заради коханої пройшов би і детектор брехні

Катерина ЗУБЧУК

 

«ЗВЕЛА НАС ДОЛЯ У ЧЕРНІВЦЯХ»
— Я приїхав в Україну зі свого міста Мінчаур за легкими, як здавалося, грішми, — пригадує той час, коли опинився на Буковині, Заур Гасимов. — Товаришував із сусідом, який уже проклав сюди дорогу. Якось попросився з ним на заробітки. Допоміг мені цей земляк і свій невеличкий бізнес відкрити — торгував я шкіряними куртками. Але справа «прогоріла» — перейшов на продаж кавунів…
Гроші, як виявилося, не такі вже й легкі. Привозив баштанні з Херсона і торгував ними. Вночі у машині спав. Тоді ще не знав Заур, що саме тут, в обласному центрі Буковини, зустріне свою майбутню дружину–волинянку. Альона закінчила у Луцьку торговельний технікум, і її покликала до себе тітка, яка жила у Чернівцях: «Приїжджай, маю знайому в торгівлі — влаштує й тебе на роботу». Працювала дівчина в магазині, а деколи хазяйка посилала її на базар — чай, каву у ларку продавати.
— Одного прекрасного дня, точніше ранку, — каже Альона, — саме там і зустрілися ми із Зауром, познайомилися. Він прийшов чаю попити, бо ж жив по суті на вулиці — у машині ночував. Зранку треба було перекусити — сніданок був такий, де прийдеться. Напоїла його чаєм і причарувала…
З приводу останніх слів дружини Заур сміється і вносить поправку:
— Швидше всього — це я її причарував. Ввечері знову прийшов до того ж ларка, але вже не тільки за чаєм, — напросився у провожаті. Я думав, що Альона місцева. А виявилося, коли розговорилися, що вона теж приїжджа, як і я. Доля нас з різних країв вела одне до одного.
Відносно того, що це Заур причарував, жінка і не перечить. Лише додає, що з ним їй було з самого початку цікаво спілкуватися. Він багато розповідав і про себе, і про своє місто Мінчаур, де живуть батьки, сестра. І про неї хотів якнайбільше дізнатися — про її рідне село Нові Червища, про Волинь.
Кожного вечора Альона приходила додому з динями і кавунами. Тітка допитувалася: «Де ти їх береш?» Так і про Заура першою вона дізналася. А Новий 2006 рік зустрічали вже разом. Тоді тітка і побачила обранця своєї племінниці. І Альониній матері у Нові Червища новину передала, зателефонувавши.

Азербайджан — країна, де в основному батьки вирішують, з ким одружуватися їхньому синові.

— Моя рідна сестра Віта, — пригадує Альона, — вчилася у Кам'янці–Подільському. Коли й до неї дійшла чутка про мого кавалера, то вона у Чернівці приїхала, аби побачити, якого ж то азербайджанця я знайшла.
— Я всі тести пройшов — і тьоті, і сестри, — каже Заур.
Хоч основний тест — тещин — був ще попереду.
— Мама відразу була шокована моїм вибором, — розповідає Альона. — Бо такого, щоб хтось із наших сільських дівчат вийшов заміж за кавказця у Нових Червищах не було. Мама, певно, думала, що помилку я роблю, що недовговічним буде наше сімейне життя.
Зате тепер вона, як дізналася у Нових Червищах, іншої думки. Від неї люди чують: «Дякую Богові, що у моєї дочки такий чоловік».
«ШЛЮБ ЗАРЕЄСТРУВАЛИ, КОЛИ УЖЕ БУВ СИНОЧОК»
Хвилювань у матері, мабуть, було б менше, якби молодята відразу офіційно одружилися. Але оформити міжнародний шлюб виявилося не так просто. Тим більше, що Заур жив в Україні на «пташиних» правах: закінчився тримісячний термін перебування в нашій країні, і йому треба було повертатися додому. Отож, приїхали вони із Альоною у Нові Червища, оголосили, що будуть одружуватися (більше того — повідомили, що чекають дитину) і зовсім скоро розлучилися. Заура чекала дорога в Мінчаур, до батьків, які, сподівався, благословлять їхній шлюб. А повернувся він на Волинь вже тоді, як син Станіслав народився. Це і був час переживань. Не стільки для Альони (вона, як каже, не сумнівалася в Заурові, не боялася, що залишить їх з синочком), як для її матері. «Точно не приїде твій Заур», — говорила жінка дочці. Ці слова самі собою зривалися, бо якось затягнулося повернення зятя у Нові Червища. Якось сказав по телефону, що виїжджає, точну дату назвав, але від'їзд цей відклав. Тоді вже на сто відсотків мати Альони була впевнена, що не дочекається зятя, — «це все тільки обіцянки–цяцянки».
— А сталося, — говорить чоловік з цього приводу, — що поїзд не пішов того дня в Україну, вимушено переніс поїздку…
При нагоді Заур розповідає про те, як приїхав у Мінчаур, як повідомив батькам, що у нього в Україні є дівчина, якій він зробив пропозицію. Як почув: «Привозь її до нас». Реакція батьків була такою, бо ж Заур мав уже 31 рік (Альона на 11 літ молодша від нього), і про його одруження мама, зокрема, не раз заводила мову. Тож, почувши, що син має намір попрощатися з холостяцьким життям, зраділа.
Хоча взагалі Азербайджан — країна, де в основному батьки вирішують, з ким одружуватися їхньому синові. В усякому разі так було раніше: коли мати скаже, що не хоче його обраниці бачити, то це закон — син ніколи не приведе в хату небажану претендентку на роль дружини. Перепоною ставало те, наприклад, що батьки потенційної нареченої — з іншого соціального прошарку (багаті дуже, чи, навпаки, бідні). Сьогодні у цій сфері людських стосунків — більше демократії, і молоді чоловіки вільніше почуваються у своєму виборі. Але тепер і розлучень більше, як каже Заур. Хоч сам відносить себе до покоління, яке серйозно ставиться до сім'ї. І це не лише слова, як напрошувався висновок, а те, у чому не тільки родина Альони, а й усі у селі Нові Червища уже переконалися.

