«Німці платять навіть за дощову воду, тому на всьому економлять»

Олена КАЛИНЮК

«Повагу заслужили своєю працею, хоча спочатку чули в спину: «Російська свиня»
— Так, напевно, про мене написав би якийсь письменник, я ж розповім свою історію простіше. Отож ця жінка — це я, Ольга, український підприємець, займаюся мультилевелним (багаторівневим) маркетингом, готую мережу партнерів, пропонуємо різну продукцію, в основному безпечну для здоров’я і навколишнього середовища. Що змусило мене за кордон податися? Та ж кожна копійка не зайва! А тут ще й попросила подруга попрацювати на її місці, бо вона дозволені 3 місяці була там і хотіла зберегти цю роботу й далі.

Родина російських німців мешкає у Майнгардті понад 20 років, брали кредит на дім, виплатили, не цуралися ніякої праці.

Отож сім'я, у якій я працювала, має коріння в Запоріжжі. Під час Другої світової німці забрали їх на батьківщину, тобто у Німеччину, а потім, як зрозуміла з їхніх розповідей, вони прислухалися до агітації Радянської армії, що начебто їх дуже чекають в СРСР, і подалися назад. Частина родини потрапила в Казахстан, хтось осів на Уралі, інші — на Кавказі. А вибиралися знову у Німеччину теж різними шляхами. Наприклад, із Казахстану — через те, що з початком незалежності у 1990–х усіх примушували вчити казахську мову. Одна із сестер бабусі, яку я доглядала, була одружена з росіянином — і от вся родина виїжджає з Росії, а він не хоче. І тільки тоді, коли у їхньому дворі (а це Кавказ) хоронили двох хлопців, загиблих у Чечні, він погодився, бо мали сина призовного віку.

Про себе мої роботодавці розповідали охоче, звісно, російською мовою. Казали, що спершу у Німеччині їм було дуже важко: мусили мову вчити, хоч вони її ніби знали, але то була зовсім інша німецька, та й заробляти треба було. Тепер ця родина російських німців мешкає у Майнгардті понад 20 років, брали кредит на дім, виплатили, не цуралися ніякої праці. Хоча самі німці сприймали їх спочатку досить скептично, нібито вони несправжні німці, навіть казали на когось із них «російська свиня». Врешті–решт вони заслужили повагу працею, ніхто з них не користувався соціалкою. Наприклад, донька Марії після роботи на заводі бралася шити і згодом відкрила ательє. Брата її місцеві знають як хорошого зварювальника.

«Твоє заняття — бабуся, грайся, гладь її…»
До речі, чимало їхніх пенсіонерів працюють. Як і наші. Так, я бачила одну бабусю-листоношу. Вона возить сумку, схожу на нашу кравчучку, під гірку тягне так важко… Там, де я мешкала, щоп’ятниці пенсіонери беруться на місцевому заводі верстати мити. Хоча є різні люди. Сусіди сім'ї, у якій я працювала, корінні німці, усе життя були на соціальній допомозі, у них і двір такий занедбаний.

Вони за водою трусяться. То мені уже страшно було і митися так довго, бо ж звикла, як у нас, «кайфонути» від гарячої ванни.

Бабуся Марія, яку я доглядала, має хворобу Альцгеймера (просто кажучи, це проблеми з пам’яттю, коли людина в якийсь момент забуває, де вона і хто вона). У своїй оселі, бувало, ця жінка раптом починала просити, щоб її відвели додому. Я доглядала бабусю, іншої роботи мені не давали. Так і казали: «Твоє заняття — бабуся, грайся, гладь її…» Мушу сказати, що це особливість стареньких людей — у них потреба, щоб їх гладили. «Моя» бабуся любить, щоб її брали за плечі, притулили. А ще вона мою рідну нагадувала.
Мені платили 800 євро за цілодобову роботу і давали один вихідний на тиждень. Це гроші, виділені з пенсії бабусі. Вона має її відносно велику як вдова, чоловік якої загинув на виробництві. Він намагався врятувати при аварії вантажівку, на якій працював.
У мій вихідний (щопонеділка) бабусю Марію забирали соцпрацівники у спеціальний пансіонат. Я так зрозуміла, це входить у страхування. Крім того, ще якась каса їй оплачувала памперси, рукавички. Це страхова медицина. Загалом у мене була гарна зарплата, ще 100 євро мені доплачував син бабусі просто з власної волі, бо заможний, а середня зарплата доглядальниці там — 500 євро. (Між іншим, прибалтійці приїздять працювати, то шукають вищих зарібків, понад тисячу). До того ж господарі хотіли мене застрахувати. Мовляв, а раптом щось станеться. Я ледь їх переконала не робити цього. Кажу: «Нічого не станеться! Не прогнозуйте такого мені!»

