У кожному хрестику залишила біль свого серця і молитву

Людмила ВЛАСЮК

Жіноча доля виткана з любові. Це вона дає силу усміхатися, коли вуста зводить судома гіркоти. Щоб відпустити свого чоловіка під приціли ворога та холодного бездушного подиху війни, потрібно мати велику мужність та внутрішню міць. Ольга Козловська з Боровичів, що на Маневиччині, пройшла це випробування молитвою і чеканням.

Cкладно усвідомлювати реальність: привозять тіла загиблих, а десь поруч — танці, феєрверки. Не всім болить ота незагоєна рана України.

— Той рік для мене був найважчим, — крізь сльози говорить Ольга Леонідівна. — З острахом чекала кожного телефонного дзвіночка, вірила, любила, надіялась, а ще більше молилась. Особливо важко було, коли не знала, де він, що з ним, чи не поранений, коли по кілька днів не чула його голосу. А ще складно усвідомлювати реальність: привозять тіла загиблих, а десь поруч — танці, феєрверки. Не всім болить ота незагоєна рана України.
Валентин служив на Луганщині з 27 квітня 2015-го по 6 липня 2016 року. На війні був у найгарячіших точках. Про те, що там коїлося, не розповідає і нині — державна таємниця.
— Ми захищаємо свою землю, за нашими спинами — рідні, близькі, — єдине, що зважився сказати військовослужбовець.
Як і більшість дружин, пані Ольга каже, що ніколи не могла б подумати, що їй доведеться проводжати на війну чоловіка, тому вчилася давати собі раду самостійно. Розуміла, що захищати країну — це їхній обов’язок, а вони мають триматися, виховувати дітей, підтримувати своїх захисників. А разом із тим вона виконувала найголовнішу свою місію — плекала любов у дітях.
— Для мене материнство — справжнє щастя, — каже Ольга Леонідівна. — Своїми дітьми по праву вважаю і тих, кого навчаю. А наші вихованці — дзеркальне відображення нас самих. Тому власними вчинками та поведінкою потрібно подавати дітям гарний приклад, аби у майбутньому чужі люди дякували за їхнє виховання.
У її трудовій книжці лише один запис: із 1987 року жінка — вчитель початкових класів у Боровичівській школі. З того часу започаткувала у рідному закладі чимало заходів, які вже протягом багатьох років стали традицією: це і свято Миколая, посвята в школярики, в читачі, старовинний обряд закосичення. Тричі брала участь у конкурсі «Вчитель року». Пишається своїми випускниками, яким дала путівку у великий світ.
Та понад усе вона закохана у світ вишиванки. Коли чоловіка Валентина призвали на війну, часто бралася за голку з ниткою і в кожному хрестику залишала біль свого серця і молитву, щоб він повернувся живим. Нитка лягала до нитки, як думка до думки. На рушниках виростали візерунки, які нерозривно пов’язані з її життям.
— Перейняла це захоплення від мами, яка вишиває і сьогодні — у 69 років, — розповідає пані Ольга. — Коли я виходила заміж, то вона мені вигаптувала на домашньому тканому полотні 12 рушників. Років шість тому у нас із нею народилася спільна ідея — вишити церковні ризи для нашого священика до Великодня. Дякую своїм односельчанкам, які долучилися до спільної справи, оскільки ми змогли втілити задум лише з їхньою допомогою. Ці ризи мають особливий український візерунок: золоте колосся, червоні маки, білі ромашки.
Вміння бути сильною, терплячою та витривалою не заважало їй залишатися берегинею домашнього вогнища. Якщо в родині панують любов та злагода, тоді з радісним настроєм поспішаєш на роботу, переконана Ольга Леонідівна. З чоловіком вони виховали двох дітей: син Олександр займається виготовленням ікон, у доньки Наталки доля теж склалася по-особливому.
Вона закінчила Луцький медичний коледж, декілька років працювала в одній із лікарень обласного центру, — розповідає мама. — Вийшла заміж у сусіднє село. Бог обділив її обранця слухом та голосом, але щедро нагородив золотим серцем. У руках Івана робота кипить: він справжній майстер із будівництва. Ще коли вони зустрічалися, Наталка вивчила мову жестів і тепер спілкується з ним краще, аніж батьки. Тоді ж, побачивши мою схвильованість, сказала: «Уявіть, що я вийшла заміж за іноземця». Нині у них зростає синочок, Іллюші — три рочки. І сьогодні я дякую Всевишньому, що Він послав моїй доньці щасливу долю, і прошу у нього для себе і своєї родини лише здоров’я.