Чи знають дорослі, що діти теж воюють?

Лариса ЗАНЮК

«Ви мрієте про завтрашній день, про нову машину, новий ґаджет… Ви можете спокійно ходити вулицями рідного міста, милуватися блакитним небом… Можете, бо є ті сотні «Я», що оберігають чи то безтурботний сонливий світ байдужості, чи то бунтівливий зойк розпачу…»
Такий початок має нарис «Маятник життя», що на ХVІВсеукраїнському мовно–літературному конкурсі учнівської творчості ім. Т.Шевченка у Каневі здобув перемогу. Твір психологічно важкий. Це усвідомлення війни, розуміння тих, які «ще мить тому були живими й сильними, у чиїх очах світився жвавий вогонь і завзяття, чиє серце билося поряд день у день», і «просто зникають з реальності…». Автор нарису — учениця 10 класу Луцького НВК №26 Маргарита Гірчук. «Моя світла дитина», — каже про неї вчитель–мовник Леся Чайка і пропонує мені прочитати твір до кінця. Зачепило. Тендітна дівчинка висловлює розпач тисяч українців вустами свого головного героя:

«Я не хочу, щоб усі ці хлопці гинули, та ще й дарма! Їм дали зброю і не дали права воювати! Їх відправили в переможний бій, а змушують вмирати!..»

Бесідую з юною авторкою, щоб з’ясувати, чи насправді такими глибинними філософськими категоріями мислять сучасні десятикласники?
Школярка описує всього кілька хвилин із життя воїна, який дивиться в очі небезпеці. За короткий проміжок часу у свідомості пропливає все, що йому дороге: кохана, син, мама… Теплі до щему спогади переплітаються із жахливою дійсністю.
Юнка наче сама побувала разом зі своїм героєм у пеклі війни – так уміло передала його відчуття. Вже з бесіди розумію, що дівчина дуже начитана, а найбільше любить фантастику. Каже, вона допомагає відійти від надокучливої реальності. І навіть у школі на перерві Маргарита читає. А ще – пише невеличкі історії, які найкраще вдаються в екстремальних умовах (тобто – на уроках). При цьому встигає ще й учитися на відмінно. Ну чисто тобі як Юлій Цезар, зауважую.
— Від того, що пишу на уроках математики, отримую найбільше адреналіну, – жартома зізнається дівчина. – Точні науки — це не моє, а от писати — так!
— А як ти зуміла так майстерно описати людину на війні? – переходжу до серйозного.
— Часто спілкуюся з однокласником, у якого тато в АТО, він розповідав про ті жахи, – каже Маргарита. – А я показувала його татові написане, щоб оцінив, чи правдиво, чи не пафосно.
— В цю роботу вкладена душа, – запевняє вчителька Леся Михайлівна.

Пані Леся каже, що лише наштовхувала вихованку на можливий хід сюжету, а дівчина мала своє бачення:
— Цей твір відображає, як діти реагують на те, що відбувається в Україні. Учні нашої школи пишуть бійцям на Схід, висилають стрічки–обереги, і я хотіла, щоб Маргарита обіграла цю тему. В її історії головний герой у найвідповідальніший момент дивиться на смарагдовий кулон, що подарувала йому кохана, і це його рятує від смерті, у зеленому камені він бачить очі коханої, і це додає йому сили.
Протиставлення побудовані на асоціаціях: вибухи, спалахи – і мирне життя, щасливі миті дитинства, юності. Головний герой усміхається несподіваним приємним спогадам про синочка, замурзаного у мастило, і на противагу цьому – важка реальність із запаху «палаючої солярки, змішаного із запахом горілого тіла, в’язкої крові…»
«Страшно і не по–дитячому сильно, як у Стефаника», – зауважую подумки, а Маргарита міркує:
— Дорослі бачать війну по–своєму, я теж маю загальну картину із того, що чую, і не хотіла вплітати у свій твір політику, лише намагалася передати, що перед очима смерті можна за мить побачити все своє життя і зрозуміти, що у ньому було вартісним, а що — мізерним. Деякі люди віддають за Вітчизну життя, а деякі їдуть попіаритися і пофотографуватися, хай їм буде соромно за це. Ми ще діти, нам не дають зброю у руки, але ми бачимо і розуміємо, що відбувається, тому хай наше слово буде теж підмогою у цій боротьбі.
Маргарита, окрім літератури, займається танцями, ходить у художню школу. Особливо подобається малювати коней і годинники.
— Тема плинності часу й вічності цікавила багатьох письменників–фантастів, – пояснює дівчина, чому годинник став її головною метафорою, а ще – ці вітрогриві коні…
«…Літо… Я лежу на березі, перебираючи пальцями м’який зелений живий килим. Неподалік, у високих і густих травах, що сягають мені по пояс, стоять, наче мармурові витвори, коні, граційно підіймаючи й опускаючи точені голови, обрамлені шовковистою гривою, що міниться на сонячному світлі. Величні тварини смакують соковитими стеблами рослин, насичених за довгий час живодайною силою землі. У їхніх великих розумних очах, здавалося, вміщається півсвіту. Спокійно й затишно в обіймах сонячного літа…
Неначе кадри старого фільму, зринають із темряви образи найрідніших людей: лагідний і сумовитий погляд моєї мами, її ніжні теплі руки, від яких пахне домашнім молоком; тато, що майструє мені, маленькому й нетямущому, дерев’яний меч; кумедна молодша сестричка, дзвінкий сміх якої заглушує важкі зойки війни; двійко моїх хлопчаків, таких же енергійних і непосидючих, як я в дитинстві; ніжні очі коханої, що завжди здавалися мені глибшими за океан.
Вона… Як важко, певно, там – у невідомості… Вернутися! Бути поряд!»
Маргарита пробує писати у різних жанрах, була призером гумористичного конкурсу «Усміхнемось щиро Вишні». Але реальність України — війна, її щоденні рани дуже болять, каже юнка.
Ще літо. Майбутня одинадцятикласниця вирішує, куди вступатиме наступного року, але хоч який би фах вона обрала, уміння розуміти людську душу, яке отримала через любов до книжки, допомагатиме їй у житті. Щасливого вибору тобі, Маргаритко!

...з улюбленою вчителькою Лесею Михайлівною і спільними нагородами.

Маргарита зобразила війну на малюнку алегоричним чорним птахом, що відбирає мир

У Каневі, на батьківщині Великого Кобзаря, мимоволі пригадаєш поезію

"Бандуристе, орле сизий...".

Переможниця Шевченківського конкурсу біля памятника Тарасові.