«Нехай «розлучниця» прочитає «Волинь» і не забирає тата в чотирьох дітей...»

…що світ, на жаль, важко уявити без воєн
Випадково натрапила у «Фейсбуці» на пісню «Біля тополі» у виконанні польського рок–гурту «Еней». Знову, як і два роки тому, коли почула її вперше, невідступно не один день «ходила» за мною печальна мелодія, яку можна поставити в один ряд із «Пливе кача по Тисині…» Навіть якби тільки скрипка грала–плакала — і то проймала б до сліз. А тут же ще й слова які: «Там, біля тополі, калина росте. Мамині очі чекають тебе. Сива у розпачі плаче. Сина все чекає, Та в Бога вже його душа…»

Пані Любі дуже хочеться достукатися до сина і до тої жінки, яка сиротить малечу. І я не сумніваюся, що вона впізнає себе в цій статті.

«Білі тополі» — це не тільки пісня… Це також крик душі та серця, який група «Еней» присвятила усім тим, хто загинув у боротьбі за правду і волю нових поколінь, але також усім батькам, діти котрих загинули на війні», — так пояснюють музиканти, більшість яких, до речі, має українське коріння, на своїй офіційній сторінці у «Фейсбуці». І якщо у кількох словах передавати її зміст, то головна думка ось ця: не для війни ростять матері своїх синів, не для того, щоб проливати сльози над їхніми домовинами. А тим часом, на жаль, щодня чуємо повідомлення про те, що у зоні АТО загинув один чи двоє бійців. Для когось це, може, й звична статистика. Тільки ж за нею – смерть чийогось сина, брата, чоловіка, батька. Те горе, яке не покидатиме рідних людей.
У якусь мить я зрозуміла, чому мене з особливою силою зачепила пісня «Білі тополі», хоч і чула її не вперше. Вона, як кажуть, збігається з моїм настроєм, який мене не покидає після того, як недавно відкрила для себе австрійську письменницю, першу жінку–лауреата Нобелівської премії миру Берту фон Зутнер. Вона написала книжку «Геть зброю!», у котрій розповіла про життя молодої жінки, доля якої була скалічена війнами у Європі у 60–х роках ХІХ століття, що по–своєму подивилася на війну, передала її жахи, вважаючи, оскільки дружини, доньки, матері оплакують під час війни смерть найближчих їм людей, то, значить, всі народи зацікавлені у встановленні вічного миру. На думку письменниці, завдання лише в тому, щоб поширити переконання у можливості цього вічного миру. А ще потрібне бажання і готовність робити взаємні поступки для того, аби уникнути такої біди, як війна.
У німецькій націоналістичній пресі Берту фон Зутнер називали «фурією пацифізму» або «мирною Бертою». Саме за книжку «Геть зброю!» в 1905 році вона отримала Нобелівську премію миру. Це був початок ХХ століття. Письменниця померла у Відні у червні 1914–го — за півтора місяця до початку Першої світової війни. Вона ще не знала, яку зброю винайде людство. Як і те, що в 1945 році впадуть атомні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі. Це вже був всепожираючий демон порівняно з динамітом, який у 1867–му винайшов і запатентував Альфред Нобель (парадокс, але це так: саме Нобель, який заснував премію миру, розбагатів на продажу зброї).
І взагалі, як здається, боротися проти воєн у ХІХ—ХХ століттях, мабуть, було вже пізно. Як навіть і тоді, коли заснувався пацифістський, тобто миротворчий рух, — а це
VІ століття до н. е. На жаль, так уже влаштований цей світ, що споконвіків людство щось завойовує, відвойовує (чи то територію, чи засоби для існування). І, звичайно, удосконалює свою зброю, дійшовши від каменя чи списа до міжконтинентальних ракет, атомних бомб. От би (хочеться так помріяти!) біблійна заповідь «Не убий!» не була колись виправдана християнством навіть для «справедливої» війни. У тлумаченні давніх римлян та війна законна, справедлива і священна, що відповідає інтересам і безпеці римського народу.
А якщо до сучасності переходити, то саме така справедлива і священна сьогодні війна в Україні. Бо як бути пацифістом, коли твою країну розриває агресор? Ми вже знаємо, що було у лютому–березні 2014 року, коли верхівка влади, хоч і тимчасова, після втечі президента Януковича, як кажуть, і пальцем не поворухнула, щоб зупинити «зелених чоловічків» у Криму…
Усе це розумом усвідомлюю, і все ж у душі не можу змиритися з тим, що у ХХІ столітті не умами, не на перемовинах вирішуються конфлікти, а зброєю. Ще на кінець минулого року в зоні АТО було понад три тисячі загиблих від усіх силових структур. Втричі більше — поранених. За цими цифрами — горе. І не якесь абстрактне, а наших співвітчизників, яким важко змиритися з тим, що у нас ніби й немає війни, оскільки вона не оголошена, а гинуть і гинуть батьки, чоловіки, сини.

