«Жити з чужим серцем і боротися з інфекцією — дуже важко…»

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

В ІНСТИТУТІ АМОСОВА НАТАЛІЮ «ПРОПИСАВ» ВІРУС ГРИПУ
Молода жінка чекала дитину. Мріяла, щоб синочок був здоровеньким, а там, згодом, плекала у серці надію, вдасться «купити» йому братика чи сестричку. Сама Наталя — одиначка. Мала два роки, коли мама захворіла, перенесла складну операцію, серйозна неврологічна недуга прирекла її до інвалідності. На жаль, і доньці доля вготувала не менше випробувань.

« Тепер я не можу здатися. Заради мами, заради усіх близьких, знайомих і незнайомих людей, які мене підтримали у важкі дні, мушу вистояти.»

Усі біди почалися з того, що вагітна Наталя захворіла на грип, який спричинив ускладнення. Смертельні випадки, коли майбутніх мам із пневмоніями не могли врятувати, траплялися і на Волині. Тож Наталію, якій недуга завдала нищівного удару по легенях і серцю, скерували до Києва. На сьомому місяці вагітності їй зробили кесарів розтин. Синочок потребував дороговартісного лікування. Упродовж 40 днів, поки маленький боровся за життя, рідні стягувалися з останнього, щоб купити необхідні препарати і для дитини, і для мами. На жаль, хлопчика лікарі виходити не змогли. А в Наталі розвинулась важка серцева патологія, яка змусила її стати «корінною» пацієнткою Інституту Амосова.
— Тут, у Національному інституті серцево–судинної хірургії, мене усі вже знають, вболівають. Коли стало зрозуміло, що єдиний вихід — трансплантація серця, була надія, що її проведуть у Білорусі. Але там нам двічі відмовляли. А мій стан катастрофічно погіршувався. Щоб я могла дочекатися пересадки, в лютому в Інституті Амосова мене прооперували. Лікарі зверталися в Міністерство охорони здоров’я, в інші інстанції. І, нарешті, стало відомо, що допомогти беруться в Індії, — згадує Наталя.
Якщо зважити, що в Україні щороку потребують пересадки серця до 1000 пацієнтів, що переважна кількість таких хворих у нас не може розраховувати на подібні операції через недолуге законодавство у галузі трансплантології, то можна сказати, що Наталії Омельчук сам Бог дав шанс вижити.

 

«ПРИСЛУХАЮСЯ, ЧИ ВОНО Б’ЄТЬСЯ В ГРУДЯХ…»
— 6 квітня ми з мамою прилетіли в Індію. По дорозі з аеропорту дивилися на брудні вулиці міста й трохи потерпали, але клініка виявилася дуже сучасною, з новітнім обладнанням, висококваліфікованими спеціалістами. І коли 8 квітня раптово зупинилося моє серце, вони буквально витягли мене з того світу. Було зрозуміло, що часу на очікування донорського органа я не маю. Адже у першу чергу на нього можуть розраховувати громадяни Індії, а тоді вже іноземці. Та Господь явив свою милість. Через день стало відомо, що жодному з інших претендентів не підходить серце 22–річного індуса, який загинув під час дорожньо–транспортної аварії. Орган доставили літаком через 1,5 години після того, як у хлопця констатували смерть мозку. Я не знаю, ким і яким він був, бо ця інформація не розголошується. Читала повідомлення в інтернеті, що буцімто мені пересадили серце молодого банкіра, але, думаю, це вигадки, бо все, що стосується донора — сувора таємниця, — розповідала по телефону наша землячка.
Кожен із нас переживав моменти, коли серце плакало і сміялось, завмирало, попереджало про біду, стискалось від жалю, тріпотіло від щастя… Серце — наче синонім слова душа. Як же живеться людині після пересадки цього особливо важливого органа? У Наталі, як з’ясувалося, ситуація не типова.
— Я була готова до нелегкого реабілітаційного періоду, розуміла, що доведеться приймати дорогі ліки, щоб запобігти відторгненню. Але після пересадки мушу боротися ще і з гнійною інфекцією. Виявили її ще в Індії. Після того, як мене виписали з клініки, ми з мамою винаймали квартиру, а до лікарів приходили на процедури. Через місяць провели біопсію, порушень не виявили, можна було збиратися додому. А у мене температура тіла постійно підвищена. Ми в клініку. Добре, що один з лікарів–індусів навчався в Росії, допомагав порозумітися. Спочатку списували все на те, що організм не пристосований до їхнього клімату. А потім побачили, що утворився свищ на шві у ділянці розтину. Довелося перенести ще одне хірургічне втручання. А тут уже гроші закінчуються, квиток на руках. Поверталася назад у напів–
притомному стані, — зітхає наша співрозмовниця.
З літака — в Інститут Амосова. Обстеження на комп’ютерному томографі показало множинні абсцеси за грудиною. Знову операція, антибіотики за ціною 3,5 тисячі гривень за флакон, інші препарати, які допомагають організму справитися з інфекцією, адаптуватися до життя з трансплантованим серцем — жменя таблеток щодня, довгі години під крапельницями і… вщерть спустошений гаманець. Наталя дякувала усім, хто перераховував їй кошти на поїздку до Індії, але і після операції з пересадки серця вона змушена звертатися за допомогою. На завершення розмови сказала:
— У понеділок зроблять біопсію міокарда, процедура неприємна, але дає змогу побачити, чи нема відторгнення серця. А поки що я тільки прислухаюся, чи воно б’ється у грудях. Ніяких інших відчуттів нема: не болить, бо нервові закінчення обірвані, не підказує мені нічого, бо я ж тільки звикаю до нього. Скажу одне: жити з чужим серцем і боротися з інфекцією — дуже важко. Але тепер я не можу здатися. Ось приїде мама, сама ледь ходить, а везе сумки, клопочеться, курсує постійно, бо я вже 7 місяців не була в Луцьку. Заради мами, заради усіх близьких, знайомих і незнайомих людей, які мене підтримали у важкі дні, мушу вистояти.
Картковий рахунок мами
Людмили Павлівни Омельчук: ПриватБанк, №5168757267077248.
Картковий рахунок
Наталії Сергіївни Омельчук: ПриватБанк, №4149497871522928.