Курси НБУ $ 39.47 € 42.18
Повернувся з Сибіру додому, щоб зберегти пам'ять про рідний хутір

Волинь-нова

Повернувся з Сибіру додому, щоб зберегти пам'ять про рідний хутір

Коли в кінці 2013 року ми проводжали в останню путь заслуженого журналіста України Петра Боярчука, який багато літ був власним кореспондентом «Волині», то біля його домовини стояв Петро Соловей із Каменя-Каширського. Він не родич, не колега, навіть не сусід покійному, і в той же час дуже близька йому людина. Цих чоловіків єднало їхнє непросте дитинство: їм, ровесникам, йшов п'ятий рік, коли вони їхали в ешелоні зі своїми репресованими батьками на заслання

Катерина ЗУБЧУК


«Тут закопана моя пуповина»
З Петром Солов'єм ми зустрілися у Камені–Каширському, де він живе. Але розмова наша була не в його затишній оселі, а там, де народився, де закопана пуповина, де тепер обіч шляху стоїть хрест — пам'ять про хутір Дубецьк, «який було знищено в 1951 році тоталітарним режимом». На місці хутора вже давно нема навіть залишків будівель, чи закинутих колодязів, або старих яблунь, груш із того великого саду, що належав пану Дубицькому. Петро Степанович, якого дитям вирвала звідси доля, лише орієнтуючись по старезному дубу, одному з тих, які пам'ятає змалечку, показує, де колись стояла батьківська хата («такий же патріарх лісу ріс і на нашому подвір'ї»).



Охороняли виселенців у Ковелі, як злочинців якихось, — із собаками. Протримали з червня до другої половини серпня. І ось почалася довга дорога до Сибіру.



По крупинці — в основному з розповідей батьків, інших старожилів — чоловік відкривав для себе сторінки свого хутора, який «бомбили» (тобто виселяли) ще в 1939—1940 роках. Коли прийшли перші совєти, то звідси вивезли поляків («осадніків»), які тут жили. А вже в 1951–му хутір «викорчовували з корінням» — виселяли й усі українські сім'ї. Багатьох аж у Сибір. Хоч і малий був Петро Соловей, але пам'ятає, як приїхали їхню сім'ю забирати, як наказали батькові збиратися.
— То був ранок літнього дня, — розповідає чоловік. — Уже горіло в печі. Ніби зараз бачу, як батько вийняв з кишені сорочки, в яку був одягнений, документи (колись їх у папочках не зберігали) і кинув у вогонь. Там були папери на землю, метрики наші. Знищував їх, бо не знав, що нас чекає. А головне — за що забирають. Уже в таборі попросив коменданта, а то був колишній фронтовик, показати документ про причину нашого виселення в Сибір. Тоді і дізнався, що репресували його як «куркуля–націоналіста». А що той «куркуль» мав? Землю і все потрібне для життя — корову, коня. Хоч земля, бачте яка, — один пісок. Але й заради смужки такого грунту їхали поліщуки в Америку, заробляли якісь гроші і поверталися, щоб купити десятину–другу. У батька було до 17 гектарів, які на час виселення вже забрали в колгосп.


