Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
Уроки доброти і мудрості від батьків десяти дітей

Волинь-нова

Уроки доброти і мудрості від батьків десяти дітей

У Юрія і Раїси Скаржинців із села Людинь Дубровицького району на Рівненщині — п’ятеро синів і стільки ж дочок. Сьогодні більшість з них вилетіла з родинного гнізда (у когось уже і сім’я своя є). Але, де б не були вони, їхні дороги лежать до тата й мами

Катерина ЗУБЧУК


«До одруження ми зустрічалися лише в Домі молитви»
Дізнавшись при знайомстві, що Юрій Федорович з діда–прадіда людинський, а його дружина Раїса Семенівна — із села Дібрівськ Зарічненського району, звичайно розпитую, де одне одного знайшли.
— А воно якось все само собою складалося так, — каже чоловік, — щоб ми зустрілися. Перш з майбутньою дружиною заприятелювала моя старша сестра Таня. Вона з односельчанками їздила на заробітки в Росію, у Бєлгородську область. Там були і дівчата з Дібрівська. Серед них — і Рая. І ось коли я вернувся із строкової служби, а мого молодшого брата призвали в армію, то на його випровадинах була і молодь з Дібрівська. Тоді я вперше й побачив свою майбутню дружину. Звернув увагу на цю «чужу» дівчину, познайомився з нею. Це був 1983 рік. А в наступному восени ми побралися.



Я не шкодую, що саме так у нас було — без побачень і зустрічей, які затягуються деколи на роки.



Отак скоромовкою і розповів про все — від знайомства до одруження. А мені хочеться почути про квітково–цукерковий період, як ми кажемо, побачення й освідчення. Тож пробую повернути розмову до цього. Чоловік, ніби виправдовуючись, що нічого такого романтичного, про що можна було б згадати, і не було, каже:


— А ми зустрічалися тільки у Домі молитви. Так нас мама з татом виховували, так наша церква Християн віри євангельської вчила. І я не шкодую, що саме так у нас було — без побачень і зустрічей, які затягуються деколи на роки. Ми разом з молоддю бували у церкві і в Людині, і в Дібрівську. А якось влітку (це вже був 1984–й) у селі Селець проходило водне хрещення. Коли ми поверталися звідти з іншими хлопцями і дівчатами, то я й зробив пропозицію Раї, щоб стала моєю дружиною. Вона, правда, попросила трохи часу, аби «подумати». А згодом я почув від неї: «Так».
28 жовтня того ж року вони одружилися. У Дібрівську зібрали гостей. Так було заведено, як розповідає подружжя, що у нареченої робили весілля. А ще ж того дня батьки благословляли не лише Раю, а й її старшу сестру Женю — дві пари брали шлюб. Не секрет, що робилося це свідомо, бо два весілля в різний час було б надто затратно для багатодітної сім’ї (в батьків Раїси Семенівни 8 дочок і синів). Але ж є повір’я: якщо дві сестри в один день виходять заміж, то можуть забрати щастя одна в одної. Щодо цього, як з’ясувалося, молодята і не думали про таке, бо в забобони не вірять. Сьогодні тим більше з упевненістю кажуть, що те, як складається сімейне життя і яким буде жіноче щастя, визначають не якісь повір’я, а Він і Вона. Все залежить від того, чи є любов, взаємоповага, вміння слухати одне одного, поступатись. А якщо коротко, то жити заради своєї родини, заради її інтересів.


