«Вишиті сорочки обирають господарів самі»
Рівнянка Зоя Романова — одна з тих, хто вперто намагається конкурувати з індустрією машинної вишивки. Про свою роботу говорить із задоволенням, проте справжній захват у майстрині викликають українки, що вишивали сотні років тому
Левко ЗАБРІДНИЙ
«І ЗА СРСР ХОТІЛОСЯ ОДЯГНУТИСЯ КРАСИВО»
Професійно працювати з вишиванками Зоя Романова розпочала на початку 1980–их, коли полишила посаду інженера і перейшла до Рівненських художніх виробничих майстерень, організованих Раїсою Казначеєвою. У костюмах, які створила вона у ті часи, і досі виступає рівненський ансамбль народного танцю «Дружба». Нині у вишивальниці — власна майстерня.
— Мені завжди хотілося працювати з одягом, — розповідає пані Зоя. — За СРСР особливо широкого вибору вбрання не було, а одягнутися красиво і мати індивідуальний стиль хотілося завжди. Тож, мабуть, у мене все почалося з хобі. Можливо, на широкий загал раніше була мало помітна мода на вишиванки, проте ми, майстрині, завжди відчували зацікавлення нашою роботою. Не пригадую таких часів, коли б українські жінки не вишивали. Навіть за радянських часів були популярними вишиті сорочки, не кажучи вже про те, що у хатах було все повишиване — подушки, серветки, рушники. Нині значно більше людей купує і носить вишиванки, бо це вже тренд. Але, як і кожне добре діло, це має свої негативні наслідки. З’явилося багато машинної вишивки, а з нею — несмаку, знецінюється ручна робота, бо вона не може за вартістю конкурувати з промисловим рівнем.
«ВИШИВКА ПО ГОТОВІЙ КАРТИНЦІ — НЕ ТВОРЧІСТЬ»
У самої майстрині — багато власних вишиванок: і хрестиком, і заволікуванням, та не менше й суконь, оздоблених орнаментом. Нині перевагу надає останнім.
— Улюблена моя сукня — ніжно–сіра, вишита голубим шовком, — зазначає Зоя Романова. — Вишиванка, до речі, сама вибирає господаря. Сотні разів у цьому переконалася. Якщо не знаєте, яку сорочку хочете, приміряйте безліч — якась на вас як ляже, то ви вже її й не захочете знімати. Іноді припадають до душі такі несподівані варіанти, що людина не могла б і подумати. Вишиванки ручної роботи, особливо якщо вони старовинні, потрібно берегти. З року в рік вони дорожчають, а вишивальниць стає все менше. Часто працюю з орнаментами, яким понад сто років. І беручись до роботи, щоразу дивуюся. У ті ж часи жінка вишивала свій орнамент, усе сама компонувала, закладала символічні значення. А нині що? Вишивають бісером за картинкою, вибираючи розкладений за різними кольорами бісер із коробочок. Яка там творчість…
Тепер більшість вибирає класичні червоно–чорні вишиванки, розповідає Зоя Романова. Рослинні орнаменти, які були популярними після Помаранчевої революції, відійшли на задній план.
— Макоманію, як я кажу, популярність на великі вишиті квіти, зокрема бісером, започаткувала Катерина Ющенко, тоді перша леді країни, — зазначає пані Зоя. — Нині ж більший попит на класичні сорочки, натуральні тканини, автентичні візерунки, що дуже радує. Але це не означає, що від рослинних орнаментів ми зовсім відмовилися.
«НАРЕЧЕНІ ПРИНОСЯТЬ ФОТО З ІНТЕРНЕТУ І КАЖУТЬ: «ХОЧУ ТАКУ Ж СУКНЮ»
Нині вибір вишиваного одягу надзвичайно широкий — на щодень, бізнесові сукні, які обов’язково матимуть кишеньки, сукні на спеціальні вечори і т. д. Окрім того, можна знайти вишивку і на льоні, і на шовкові, і на оксамиті, і навіть на шерсті.
Одружуватися у традиційному українському вбранні або ж у вишитій сукні — ще один популярний тренд. Проте наречені, розповідає Зоя Романова, мало прислухаються до порад майстринь.
— Переважно приносять фото з інтернету і кажуть, що хочуть саме таку сукню, — усміхається пані Зоя. — А вишивка в українській культурі все–таки мала сакральне значення і була оберегом. Костюми і сукні на весілля українці брали з багатою вишивкою. Заможні панянки самі не вишивали, а наймали для цього вишивальниць. А ось рушники, за українською традицією, повинна була виготовити дівчина або її мати, та й треба було їх чимало: на образи, під ноги, сватам і т. д. Велике значення мали символи на рушниках. Потрібно було вишивати однією голкою, у доброму настрої, помолившись. Кажуть, що
ширина і довжина весільного рушника має бути кратною семи, що не можна робити мережки, аби життя розірваним не було.
Але багато хто не хоче, навпаки, підрубленого рушника брати, бо каже, що погана прикмета. Я, зізнаюся чесно, у такі речі мало вірю. Купуючи рушник на весілля, потрібно обирати той, який до душі, не зважаючи на ціну і не поспішаючи. Свій оберіг ви тоді обираєте інтуїтивно.
