«Що мамі сказати?»

Ольга ЧОРНА

Наталці також подобався цей хлопець. І коли він вибрав її подругу, чи не вперше позаздрила Ліді. Й почала відраджувати, аби та не захоплювалась Гордієм, бо він зазнайкуватий і скупуватий, з вигодою все робить. Ліда віджартовувалась: мовляв, плітки це, у їхньому містечку, мабуть, немає жодної людини, про яку б не вигадали якусь дурницю.
Ліда з Гордієм готувалися до весілля. А Наталка не знаходила собі місця. Закохалася в Гордія — і край.
Коли в молодого подружжя народилася донька, навіть не роздумували, кого взяти за хрещену. Наталка з радістю погодилася. Якщо не стала для Гордія коханою, то буде хоча б кумою.

У телефонних розмовах скаржився, що довелося змінити роботу. Знаходилися й інші причини. Врешті не стало ні дзвінків, ні грошей.

Дівчина мало не щодня забігала до маленької похресниці. Оленку справді любила, як і її тата. Ліда після пологів трохи розповніла, і це тішило подругу. Може, хоч тепер Гордій зверне увагу на свою симпатичну куму.
З Ігорем Наталка почала зустрічатися, як сама казала, з нудьги. А коли хлопець запропонував їй заміжжя, погодилася. Ні статків, ні такої вроди, як Гордій, наречений не мав. Був тихий і добрий. Та і їй уже скоро тридцять…
Перед весіллям Наталка подалася в обласний центр — купити щось собі і похресниці. Незабаром в Оленки маленький ювілейчик — п’ять років. Коли роздивлялася дитячі одяганки, поруч зупинилася незнайома жінка. Пронизала Наталку колючим поглядом і тихо мовила:
— Збираєшся заміж за одного, а в голові — інший.
Наталка мало не випустила з рук біленьку сукеночку.
— Ви хто?
— Спокусиш, ой, спокусиш чужого чоловіка. Осиротиш дитину.
— Вам лікуватися треба! — кинула незнайомці й пішла до іншого прилавка…
…Після весілля Наталка почала нарікати: чоловік мало заробляє. Свекор приходить напідпитку і всіх «пиляє». Свекруха писка закрити йому не може. Ліда втішала подругу і допомагала чим могла. Наталка дякувала. А як виходила з Лідиної хати, ледве стримувала злість.
Коли Гордій змінив старішу автівку на майже нову, Наталка плакала. Від образи. З Ігорем їй хіба що ровер «світить».
Із містечка жінки почали їхати на заробітки. А в газетах з’являлися розповіді про життя заробітчанок в Італії, Греції, Іспанії… Радісного у сповідях було мало. Наталка з цікавістю читала про чужі долі. Хотілося й собі поїхати. Але ці історії… Боялася потрапити в халепу.
Зважилася на поїздку, коли чоловік втратив роботу: невеличке підприємство закрилося, він почав перебиватися випадковими заробітками. Ігор не хотів відпускати дружину на чужину.
— Пора й про дитину подумати, — використав останній аргумент.
— От коли зароблю достатньо грошей, тоді й подумаємо.
Наталка подалася в Італію. Влаштувалася доглядальницею. Коли телефонувала додому, переважно розповідала про нову країну, звичаї. Про свої ж справи казала коротко: все гаразд. Як було насправді — ніхто не знав.
Для Лідиної родини також настали непрості часи. Жінка заробляла в бібліотеці небагато. Гордій після того, як перевели на півокладу, покинув роботу. Почав торгувати на ринку речами, які возила теща. Але бізнесмен із Гордія був ніякий. Тесть із тещею злостилися на зятя. Хотів повернутися назад на роботу, проте вакансії вже не було. Пішов таксувати. Протримався недовго — на слизькій дорозі машину занесло в загорожу. Треба було ремонтувати чужий паркан і свою автівку. Мусив знову повернутися на ринок, де теща з тестем уже відкрили кілька точок.
Наталка довго не була вдома. Приїхала, коли отримала офіційні документи. Ігор просив не повертатися за кордон. Грошей, які дружина передавала додому, майже не тратив. Тож дещо назбиралося. І знову заговорив про дитину. А Наталка хвалила синьйору, мовляв, шкода залишати добру роботу. Рік–другий попрацює, а далі буде видно.
Ліда раділа, що нарешті зустрілася з подругою. Наталка ж раз по раз кидала спокусливі погляди у бік Гордія. Та й він із цікавістю розглядав куму. Вродлива. Засмагла. Модно одягнена. З новими нотками в поведінці і голосі.
— А знаєш, Гордію, їхав би ти також за кордон, — сказала начебто між іншим. — Оленка підростає. Вчити треба буде. На нову машину заробиш. Наші чоловіки там на будовах працюють. Ти цю справу знаєш. На інженера–будівельника вчився.
— Працювати нелегально небезпечно, — втрутилася в розмову Ліда.
— Ой, стільки наших так працює! Просто треба мати голову на плечах.
— Гордій там нікого не знає.
— Мене знає! — виклично засміялася.
Наталка так солодко «співала» про заробітки в чужій країні, що Гордій уже був готовий покинути ненависний базар і податися у світи. І хоча Ліда була категорично проти, переконував: треба їхати.
Обіцяні гроші приходили від Гордія недовго. У телефонних розмовах скаржився, що довелося змінити роботу. Знаходилися й інші причини. Врешті не стало ні дзвінків, ні грошей. Довго не було чути й Наталки. Аж через два роки приїхала, аби розлучитися з Ігорем. Ліда запитувала про Гордія. Де він? Чому мовчить? Чи здоровий і живий? Донька хвилюється.
— Хіба я йому нянька? — відповіла подруга. — На початках допомогла. А потім подався у вільне плавання. Давненько не бачила…
Наталка лукавила. А Ліда не здогадувалася.
…Олена закінчила школу. Вступила навчатися на архітектора. Гордій наче у воду канув. Ліда уже й не знала: дружина вона чи вдова. Благо, бізнес у батьків ішов добре, на життя вистачало.
Не навідувалася більше у містечко й Наталка.
На двадцятиріччя Лідині батьки подарували Олені туристичну путівку до Європи. Дівчина захоплювалася європейською архітектурою минулих століть, тож матиме нагоду помилуватися світовими шедеврами.
В одному з італійських міст гід пожартувала:
— Якщо хтось уже встиг засумувати за смаком українського борщу, то через дорогу, біля сувенірної крамнички, розташований ресторанчик синьйори, тобто, пані Наталі. Тим паче, що зараз матимете вільний час. Збираємось на цьому місці…
Оленка купила кілька сувенірів. Йдучи мимо ресторанчика пані Наталі, глянула у велику вітрину. Їй здалося, чи?.. Відчинила двері. Увійшла. Біля барної стійки Наталка, її хресна, розмовляла з якимось чоловіком. Він повернувся. Його погляд зустрівся з Оленчиними очима.
— Тато?.. — здивовано видихнула дівчина. — Мама думала… ми всі думали, що з тобою трапилося нещастя…
Гордій дивився на доньку, не знаючи, що сказати.
— Живий, як бачиш, — відповіла замість нього Наталка. — А це наша харчевня. Тобто орендуємо… А… неважливо. Працюємо разом. І живемо разом…
— Як… живете? — не зрозуміла Олена.
— Так, як усі дорослі люди.
— А що мамі сказати?
— Скажи, що він помер, — кинула Наталка.
Гордій, сумно глянувши, пішов геть, ні про що не запитавши доньку…