«Тільки–но назбираємо грошей на хату — і на тобі — інфляція…»
Коли ми домовлялися по телефону з Раїсою Семенівною про те, щоб написати про їхнє сімейне життя для сторінки «Любить! Не любить», то жінка сказала: «Ой, то багато пережито». Тож при зустрічі про це «багато пережито» і хотілося почути.
До дев’яностого року, тобто шість літ після весілля, Скаржинці–молодші жили з батьками Юрія.
— Оскільки моя сестра була ще незаміжня, — розповідає Юрій Федорович, — а сім’я наша розросталася (вже народилося 4 діток), то ми бачили, що нам тісно і треба щось думати. Почали збирати гроші на свою хату…
Чоловік у колгоспі працював, а як траплялась нагода, то й на заробітки, на «шабашку» їздив. Будівельної професії він не має, але за підсобного робітника його брали охоче, бо знали, що не з лінивих. Уже й ніби гроші були. Тільки на той час нічого підходящого на цю суму не траплялося. А потім сталося так, що одна людинська родина за чорнобильською програмою виїхала з Дубровицького району. І Скаржинцям колгосп дав хату, яка залишилася пусткою, як квартиру.
— Ми все одно хотіли її викупити, — пригадує чоловік. — Але, як мовиться, не «доганяли» ніяк: тільки назбираємо нібито потрібну суму — інфляція. Аж ось у сільській раді нам підказали, що є вже закон про приватизацію. Допомогли з оформленням житла у власність. А гроші наші, як не стало Союзу, всі пропали. Будинка ми так би й не купили.
Ще шестеро дітей народилося вже в цій хаті, де й зараз мешкає подружжя. Всього в Юрія Федоровича й Раїси Семенівни — 5 доньок і
5 синів (був і одинадцятий, наймолодший син Антон, але, на жаль, прожив на цьому світі лише декілька місяців). Для цієї великої сім’ї оселю довелося перебудовувати, розбудовувати. Ця «стройка» ще й зараз триває, бо хочеться зробити ремонт уже більш сучасний. Завжди було непросто багатодітній родині, а особливо у дев’яності роки.
— З Божою поміччю, — зауважує Юрій Федорович, — все добре складалося. — Основне, щоб був мир і злагода: тоді не лякає ніщо — ні нестатки (а було по–різному), ні хвороби (не без них). Якщо ж цього миру і злагоди нема, то ніякі гроші не врятують. Люди не вживаються разом — сім’ї розпадаються, діти ростуть без батьків.
Чоловік не теоретизує: він із життя свого, з великого досвіду знає цю істину.


«Вже аж занадто моя дружина працьовита»
Ці слова я почула від Юрія Федоровича, коли мова зайшла про те, як то виносити десятеро дітей, народити їх, підняти на ноги — це ж такий великий труд.



На якусь мить мені здалося, що переді мною не простий, як ми кажемо, чоловік, а кваліфікований психолог. Тільки психолог знає премудрості сімейного життя з книжок і чужого досвіду, а Юрій Федорович — з власного.



— Я деколи і тлумачу їй, що треба й відпочивати (особливо зараз, як діти попідростали), і про себе подумати, — каже чоловік. — А Рая і в юності, і вже у заміжжі — велика трудівниця. Це ж раніше не було памперсів (а якщо і були, то не по кишені). Скільки-то пелюшок довелося перепрати, попрасувати?! І все — вручну, без машинки.


А недоспані ночі… Хто ростив дітей, то знає, як буває непросто з одним–двома. Тут же — десятеро синів і дочок! І різниця у віці невелика, то ж одному — рік, а в колисці — вже друге. Хоч не всі це розуміють. Більше того — дехто й осуджував жінку, яка народжувала так багато дітей.
І у Раїси Семенівни у зв’язку з цим такий спомин:
— Була одна акушерка у пологовому відділенні Дубровицької райлікарні, яка мене «діставала». «Що знову?» — чула від неї, коли потрапляла на роди. Який настрій після таких слів — самі розумієте. На щастя, ця акушерка не чергувала, коли у мене наставав час пологів. Лише одного разу думала, що все-таки вона буде на зміні. То був серпень 1994 року. Сьому дитину я тоді родила. Привезли мене вранці, бо перейми починалися. Коли я поступила в стаціонар, то послали медсестру по мою картку в жіночу консультацію (я за кожною дитиною, як і треба, стояла на обліку, обстежувалась). Поки чекала, то акушерка мені мораль читала. А тут ще медсестра вертається ні з чим — не знайшли мою картку. І тоді мене перевели в інше відділення — в обсервацію. Так я знову уникла того, щоб ця «вредна» акушерка приймала у мене пологи. На щастя, було більше хороших медиків, з якими і зараз приємно зустрітися, поспілкуватися. І вітання передають — уже через сина, впізнавши у ньому мене.


