Замість квітів – порожні пляшки. Замість совісті – порожнє місце. Дякуємо за чисті узбіччя...

… ЯК НАВІТЬ «ПАЦАНКАМ» ХОЧЕТЬСЯ РОМАНТИКИ
Ця парочка привертала до себе увагу. Міцної статури дівчина, яка нагадувала героїню телешоу «Від пацанки до панянки», тримала на руках (чи то ногах) невеличкого коренастого чоловіка. На вигляд їм років по 30, а поводяться, ну чесне слово, як діти. Навмисно їх слухати не хотілося, але вони вдавали, ніби їдуть лише двоє. Видно, не так давно було чимало випито, а тепер — дуже весело. За вікном пропливали клумби у квітках, поля, всіяні червоними маками, фіолетовими дзвіночками та білим роменом. Кущі червоних, рожевих та білих троянд рясніли чи не біля кожного обійстя і миготіли перед очима, як кольорова кінострічка. Вибрала краще споглядати природу за вікном, аніж вслухатися у п'яні теревені. Аж тут автобус пригальмував, відчинилися двері й у салон зайшла красива, як фея, дівчина з оберемком рожевих троянд. На зупинці, винувато усміхаючись, що не може їхати далі з цією красунею, поглядом проводжав її симпатичний юнак. Парочка на передньому сидінні щось притихла. Потім «пацанка», наче після просвітління, запитала:
— Ти мені дарив коли-небудь квіти?
Коренастий чоловік трохи подумав і видав:
— Ти шо, не помниш? – і, задоволений собою, додав: – Торік на 8 Березня.
А скільки ми вже знакомі? Ти помниш, як ми познакомилися? – не вгавала «пацанка», натискаючи на мозкові звивини супутника. Він відбивався, як міг, а на наступній зупинці вони, штовхаючись, вийшли. Мабуть, таки сьогодні він надолужить згаяне і подарує їй квітку. Он їх скільки цвіте.

…ЧИ ПАМ'ЯТАЮТЬ ПАМ'ЯТНИКИ?
Зі стіни нашого клубу, тої, що з боку сільмагу, завжди печально дивилася Скорботна мати. У тяжкій задумі схиленою пам'ятаю її ще з дитячих років. У темно-коричневому вбранні, підперши голову руками, у вічній зажурі за синами–односельчанами, загиблими в роки Другої світової, що їхні імена металевими літерами викарбувані поряд на стіні. Колись це було чи не найсвятіше місце у селі, яке ніколи не мало свого храму. Сюди покладали квіти школярі на всі урочистості, а одружені пари – у день шлюбу. Із плином десятиліть осипалися, як листя з дерев, металеві літери і зникли імена односельчан, яких треба пам'ятати, а ризи Скорботної матері потріскалися під дощами, вигоріли під сонцем. Біля підніжжя колись величного зображення вже не квіти подяки, а порожні пляшки, пачки від викурених цигарок та повно різного непотребу довкола — «дари» невдячних сучасників. Що з нами трапилося? Чому так смітимо всюди? Де активісти й сільські обранці? Хай зберуть громаду для наведення порядку. Чому підприємці не ставлять сміттєвих контейнерів біля своїх магазинів і барів? Чому та й чому…
І чому найпопулярнішою темою всюди стало сміття? Бо ми по самі вінця, по маківки голів засмічені.
Йду дорогою і подумки дякую пишним травам, що прикривають собою закидані мотлохом узбіччя. Лише рання весна вміє показати дійсність без прикрас. Аж не віриться, що можна отак виїхати з рідного села на возі з купою непотребу і жбурнути його обабіч дороги в рівчак, а тоді повернутися додому з порожнім місцем замість совісті.
…Запитували, скільки коштує, щоб сфотографувати те сміття — і в газету? Та ніскільки, сором — безкоштовний, лише реклама платна. А це, як видно, аж ніякої реклами вам не робить. Боже, очисти наші мізки і душі від… сміття.

…ЩО РЯТУВАТИСЯ ВІД НЕВДАЧ МОЖНА ЛИШЕ ДОБРИМ ГУМОРОМ
На ринку обідньої пори найгамірніше. Незважаючи на ціни, люди все одно повинні щось їсти. Тут і сторгуватися можна. Дивись, уже й чорницю віддають по 10 гривень за склянку, хоча минулого тижня ще 20 просили. Там бабця з першою картопелькою: «Беріть – не кроплена від жука». Хтось продає вже добряче зів'ялі, але з коренями, квітникові рослини – якусь копійку заробить. Вже за безцінь, аби віддати, просить прикупити пучок цибулі жіночка із села – не встигає на маршрутку. Ринок – це вигідно. Хоч тут немає акцій і знижок, але є продукти просто з грядки та довіра до того, хто «тільки сьогодні зібрав» та «вранці видоїв». А ще діє давня українська ярмаркова система, за якою завжди можна поговорити–поторгуватися, якщо не купити, то хоча б розважитися – вона й веде сюди економних людей.

Аж не віриться, що можна отак виїхати з рідного села на возі з купою непотребу і жбурнути його обабіч дороги в рівчак, а тоді повернутися додому з порожнім місцем замість совісті.

Ми з подругою теж купили по півкілограма помідорів-огірочків та йдемо парком. Ділимося рецептами салатів, приперчуємо їх короткими жартами, та й раді з того, що знімаємо робочу напругу прогулянкою. Раптом до нас повертається чоловік років 70-ти, якусь мить мовчки ловить наші погляди, а тоді промовляє: «Дівчата, не смійтеся на вулиці. Тут усі такі агресивні ходять і вас просто не зрозуміють. Люди ображені на владу, на ціни. Неможливо на ринок ходити». Несподівано відвертого незнайомця хотілося заспокоїти. Хіба ж зможемо образами щось виправити? Навряд – тільки себе швидше на той світ відправимо.
– А як жити? Тільки гумором і тримаємося! – відповіли йому. – І вам зичимо – більше усміхайтеся, від цього будете мати здорове серце.
Чоловік видавив посмішку понад силу, назвав нас оптимістами. Боляче… Невже й цього нас хочуть позбавити – рятівного гумору, яким здавна жили українці, жартуючи не стільки з когось, як із самих себе, іронізуючи з невдач, лякаючи їх щирим сміхом?