«Будєш ти, хохльонок, бєлих мєдвєдєй пасті»
Петро Степанович, як каже, ніколи не забуде того страшного ранку, коли їх зірвали з рідного хутора:
— Під'їхала машина. Солдати скомандували залазити у кузов. Із нашої сім'ї серед виселенців були тато, мама і я з ними. Моя сестра, дочка від першого шлюбу батька, жила у баби. Так і врятувалася від Сибіру. Пам'ятаю, стріхи на хатах були вже розібрані — тільки крокви виднілися. Батько думав спочатку, що нас у село перевозять — була така політика, що з хуторів зганяли. А коли у Камені до КДБ привезли, де зібралося багато машин, то стало ясно, що це не просто переселення.
З Каменя–Каширського у Ковель доправили. Тут на місці єврейського гетто, біля переїзду, збір був. І досі Петро Степанович, як буває у місті залізничників біля того переїзду, то мимоволі згадує пережите.
— Маневровий поїзд, пам'ятаю, на одній колії стояв, — розповідає чоловік, — а на платформах — великі машини–вантажівки. Я роздивлявся їх і казав: «От виросту і буду водієм такої машини». А солдатик, який тримав у руках довгу трилінійну гвинтівку, почувши ці слова, кинув іронічне: «Будєш ти, хохльонок, бєлих мєдвєдєй пасті». А я таки як виріс, то мої слова справдилися. Став я шофером і з технікою працював усе життя, аж до виходу на пенсію.
Охороняли виселенців у Ковелі, як злочинців якихось, — із собаками. Протримали з червня до другої половини серпня. І ось почалася довга дорога до Сибіру. У Клевані на Рівненщині, як потім дізнається Петро Соловей, причепили вагон, у якому був Петро Боярчук із батьками. А ще десь долучилися гуцули — формувався состав із вигнанцями з Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської областей.
— Мені, малому, — мовить Петро Соловей, — було цікаво стояти біля вікна — обабіч колії лежали розбиті танки, вагони, бо ж то після війни ще не всюди встигли позбирати металолом…
Багато років минуло з того часу, а Петро Степанович при згадці про ту дорогу на Сибір не може стримати сліз. Гіркий клубок підступає до горла і він замовкає. Затим пригадує:
— Іде чоловік по перону — батько до нього гукає: «Ей, земляк, дай закурити». Той підходить до вагона, щоб поділитися махоркою, а конвоїр до нього: «Не можна». Аж бійка зав'язалась. Незнайомець своє доказує: «Може, десь у такому ж вагоні хтось із моєї рідні їде і так само просить закурити». Тоді солдат почав угору стріляти. «Розводящі» прийшли і забрали того дядька. Він, мабуть, сам пережив біду, то й іншим співчував (багато добрих людей зустрічалося і в дорозі на Сибір, і вже у таборі). Таким, як я, пацанам було легше, бо нами опікувалися батьки. Ми захищені були. Дадуть попити якогось кип'ятку, щось поїси з домашніх припасів і забавляєшся.
Петро Степанович розповідає, як в Омську розділили тих, хто доїхав (багатьох по дорозі похоронили). Частина ешелону пішла у Кемерово. І було так, що розірваними виявилися родини, — потім у гості приїжджали. А сім'ю Солов'їв з Омська судном відправили по Іртишу до Тобольська, а звідти — на річку Об. І ось вони вже у районі, що прирівнюється до Крайньої Півночі, — у Ханти–Мансійському автономному окрузі. Ще 70 кілометрів машиною їхали в остаточний пункт призначення. Там, у таборі, почалося їхнє життя на чужині. Ще двоє синів у Солов'їв народилося — Дмитро і Микола. І ніби вільнішим стало життя після смерті Сталіна, але мови тільки й було, що про Україну. Чоловік пам'ятає: коли сходилися старші люди, то одне твердили: «Треба вертатися туди, де закопана твоя пуповина».


«О, братцю, мене звільнили, а ти так і здохнеш — з колгоспу не випускають»
Перший раз батько Петра Степановича поїхав у відпустку на Камінь–Каширщину у 1958 році. Як вернувся, то розповідав, що бачив свого коня, який «робить досі». Тішився, як дитина, що кінь його, свого господаря, впізнав. «О, братцю, мене звільнили, а ти так і здохнеш — з колгоспу не випускають», — сказав колишньому своєму помічнику.
І на засланні Степан Соловей здебільшого біля коней працював — як залізницю будували, то шпали совали цією тягловою силою.
— А у 1965–му, — розповідає Петро Степанович, — наша сім'я вирушила на Волинь. Не на хутір, звичайно, бо його не було, а у село Підцир'я, що біля Каменя–Каширського. Я вже прописався і роботу мав, а в батька щось не ладилося з пропискою. А тут ще одна молодиця наробила шуму: чого це, мовляв, мій батько вже пенсію отримує, коли вони з ним ровесники. «Вилізло» те, що батькові, як він виробляв документи взамін спалених у печі на хуторі, дописали три роки. Тож насправді він був молодший, про що і твердила жінка. Одне слово, поки чемодани ще не розпакували, забралися ми назад у Сибір. Тільки тепер те місце, де був табір, називалося «урочище зона». А що багато хто покинув цю «зону», то місця вистачало — не в тисняві вже жили, як раніше.
Не вдалося вернутися додому за першим разом. Сталося це аж у 1971 році, коли Петро Степанович уже в армії відслужив. Не давали йому спокою слова однієї поселенки, дуже «сильної націоналістки», як він каже. «Їдь в Україну і там женись — бери хоч криву, але свою, українку», — твердила ця жінка. Спочатку подався Петро Соловей на Дніпропетровщину, оскільки мав там знайомих. І роботу пропонували (міг бути водієм пожежної машини чи пошту возити) значно платнішу, як буде мати на Волині. Але поїхав на Камінь–Каширщину, зустрівся з дядьком Іваном Ільчуком, а той йому радить: «Чого ти будеш на чужині жити (це вже про Дніпропетровщину. — Авт.), залишайся тут». І на роботу у «Сільгосптехніці» допоміг влаштуватися. А згодом він же загітував хату будувати у райцентрі. Гуртом, із допомогою рідні, знайомих і звели її. Восени 1973 року новосілля справляв уже зі своєю дружиною Валентиною. Сюди згодом приїхали і батьки Петра Степановича. У рідному краї віку вони дожили без клейма «вороги народу», яке було зняте, коли Україна стала незалежною. У цій хаті і троє дітей Петра та Валентини Солов'їв народилися — два сини й дочка. Хотілося, звичайно, як каже чоловік, щоб усі жили в Україні. Але обставини склалися так, що найстарший Анатолій виїхав у США, а дочка Світлана — в Італію. У Камені–Каширському живе лише молодший син Валентин. Тож із багатьма онуками, яких уже десятеро, подружжя бачиться рідко.


