Загублене Сонечко

Ольга ЧОРНА

…Сонин дід був дяком у сільській церкві. Тому дівчину трохи сторонилися. Релігія в ті часи була не в пошані. А Господь подарував Софійці чарівну вроду і добре серце.
Іван закохався у дякову внучку, мабуть, ще з першого класу. Коли ж почав ходити до Соні на побачення і хтось про це доніс його батькам, ті сина висварили. Іванові батько з матір’ю були при посадах у колгоспі і з партквитками. Сподівалися, що юне Іванове захоплення мине. Але коли в десятому класі померла Софійчина матір, хлопець заявив: закінчить школу й одружиться з коханою дівчиною.

На все воля Божа. Не одним днем живемо. Побачимо, як воно буде.

— Думати про це не смій, — мовив на те батько. — Хай собі якогось попа шукає.
Іван не зважав на батькові слова. Залишити Соню? Нізащо!
Якось колгоспний парторг зле пожартував над Івановим батьком:
— Кажуть, твій малий до дякової внучки клинці б’є. Скажи, Степане, хлопчиськові, аби не бавився в любов. Софія — дякова внучка. Сам розумієш…
Степан після цього дуже репетував на сина. А потім пішов на «розбірки» до Софії. Обізвав безпутнім дівчиськом. І пригрозив: не подивиться, що сирота — ославить на всю округу. Хоча Іванова матір і так говорила про дівчину різне.
— Дідусю, чому нам так не щастить? — запитала крізь сльози Софія, коли Степан пішов з їхнього подвір’я. — Мене залишив батько. Рано відійшли бабуся і мама. І цей нинішній скандал.
— На все воля Божа, дитино, — зітхнувши, відповів Семен. — Не одним днем живемо. Побачимо, як воно буде.
Іванові було соромно перед Софією. І за батькову витівку. І за те, що більше не приходив на побачення. Він кохав Софію. Але боявся батькового гніву.
На випускному тримався осторонь, жодного разу не запросив Софію до танцю. Вона ж не дочекалася завершення свята, пішла додому. Якби Іван знав, що коїлося в її душі…
Згодом Софія поїхала з села. Разом із дідом. Старша донька забрала батька до себе в сусідню область. А дівчина вступила там в інститут на історичний факультет.
Іван запитував про Софію у Валі. Дівчата дружили змалечку. Але та затялася: нічого не знаю. Він хотів попросити вибачення. Сказати, що кохає.
…Іван відслужив у армії, закінчив ветеринарний технікум. Почав працювати в колгоспі. Батьки натякали: пора думати про одруження. А він сподівався на зустріч із Софією.
— Не чекай її, — сказала Валя. — Софія вийшла заміж. Вона щаслива. А ти… Вона тебе так любила.
— Де Софія живе?
— Ніколи мене про це не запитуй!
Іван одружився на Люсьці — доньці бригадира. Люську не кохав. І вона про це знала. Але була втішена, що дістався чоловік з багатої родини. І вродою не обділений.
До чарки Люська почала заглядати, коли працювала в магазині. Чоловіки нерідко відкривали пляшку, як кажуть, не відходячи від каси, і запрошували «на п’ятдесят грамів» молоду продавщицю. Не відмовлялася. А потім сама почала в підсобці випивати для настрою і «щоб простуда не причепилася».
Іван просив дружину схаменутися, дітей не соромити. Люська відповідала:
— Яка тобі різниця? Ти ж досі за Сонькою сохнеш.
…Коли змінився лад, чимало партійців–атеїстів подалися в релігію. Тільки Степан із колишнім парторгом так і не переступили поріг церкви.
З магазину Люську «пішли». Через «п’ятдесят грамів». Іван заробляв, як міг і де міг. Треба було ставити дітей на ноги. А Люська тратила сякий-такий гріш на чвертку.
Пристав у зяті Іванів син. Донька також жила з чоловіком окремо.
А потім зліг Степан. Інсульт розбив. Люська називала немічного свекра «старим гріхом». А в селі казали: то покара за дякову внучку і за паскудне ставлення до людей.
Іван, дивлячись на хворого батька, казав:
— От і прийшла розплата. І вам, і мені.
…Щойно Софія повернулася із закордонного відрядження, їй зателефонувала Валя. Розповіла, що перенесла операцію. Вже поправляється. Але дуже хотіла б побачитись.
— Я приїду.
— Правда, Соню?! Це ж минає тридцять п’ять років, як ми закінчили школу. І стільки ж часу ти не була в селі. Скажу своєму, щоб виїхав за тобою до району. Ти автобусом приїдеш?
— Ні, машиною.
— Дорогу не забула?
…Подружки не могли наговоритися. По телефону всього не розкажеш. Уже заспівали перші півні, а розмові не було кінця. Софія розповідала про маленьку внучку, про кафедру, на якій викладає історію, про відрядження у закордонні університети. Про чоловіка, який досі закоханий в неї, наче хлопчисько.
А Валя — про сільські будні, про однокласників, половина з яких на заробітках.
— Іван часто запитує про тебе, Софійко. Біда його обсіла, — сказала подруга.
Валя цитькала на чоловіка, аби ходив тихо й не збудив Софію. Сама ж видоїла корову, нашпортала молодої картоплі, нарвала зеленини. Подружка привезла різних смаколиків. Але своя городина найсмачніша.
Цього дня Іван пас череду. Валя вигнала корову до воріт.
— Йди-но сюди, щось скажу, — покликала Івана. — Софія приїхала в гості. Спить ще.
— Жартуєш?
— Бачиш машину на подвір’ї? Софіїна.
— Яка вона тепер?
— Гарна.
Увечері Валя накривала стіл надворі, під липою.
— Софійко, може, Івана покликати? Якщо не хочеш, то…
— А чому ні? Я не тримаю на
нього зла.
— Зараз скажу своєму, щоб пішов і покликав. Але щоб Люська не чула. Може без запрошення прийти, аби п’ятдесят грамів налили.
Іван шукав чисту сорочку і краватку. Сорочку знайшов. А краватка — стара й пожмакана. Не знав, що з собою взяти. Якби були квіти… Але Люська вже давно їх не сіє. Хіба що в пшениці на городі ромашок нарвати.
В оброшених черевиках, із букетом польових квітів несміливо ступив на Валине обійстя. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли побачив на ганку вишукану тендітну жінку — своє втрачене кохання.
— Прости мене, Сонечко, — сказав замість «доброго вечора».
Ромашки розсипалися на спориш.
Валя кликала вечеряти.
Іван збирав квіти.
Ніхто не замітив Люську, яка, спершись на хвіртку, витирала п’яні сльози…