Дітям Гасимових — Тамелі і Станіславу — поліське роздолля до душі.

До речі, коли Заур повернувся із свого Мінчаура з благословенням батьків і обручкою для Альони, коли дійшло до офіційного одруження (реєстрували шлюб у Луцькому рагсі), то пару дуже прискіпливо перевіряли, чи ж, бува, не фіктивна процедура. Багато різних питань задавали. Хоч, як зараз пригадує Заур, все вирішилося після того, як його запитали: «Забереш дружину із собою?», а він відповів: «Аякже — хіба по–іншому може бути?» Його слова прозвучали настільки переконливо, що не залишалося сумнівів відносно щирості їхніх почуттів та серйозності стосунків.
— Я міг би, — каже чоловік, — якби виникла така потреба і детектор брехні пройти — результат був би на мою користь. У нашій з Альоною любові — ні краплі фальші.
«РАНІШЕ КОНЯ Я БАЧИВ ТІЛЬКИ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ»
Заур справді мав намір повезти Альону на свою батьківщину і там почати сімейне життя. І в листопаді 2007 року вони вирушили в дорогу уже зі своїм синочком Станіславом.
— Ми хотіли жити в Азербайджані, — каже Заур. — Але там у батьків двокімнатна квартира, а ще ж у мене є сестра. Не складалося у нас ні з житлом, ні з роботою. Я ніби і працевлаштувався, але заробіток був такий, що сім'ю не прогодувати. І ми з Альоною повернулися через декілька місяців у Нові Червища. Тут, у селі, земля виручає, завдяки їй можна дати собі раду. Не в образу рідній країні скажу, що біднувате моє місто — інакше б не їздили по світу молоді люди. За Радянського Союзу Мінчаур процвітав, бо 16 заводів і фабрик працювало. А зараз, якщо половина з них «у строю», то добре.
Отож, потішилися Заурові батьки внуком, дали Станіславові ім'я Ельнур (так і називають свого нащадка, що у перекладі означає «світло народу») і попрощалися.
На батьківщину Заура подружжя ще раз їздило усім сімейством. Це було в 2009 році, коли народилася донька Тамела. І тоді прожили в Мінчаурі місяців дев'ять, бо мати Заура хворіла, і її треба було доглядати, поки сестра була у Москві на заробітках (турбота про старших у цій країні — святе). Але знову ж таки повернулися у Нові Червища, де, як відчуває азербайджанець, він прижився і став своїм.
Поки що сім'я Гасимових живе з батьками Альони, але скоро, сподіваються, справлять новосілля у хаті, яка дісталася родині у спадок і яку довелося перебудовувати, добудовувати. Одне слово, доводити до пуття, щоб жилося тут комфортно. Хотіла сказати: «Як у місті», але подумала, що тут буде краще. Бо хіба можна ту природу, той простір, що відкривається відразу за грядками, порівняти з містом?!
«Підганяють» новосілля до серпня, бо саме тоді має народитися третя дитина.
— Кажуть, буде синочок, — ділиться радістю Альона. — Вже й ім'я обговорюємо. Може, буде Любомир, — це ім'я мені подобається. А, може, Рустам — так Заур хотів би назвати молодшого сина і Станіслав підтримує його. Доведеться пристати на їхню пропозицію.
Те, що Заур став у Нових Червищах «своїм», — заслуга, як він вважає, батьків Альони, які навчили його хазяйнувати у селі. Тесть і теща, які були завжди поруч, дуже допомагали.
