: ніби після великої бурі у них пошкодило будинок і відбудовує його Сергій — блідий, змарнілий, але такий рідний. Кілька днів дівчина не могла дійти до пам’яті, сльози мимоволі бігли по її обличчю, а на душі — тривога.
…Боса, з розкуйовдженим волоссям, Леська не бігла, а летіла до обійстя Марії. Навстіж розкривши всі хатні двері, зупинилась у великій кімнаті, де на дивані зі спицями в руках сиділа Ірина.
— Бачили?! Чули?! По телевізору передали, що із сепаратистського полону звільнили ще тридцять українців, серед них — Сергій Левосюк. Сім місяців полону, поранення, але живий, живий! — кричала вона.
Ірина не тямила себе від радості. А в голові майнула думка: ось і справдився сон. Її обминула вдовина доля.