…душевним болем багатодітної матері
Цю жінку, як я зрозуміла з подальшої розмови, у редакцію привів розпач. Вона не знала, як сама сказала, чим їй може допомогти газета, але їй потрібно було принаймні «вилити душу»…
У пані Люби з Любешівського району — десятеро дітей. Усі вже мають сім'ї. Може, не так гладко, як хотілося б матері, складається їхнє життя, але «годують своїх нащадків». А ось один син у свої 30 літ хоче, як висловилася жінка, осиротити діточок. А їх же у нього — четверо! Найстарша донька — п'ятикласниця, наймолодшому синові ще двох літ нема.
— Ото як народився найменшенький, — розповідала пані Люба, — то забрався син з дому, бо другу знайшов. Дійшло до розлучення. Вже був суд — дали три місяці на примирення. Тільки не бачу я, щоб до цього примирення йшло. Як поїду до сина, нагримаю на нього, «накручу» добре, то явиться на якийсь час додому, бо ж, бачу, любить малих. Тільки вона (мова про розлучницю, яка забирає у дітей батька — Авт.) зубами в нього вчепилася. Чи то чари які?.. Я йому кажу, щоб одумався, щоб хату збудував для своєї сім'ї, уже багатодітної. А він і чути мене не хоче. Хоч були ж добрі плани — дерево готове вже лежить. Тижнями, а то й місяцями син може на телефонний дзвінок не відгукнутися, бо знає, що ганити його буду.
І тут же — про свою невістку, ту молоду жінку, яка залишилася з чотирма дітьми:
— Нічого поганого про неї не скажу. Мама вона хороша. Їжджу до сватів на Рівненщину (тепер вона в батьків своїх живе), то бачу, як вона переживає. І не дивуюсь — тож аж страшно з таким гуртом самій залишитися.
На прощання редакційна гостя залишила телефон мобілки. І згодом я ще не раз телефонувала їй, відчуваючи моральне зобов'язання якось підтримати жінку. Бо ж інколи важливо хоч поговорити з кимось. Ось і цими днями набрала вже знайомий номер. Пані Люба була в дорозі на Рівненщину. Як сказала, деколи і вдома чоловікові не признається куди їде, бо ж то на нього хазяйство покидає. А інакше не може. Душа болить за внуків — мусить їх побачити. А ще не втрачає надію, що вдасться зустрітися з сином і усовістити його. На жаль, і цього разу я те саме почула, що і раніше: і не думає до сім’ї вертатися.
— Ви б, може, написали в газеті про це, — нехай би вона, та розлучниця, впізнала себе і подумала, який то великий гріх перед Богом — забирати батька у дітей, — сказала жінка.
Пані Любі дуже хочеться достукатися до сина і до тої жінки, яка сиротить малечу. І я не сумніваюся, що та «розлучниця» впізнає себе, прочитавши ці рядки, хоч у цій дуже делікатній історії збережена анонімність. Ось тільки чи зачеплять вони її? Вона ж і так добре знала, що сиротить четверо дітей. На жаль, істина «На чужому нещасті свого щастя не побудуєш» її не злякала. Це якраз той випадок, який свідчить: коли у батьків не складається життя (розлюбив, розлюбила), то в першу чергу страждають сини і дочки. А якщо взяти до уваги, що в Україні розлучається половина подружніх пар (у Луцьку цей показник трохи нижчий — в межах 40 — 43 відсотків), то неважко уявити, скільки це страждань.

…як я заради моди пожертвувала... сережками
Публікація столичного історика моди Зої Звиняцьківської навіяла на мене спомини. У статті йшлося про те, як люди одягалися наприкінці 1980–х — на початку 1990–х. Власне, мене зачепило, як тоді представниці прекрасної статі примудрялися мати модний вигляд. Для цього, як пише авторка, жінки довели до досконалості свої навички шиття та плетіння — перешивали старий одяг, а з чоловічих кальсонів, привезених із Москви, робили собі гламурні кофтинки. Або таке: за тих часів стерлися гендерні ознаки речей — дівчина могла носити шкарпетки брата й піджак батька. Жінки шили сумки з халяв старих чобіт, перефарбовували застарілі речі у чорний колір. А однією із культових одяганок тих часів був турецький светр Team boys. Журнал «В’язання» навіть створив викройку, яка давала можливість зробити його самостійно. Такий светр був річчю, що відділяла «володарів» життя від невдах, яких не пускали до пристойного товариства.
Зацікавившись особою авторки публікації, я дізналася з інтернету, що вона народилася в Києві в
1971 році, а це означає – є ровесницею (чи трохи старшою) моїх дітей. Тобто знає те, про що пише, не лише з розповідей чи старих публікацій — юність самої припала на ці непрості часи. Але вона не була тоді мамою, якій треба було одягти сина й дочку, — якщо не модно, то хоч «близько до цього».
Подумалося, от би сталось так, щоб ми зустрілися з пані Зоєю, — скільки б то я їй могла розповісти щодо цього з власного досвіду. Наприклад, про те, як на початку 1990–х років правдами і неправдами купувала журнал мод «Бурда» (в продажу його було важко знайти). Чи як із села Любче Рожищенського району перекочувала на луцьку квартиру швейна машинка, і моя дочка, на той час студентка Київського економічного університету, за літні канікули справляла собі власноруч обновки.
А якщо хтось засумнівається, що, як писала Зоя Звиняцьківська, дочка могла носити батькового піджака, то підтверджу, що в цьому ні краплі вигадки. І не тільки дочка, а й дружина: я сама дала друге життя чорному піджаку від весільного костюма чоловіка (якщо хтось не вірить, то є і знімок як доказ цього). І це вже, до речі, 1995 рік. Запам'ятати нетрудно, бо якраз тоді у мене народився внук, з яким ми і сфотографувались. На знімку бабуся якраз у тому «весільному» піджаку.
А щодо такого модного і бажаного турецького светра, то признаюся, що заради нього один–єдиний раз у житті стала контрабандисткою. Вивезла до Польщі золоті сережки, на які за Бугом завжди був особливий попит. За виручені злоти (проблем з продажем не було — покоївка в готелі сама напросилась) і купила цю бажану річ. Правда, чомусь недовго носила той светр — не став він для мене зручним і улюбленим. Залишалося шкодувати за сережками, якими пожертвувала заради моди...