«Все гарно, гладко — лише в казках»
Юрій Федорович розмірковував:
— Коли буваємо на весіллі у своїх родичів, близьких людей, то я чую, як кажуть гості молодятам: «Тепер ви вже удвох — все у вас буде гаразд». У такі хвилини мені так і хочеться внести поправку: буде ще більше труднощів. Це ж ти жив сам, а тепер, як одружився, з’являться діти, додасться чимало клопотів. А житлові проблеми, фінансові, соціальні?.. А те, що зійшлися двоє з різними характерами? Найголовніше тут — це мудро долати всі проблеми. Якщо цієї мудрості не буде, то гріш ціна такому шлюбу. Гарно й гладко — лише у казках. А життя — не казка. Нічого само собою не вирішується. Треба працювати, бачити свої проблеми і шукати розумний вихід із ситуації…
На якусь мить мені здалося, що переді мною не простий, як ми кажемо, чоловік, а кваліфікований психолог. Тільки психолог знає премудрості сімейного життя з книжок і чужого досвіду, а Юрій Федорович — з власного. І те, про що він говорить, варто почути іншим. Зокрема, тим молодим, які тільки–но одружились чи в майбут-
ньому будуть створювати родину.
— Як віруюча людина скажу, що треба дотримуватися біблійних настанов. А туди входить і те, що кожен з подружжя має зайняти своє місце. Дуже важливо, щоб хлопець чи дівчина, які беруть шлюб, були підготовлені до нього. А цього якраз не скажеш про нинішніх молодих людей — більшість із них не готові до сімейного життя. У них — рожеві мрії. Дівчата сподіваються, що, коли вийдуть заміж, то їх на руках будуть носити, всі забаганки виконуватимуть. А життя вносить свої корективи. І тоді доводиться чути: «А я думала…», «А ти казав…» Так само і хлопці — поки неодружені, то живуть в очікуванні, що все їм у шлюбі буде «на тарілочці з голубою кайомкою» подано. Але ж це не так: якщо ти — чоловік, а тим більше — батько, то маєш забезпечити свою сім’ю. На жаль, у житті не завжди так романтично, як декому здається.
Тим часом, зауважую, Юрій Федорович мав 21 рік, як одружувався, Раїса Семенівна — лише 19. Одне слово, теж були молоді, а, судячи з почутого, досить реальні погляди мали. З приводу
цього чоловік каже:
— У наш час не було інтернету, тож молоді люди були більш навчені не віртуальному, а реальному життю. А тепер надивляться, як то хтось гарно влаштувався, — і їм таке подавай. А хто має подати? З кого вимагати? Вимагати можна тільки із самого себе. Але ж не хочеться (а то і не вміється, і ліньки). По телефону поки спілкувались, есемесками обмінювалися, чи в якомусь кафе сиділи, — все було добре. А побралися, стикнулися з побутом — і вже непорозуміння, а там — і розлучення.
Ми розмовляли з Юрієм Федоровичем і Раїсою Семенівною, і я все більше переконувалася, які мудрі ці прості люди, котрі виростили десятеро дітей.


«Америкою мене не спокусиш»
До речі, син Скаржинців Ігор одружився на дочці пресвітера, який на той час уже жив у США, і поїхав за океан, у штат Каліфорнія. Уже третій рік там. Але цікаво, що, заробляючи гроші на чужині, хату почав будувати у Дубровиці. Значить, є думка, напрошується висновок, що колись із своїми дітками (зараз їх у нього троє) повернеться на рідну землю.
Життєві обставини складалися так, що в Америці живе і брат Юрія Федоровича. Ще 15 років тому запрошував його переїхати у США.
— Я йому сказав, — пригадує той час чоловік, — щоб і не пробував мене вмовляти, і виклику–запрошення не присилав. Ніколи не зарікаюсь, що «цього не буде», але наразі мене влаштовує те життя, яке ми маємо тут, у рідному селі. Головне, щоб мир настав. А буде мир — раду собі дамо. Ми тішилися, що після розпаду Союзу все обійшлося спокійно, що без крові незалежною стала Україна. І на тобі — четвертий рік гинуть люди, до того ж молоді.
…Яка то втіха для батьків, коли на Різдво, Великдень у рідній оселі збирається велика родина. Приїжджають в ці свята, бо це вже стало традицією, всі діти, внуки, яких уже 13. Хіба тих нема, хто не може вирушити в дорогу, бо дитина, наприклад, маленька зовсім. Ясно, що в останні роки й Ігор з Америки не часто буває в Людині.
У батька й матері вчилися сини й дочки, як вибудовувати свою сім’ю, взагалі, якими людьми треба бути у цьому житті. Тепер вони вдячні їм за їхні уроки любові, доброти, мудрості. Виросли всі працьовитими, бо «не навчені хитрувати, а трудом своїм все здобувати». І якщо Юрій Федорович вважає, що чоловік має бути відповідальним за свою родину, то так він наставляв насамперед своїх синів. І вони готові до того, що «манна небесна з неба не впаде». Як сам зауважив, у життя своїх дітей не втручається — він їм довіряє. Коли котрийсь хотів уже одружуватися, то батько тільки питав: «Ти все добре обдумав?» Чув у відповідь: «Так». І говорив: «Хай Бог благословить».



Такими були вони в день одруження.



Чудові троянди мамі від синів і дочок з нагоди перлинного весілля батьків (жовтень 2014 року).



Це тільки частина великого сімейства, де вже є невістки, зять, онуки.





Telegram Channel