Переселенка з Луганська у Луцьку створила банду… креативних

Ірина РЕПЕТУХА

«Спочатку дуже гнітило: йдеш містом – і жодної надії, що зустрінеш хоча б одне знайоме обличчя»
Після трьох років проживання в нашому місті Марина вже відчуває себе волинянкою. А народилася вона в Луганську, там провела дитинство, закінчила школу, здобула дві вищі освіти — педагогічну та графічного дизайнера, вийшла заміж, народила сина й доньку. Розмірене мирне життя сколихнули бурхливі події на Сході.
Спочатку їхати з рідного міста вони з чоловіком не збиралися. Не вірилося, що в наше цивілізоване XXI століття може увірватися війна. До останнього теплилася надія, що ситуація владнається. Доти, доки в Луганську не з’явилася зброя і не розпочалася стрілянина під вікнами.
Марина й Кирило приїхали на Волинь із двома дітьми та з рюкзаками за плечима, адже планували поміняти Луганськ на Луцьк лише на місяць-два. Там залишилися квартира, найрідніші люди. За рік до військової агресії подружжя відкрило клуб розвитку дитини, який успішно функціонував. У зв’язку з від’їздом цей бізнес довелося закрити.
Перші місяці на новому місці Марина Ткачова згадує як найважчий період. Із Луганськом не було зв’язку, не зрозуміло, що коїться в місті. У медіа-просторі з’явилася інформація про обстріли, відсутність світла, води. Це було літо 2014-го, коли владу в Луганську захопили сепаратисти. Погані новини перекреслили всі сподівання на повернення додому.
— Це вже згодом у Луцьку зав’язалися нові знайомства, з’явилися друзі. А був час, коли ідеш містом — і в тебе немає надії, що зустрінеш хоч одне знайоме обличчя… На душі було важко, дуже гнітила невідомість, — розповідає Марина.
Шлях до Волині їм, вважає жінка, проклала ота вища сила, яка скеровує нас у житті і зветься долею. Мати чоловіка свого часу була у складі журі на Всеукраїнському конкурсі «Вчитель року», де потоваришувала з учасницею — вчителькою з Луцька. Саме вона запросила сюди, допомогла з орендою житла.

Спільно заснували та організували в Луцьку фестиваль каліграфії, шрифтів. До цього нічого подібного не проводилося не тільки на Волині, а й у Західній Україні загалом. Відкрили школу каліграфії, адже знайшлося багато охочих навчитися красиво писати.

У турботах про облаштування Марина відчувала потребу приносити якусь користь українським солдатам і таким самим, як і вона, переселенцям. Тож починає займатися волонтерською діяльністю, стає одним із засновників громадської організації «Волинь SOS».

 

Творці ідей не зупиняються: подарували нам і школу каліграфії,  і клуб толерантності…
Марині та Кирилові, відомому в Україні шрифтовому дизайнеру, як двом креативно мислячим особистостям цікаво було створити в обласному центрі якийсь заклад новітнього формату, європейського рівня, аналогів якому тут немає. Плодом їхніх зусиль став коворкінг-центр «Innerspace», своєрідний загальний офіс, де люди можуть працювати у творчій атмосфері. Марина Ткачова називає його простором для роботи, творчості та відпочинку. До речі, територія закладу — вільна від алкоголю та тютюнокуріння. Жінка каже, що їхнє дітище є радше задоволенням для душі. Щоб заробляти гроші, обоє мусять ще працювати.
Подружжя активно долучається до культурного життя міста. Спільно заснували та організували в Луцьку фестиваль каліграфії, шрифтів. До цього нічого подібного не проводилося не тільки на Волині, а й у Західній Україні загалом. Відкрили школу каліграфії, адже знайшлося багато охочих навчитися красиво писати.
Марина Ткачова також є організаторкою при «Innerspace» та ведучою театральної студії для дітей «Банда креативних». А зовсім недавно започаткувала тут ще й роботу Луцького клубу толерантності. Таких в Україні, наголошує, зовсім небагато. У ньому підлітків навчають будувати між людьми мости, а не стіни, бути толерантними до представників інших національностей та релігій, приймати людей саме такими, якими вони є, не переробляючи під якісь «стандарти». Марина пояснює, що їй дуже імпонує ця ідея, тому вирішила втілити її в Луцьку.
Коли запитую її про майбутнє, жінка зізнається, що останнім часом важко щось планувати. Після обстрілу в Луцьку консульства Республіки Польща та коли в небі над містом почула гуркіт літаків під час навчальних польотів, виникло бажання взяти речі, дітей і знову їхати світ за очі. Пережитий стрес загострив відчуття страху, тривоги. Але, замислюючись над тим, що попереду, вона точно знає, що могла би повернутися тільки в український Луганськ.
— Це, мабуть, буде наша мета, наше завдання – вдихнути туди нове життя, – розмірковує Марина Ткачова. – Бо якщо в місті залишилися здебільшого пенсіонери, якщо звідти виїхало багато інтелігенції, інтелектуалів, то які перспективи на нього чекають?..