Дядько Іван на прізвисько Камбоджа
Мені з дитинства подобається загадкове слово «Камбоджа». У ньому є якась енергетика чи навіть містика. Я дуже часто його чув. Саме так називали чоловіка тьоті Тоні, батькової сестри, яка жила на Донбасі. На нього у нас вдома казали Іван Камбоджа. Він був шахтарем, розмовляв російською мовою, дуже влучно й доречно вживав матюки й знав усе на світі, так мені тоді здавалося
Кость ГАРБАРЧУК,
редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь-нова»
Принаймні міг пояснити чимало незрозумілих для допитливого хлопчака подій та фактів. Найбільше імпонувало, що зі мною дядько Іван завжди розмовляв як з дорослим. Це від нього я вперше почув фразу, зміст якої зрозумів значно пізніше, уже навчаючись в університеті: «Это не советский человек, если не сидел в лагере».
Кожного літа він з моєю тітонькою гостювали в нас на Волині. Дядько Іван допізна засиджувався з батьком за чаркою й розповідав неймовірні, але завжди зі щасливим фіналом легенди. Їхнім головним персонажем був добрий шахтарський дух на прізвисько Шубін, котрий рятував гірників від, здавалося б, неминучої смерті. Я залюбки слухав ці історії. Коли переходили до більш серйозніших балачок «про політику», то мене випроваджували в сусідню кімнату. Але крізь причинені двері все чув. Бо ж було дуже цікаво підслуховувати дорослі розмови.
Перерву у тривалій вечірній бесіді робили лише тоді, коли о 21-й годині у Радянському Союзі під бадьору музику Георгія Свиридова на нашому чорно-білому телевізійному екрані з’являлася земна куля та розпочиналася головна інформаційна програма «Час» із «вічними» дикторами Ігорем Кириловим та Нонною Бодровою. Там були й інші ведучі, але мені найбільше запам’яталася саме ця пара. Дядько Іван не пропускав жодного випуску новин. Але головним було не це – а його оригінальний, приперчений гострими слівцями, дотепний коментар до талановитої та професійної, це варто визнати, пропагандистської програми.
Він просто насміхався з радянської влади. Моя піонерська душа, вихована на традиціях Павлика Морозова, не завжди погоджувалася з його нищівними аргументами, але радісно завмирала від новизни почутого. Тодішні його іронічні зауваження нині можна було б назвати політичною аналітикою. Іван Камбоджа кількома влучними штрихами в пух і прах розбивав усі зусилля потужної ідеологічної машини. Досі пам’ятаю його анекдоти про в’єтнамських льотчиків із російськими прізвищами. Саме тривав багаторічний воєнний конфлікт в Індокитаї. В колишній французькій колонії – В’єтнамі – перетнулися інтереси Радянського Союзу та США. Мені здається, що тоді я й зацікавився новітньою історією, бо купив собі за 5 карбованців – донині пам’ятаю ціну – величезну політичну карту світу, яку причепив над своїм ліжком замість килимка. На цій мапі прапорцями позначав усі «гарячі» точки.
Але найбільше дядько Іван чомусь переймався долею далекої та практично не реальної країни у Південно-Східній Азії, яка називалася Камбоджа. Я так і не встиг запитати, чим йому запала в душу та загадкова й маленька держава на краю світу? Він лише любив повторювати: «Если человек – дурак, то это пень пнем, а Пномпень – столица Камбоджи». У кінці 1970-х саме стала з’являтися інформація про звірства так званих кампучійських «червоних кхмерів», які перетворили власну країну на концтабір й знищували всіх неугодних. Ще один комуністичний експеримент закінчився трагедією для мільйонів невинних людей.
...Нещодавно у «Фейсбуці» мені запропонували тур у Камбоджу, і я пригадав свого самобутнього дядька, політолога-самоучку, котрий з дитинства мене навчив не довіряти тому, що показує офіційна програма «Час».
Нині думаю: якби дядько Іван був живий, на якому б боці він воював у збройному конфлікті на Донбасі. Він точно вдома не сидів би – чоловік рішучий, хоробрий та впертий, із власним саркастичним поглядом на світ...
