Курси НБУ $ 39.23 € 42.44
«Радію, що хлопці вже перевершують мене у різьбі, але здаватись ще не збираюсь»

Волинь-нова

«Радію, що хлопці вже перевершують мене у різьбі, але здаватись ще не збираюсь»

Про таких, як Віктор Цьопич і його сини Віталій та Анатолій із села Замостя Маневицького району, кажуть, що чоловіки мають золоті руки. Адже вся округа знає про їхні оригінальні дерев’яні вироби на будь–які смаки

Сергій ГУСЕНКО


Віктор Кузьмович — уродженець Камінь–Каширщини. Творчі здібності проявлялися ще у школі: любив малювати та фотографувати, а після закінчення восьмирічки вступив до Ковельського ПТУ №5, щоб освоїти професію різьбяра по дереву.



« Дуже добре, що обидва сини допомагають. Я нині, як директор (сміється), хоча Віталій уже перевершив мене у столярці, а Толік — на «ти» з будь-якою технікою.»



— Тоді в області це було єдине училище, де готували спеціалістів із деревообробки, — розповідає Віктор Цьопич. — Навчання подобалося тим, що акцент ставився на самостійній роботі. Наші викладачі давали можливість відчувати себе творчими людьми.
Армійську службу чоловік проходив у внутрішніх військах Республіки Узбекистан. Будучи заступником командира взводу і маючи у підпорядкуванні 35 бійців, все ж іноді долучався до творчої роботи — допомагав художнику виливати з гіпсу бюсти тогочасних вождів і керманичів.
Демобілізувавшись, влаштувався у шляхово–будівельне управління №51 у Маневичах художником–оформлювачем. Хоча там здебільшого малював знаки, тому творчо, звісно, не ріс.
Після одруження разом із дружиною Тетяною переїхав у Малу Ведмежку, де жінка працювала у ФАПі, а він влаштувався вчителем військової підготовки, креслення та малювання у Костюхнівську ЗОШ. Доводилося щодня долати до райцентру більше двадцяти кілометрів то пішки, то велосипедом, бо автобус ходив у село рідко.
Далі була праця художником–оформлювачем у міжгосподарському лісгоспі. Тут робота вже мала творчий характер. Оформляли світлиці (колишні ленінські кімнати), сільські ради, будинки культури, та найбільше подобалося створювати неповторну атмосферу в дитячих садочках.
— Це була своєрідна художня майстерня, — каже пан Віктор. — Окрім того, що було цікаво, отримували ще й немалі гроші. Щоправда, мали і додаткове навантаження, оскільки за нами закріпили стенд у Маневичах, напроти теперішнього супермаркету «Колібріс», який два рази на рік поновлювали.
Подібну роботу ще п’ять літ довелося виконувати у Міжгосподарському комунгоспі. На той час припав період інфляції та кризи в Україні…
— І тут, слава Богу, запросили у Маневицьке СПТУ–28 (нинішній профліцей), тоді вводилася нова професія — різьбяр по дереву. Не вагаючись, пішов майстром виробничого навчання та викладав художню анатомію, інші спецпредмети, — продовжує мій співрозмовник. — В училищі у нас була сильна кафедра. Багато хлопців, які навчалися у мене, зараз займаються деревообробкою. Однак я, не маючи вищої освіти, змушений був піти з училища.
Невдовзі Цьопичі перебралися жити у батьківський будинок дружини у село Замостя.
— Захворів тесть, а оскільки Тетяна працювала в Маневицькій ЦРЛ, мені довелося його доглядати. Проте необхідно було якось і заробляти на життя, — пригадує Віктор Цьопич. — Майстерню облаштував у кімнаті старої хати. Інструмент був свій. Спочатку виготовляв популярні тоді дерев’яні карнизи, згодом, коли почали відбудовувати церкви, стали замовляти іконостаси, ківоти, аналойчики, підставки під ікони, підсвічники. Разом зі мною почали працювати і сини, які свого часу здобули спеціальності у Маневицькому профліцеї.
Як зазначає Віктор Кузьмович, цікавими є без винятку всі замовлення, бо однакових не роблять. Кожна річ починається з креслення і закінчується готовим виробом.
— Збираємося гуртом, слухаємо замовника, а потім утрьох думаємо, як усе краще зробити, — ділиться пан Віктор. — Наша праця колективна. Постійно консультуємося, вдосконалюємося, вчимося. Дуже добре, що обидва сини допомагають. Я нині, як директор (сміється), хоча Віталій уже перевершив мене у столярці, а Толік — на «ти» з будь–якою технікою. Проте все ж досвід залишається досвідом.
На сьогодні Цьопичі мають репутацію добросовісних виконавців. А це дає певну гарантію, що матимуть замовників і зможуть заробити на хліб і до хліба.



 

Telegram Channel