— Бо ж коня я бачив у своєму Мінчаурі лише по телевізору, — каже чоловік. — Спочатку як було: тесть оре, я придивляюся, а вже потім і сам за плужка взявся. Тепер основне навантаження на мені. Але батько Альони все одно підкаже, покаже, а це так багато значить. А сіно хіба я колись косив чи згрібав? І так за що не візьмися, пов'язане з сільським господарством. З нуля, як мовиться, довелося починати.
Хазяйнують Гасимови з Альониними батьками. Але коли переберуться у свою хату, то, впевнені, заведуть свою господарку — корову точно триматимуть, бо «вже теличка для нас підростає».
«А КУХНЯ У НАС І УКРАЇНСЬКА, І АЗЕРБАЙДЖАНСЬКА»
Гостинні господарі, звичайно, захотіли пригостити — стіл накрили. І це вже була своєрідна ілюстрація до того, як же у такому міжнародному шлюбі знаходять компроміс між різними уподобаннями і смаками.
— Сьогодні, — говорить Альона, — Заур постарався — азербайджанську національну страву бозбаш приготував (це дуже густий, я б сказала, суп, в якому багато м'яса. — Авт.). Я голубці у виноградному листі зробила — на батьківщині чоловіка інша назва — далма. Із матір'ю Заура вчилася цю страву готувати. А ось такого плову, який подавала свекруха (на жаль, вона вже померла), я так і не осилила. Ніби все беру, як і передбачено рецептом, а плов не виходить таким смачним, як у Мінчаурі їла. Думаю, справа ще й у місцевих приправах, на які там не скупляться…
А от відносно того, що з української кухні смакує Заурові, то це, як каже жінка, солянка і котлети. А ще влітку має бути на столі багато сиру (і солоного, і з медом). І, звичайно, зелені — салату, шпинату, які з весни Альона сіє на грядках. Ну а кропива, яку теж дуже люблять Гасимові готувати, додавши до неї яєць, сама росте. І як тільки настає тепла пора, то діти питають: «Коли будемо смажити кропиву?» Це теж азербайджанська фішка.
Коли вже про традиції і звички зайшла мова, то я запитала і про те, чи ж в Азербайджані чоловіки і жінки сидять за одним столом — ось так, як ми. Все-таки це — більш мусульманська країна. І щоб, як кажуть, далеко не ходити, Альона розповіла про їхнє із Зауром невеличке весілля у Мінчаурі:
— Жінок пригощали у квартирі батьків Заура, а чоловіків — у сусідів. Ось вам і відповідь.
А Заур пам'ятає ще весілля на своїй батьківщині, коли один шалаш робили для жінок, другий — для чоловіків, третій — для музикантів. Хто хотів потанцювати у парі — втікав у цей третій шалаш. Звичайно, з роками цивілізація робить свою справу, і гендерна рівність заявляє про себе. Але незмінною залишається в Азербайджані особлива повага до жінок, до старших людей. Як сказала сільський голова Новочервищанської сільської ради Марія Салівончик, присутня при нашій розмові, у Заура дуже велика повага до старості. Він не те що бабусю не образить — й іншому зробить зауваження. А ще ніхто в селі не чув, щоб зять з Азербайджану погане слово сказав, тим більше — при дітях, як це буває. І до спиртного, як висловилася дружина, дуже стриманий. Тут уже Заур підключився:
— Не можу зрозуміти, коли хтось припрошує випити, а як відмовишся, то дорікає: «Ти що — не поважаєш мене?» Я тоді говорю: «А ти мене поважаєш?» Почувши ствердну відповідь, продовжую: «То не пий».
Тепер уже зовсім стало ясно, чому мати Альони каже: «Я дякую Богові, що у моєї дочки такий чоловік».