«Те, про що писав Петро Боярчук, зачепило серце»
Пригадав Петро Соловей і те, як прочитав у «Волині» статтю про дітей–виселенців.
— Вона мене дуже зачепила, — каже чоловік. — Натрапив на знайому назву сибірського населеного пункту і подумав, що це ж я там був. Читав і відчував, що Петро Боярчук пише не поверхово, як це буває: видно було, що сама людина пережила те, про що розповідає. А в газеті і номер телефону знайшов. Подзвонив. З'ясувалося, чому ми не пересіклися на засланні, — у 1959 році родина Боярчуків повернулася на Волинь. А через кілька днів Петро приїхав своїми «Жигулями» до мене. З того часу ми й спілкувалися, згадували, як то було. Я зібрав для нього списки тих камінь–каширців, які, як і ми, були дітьми вивезені в Сибір. А там стали вести мову про організацію на Волині товариства «Діти репресій», яке очолив Антон Ступак.
Разом з батьком, якому Бог дарував довге життя, приходив Петро Соловей на те місце, де був хутір Дубецьк, який так жорстоко зрубали під корінь у 1951 році. Тато, як пригадує Петро Степанович, дуже хотів, щоб тут був хрест–пошанування такого рідного і дорогого йому хутора.
— І я загорівся цією ідеєю, — каже чоловік. — Тим більше, що і в статуті товариства «Діти репресій» передбачене таке увічнення. Хотілося, щоб знали про хутір і тоді, коли нас уже не буде. Як відкривали хреста, то багато людей прийшло (спеціально в газеті дали оголошення з приводу цього). Жінки старші плакали — у кожної була, певно, своя згадка про це святе місце. І я, скільки жити буду, приходитиму сюди.
А в листопаді 2014 року збулася ще одна мрія Петра Солов'я: неподалік пам'ятного хреста було освячено джерело Дубицьке. Про облаштування його подбали працівники управління водного господарства району, лісівники. І у день нашої зустрічі чоловік пив воду з лісової криниці. Тішився, що тепер, коли є альтанка, коли джерело не губиться в зарослях, тут завжди можна побачити людей — і старших, і молодих. На жаль, як сказав Петро Степанович, не було на освяченні Петра Боярчука. Чоловік з печаллю згадує кінець листопада 2013 року, коли зателефонував Петрові Оксентійовичу, знаючи, що той хворіє і перебуває в лікарні Луцька, але йому ніхто не відповів. А згодом подзвонив Антон Ступак і повідомив сумну звістку про смерть, яка болем відгукнулася у серці. Не стало ще одного з «дітей репресій», з яким доля поріднила назавжди.



З маминим теплом не таким страшним було життя на чужині.



Вода із лісового джерела – як згадка про дитинство.


 

Telegram Channel