«Нема в нас хохляцької мови і Хохляндії!»
Люди, у яких я працювала, знають, що у нас війна. Всі дивляться російські канали, а там ця тема дуже агресивно висвітлюється: постійно ток–шоу показують про Україну (таке враження, що інших тем нема). Вони тому вірять. Був такий момент, що хтось із них сказав мені: «Ну, этот ваш в ток–шоу от Украины…» А там же нікого з українців нема! Я так і відповіла: «Я не знаю хто це. На російському каналі — від України?! Може, він — підставна особа…» Запитували мене, чи до нас долинають постріли. Мусила пояснювати, що Україна велика, як дві Польщі. Довелося відкривати карту, розширювати її на смартфоні… і чути: «Ничего себе, какая большая страна!» Виявляється, люди дивляться новини, але насправді погано уявляють, що є в дійсності… Щось там мені казали про «притесняют». То дізналися, що мої діти знають російську, хоч і не вчать, бо дивляться російськомовні канали і фільми, і що на моєму рідному під’їзді у Західній Україні досі написано «подъезд». До цих пір! Зрештою, я перемикала на українські канали — християнський або УНІАН, там був спокій. Бабуля якось каже: «По-хохляцькі говорят». Це ж слово я почула від її сина, коли розмовляла з дочкою по скайпу. Усім їм я терпляче пояснювала, що нема в нас хохляцької мови і Хохляндії вони не знайдуть на жодній карті. Переконую: «Ну добре, бабусі вашій 80 літ, вона в Казахстані зростала, при Радянському Союзі. Сучасні люди так не висловлюються. 20 років уже в Німеччині живете. Ви — дорослі люди! Я не кажу, що ви москальською розмовляєте! Я ж з вами російською спілкуюся!» Це у Німеччині про нас таке говорять! Це ж ненормально! Зрештою, чула, як інші росіяни у цій країні називали французів «жабоедами». Так мене це дратувало! Це ж Європа…

«Там постіль перуть раз на місяць»
Ще дуже хочу кілька слів про побут додати… Про ті ж ціни… Овочі, фрукти коштують стільки, як у нас. Що банани, що помідори, огірки. Кава теж. Однаковісінько. Масло, олія — 1,30 євро. Те ж саме, тільки ж доходи у них куди вищі.
Окрема тема — комуналка. Мене здивувало, як вони економлять воду. По-перше, душ приймають частіше, аніж ванну. У душовій у них є спеціальне відерце, у яке спускають холодну воду, яка зазвичай перед гарячою іде. Тобто не в каналізацію — а у відро, а потім нею чи в туалеті змивати, чи ще десь використати. Так і мені пояснили: «Холодну водичку, що збігає, — у відеречко». Вони за водою трусяться. То мені уже страшно було і митися так довго, бо ж звикла, як у нас, «кайфонути» від гарячої води. Постіль перуть раз на місяць. Раз на місяць! Посуд миють раз на день у посудомийній машині.
Не повірите, віднедавна в них оплата є і за відведення дощової води, бо це ж збігає в міську каналізацію. Припускаю, що сума вираховується від площі покрівлі. То вони збирають ту воду в бочку, а потім перекачують у спеціальні стояки на полив.
Крім того, хоч опалення у них автономне, вони все одно економлять газ і щороку на понад 1000 євро купують солярку і нею пропалюють: у них 4 поверхи.
Щодо сміття — звідти перенесла досвід. Тепер поліетиленові пакети у смітник не можу викинути. Пакети, пластик — в окрему торбу, папір окремо, продуктові відходи окремо. Навіть пластикову упаковку з–під сиру — не лінуються — несуть у спеціальний мішок (у них великі лантухи у домі стоять). Мені це дуже подобається: у Луцьку в центрі для пластику теж є окремі сітки, то я і дітей до цього привчаю. Це здорове правило — так бережуть природу, а я з дитинства захоплююся ботанікою, бачу ті рослини живими!
…Слава Богу, сім’я дуже поважна і люб’язна, вони були мені як батьки. Ніна і її чоловік Саша навіть віку моїх батьків — 53 і 57 років. У них дві дорослі дочки. Чоловік казав: «Я же папка. Кто тебя еще побалует?» — і коптив чи запікав щоп’ятниці форель (п’ятниця була рибним днем, мама-католичка так його привчила). Мені було у них затишно, як у санаторії.
Мої подруги, до речі, у список запитань щодо «Як там було?» додають ще й запитання про німецьку кухню. Тож, якщо цікаво, вони оригінально тушкували капусту з пампушками: клали кульки тіста на капусту — і вони на пару так підростали і рум’янилися. Ще готують страву, схожу на нашу затірку. Тільки юшку вони окремо наливають у чашки, додають сметану і п’ють, а гущу (картопля, кльоцки зі шкварками) піддобрюють яйцями і смажать на сковороді. Це дуже ситно. А в неділю уже більш вишукані страви — пироги (з м’ясом, з капустою броколі), винця можна випити.
Якби якийсь письменник зазирнув мені в душу, то, вочевидь, написав би таке: «Історія цієї красивої жінки — одна з багатьох дуже різних і дуже подібних… Вона теж не з великого бажання працювала так далеко від Дому, від його щемного подиху, який завжди живить правдиву українську жінку. Але! Але вона пізнала новий Світ і привезла найцікавіші його пазли сюди, а ще посіяла у чужинців трохи чорнобривців поваги і прихильності до далекої країни, у якій живуть такі жінки.