Як воно – за крок до «мертвої петлі»?
Наша з чоловіком подорож до Львова обіцяла бути насиченою і цікавою. Приїхавши до кума, одразу визначили основні місця, де маємо побувати, – погуляти затишними вуличками центру, заглянути в славнозвісну «Криївку», піднятися на Високий Замок. «А хочете подивитися, як я літатиму? – запропонував кум. – Дружина подарувала квиток на 10 хвилин вищого пілотажу, а я ніяк не можу знайти час». Так і вирішили: суботу присвятимо нашим планам на землі, а неділю – кумовим у небі
Олеся БАНАДА,
заступник відповідального секретаря газети «Волинь-нова»
…Дорогою до летовища, що за 30 кілометрів від Львова, кум почав помітно нервувати. Ми намагалися його підбадьорити, адже така нагода – покерувати під наглядом пілота літаком і зробити «мертву петлю» – випадає, можливо, тільки раз у житті. Особисто я не маю нічого проти екстремального спорту, тож про погане якось не думалося.
Коли приїхали на місце, бадьорий настрій нашої групи підтримки помітно похитнувся. На території летовища – два совдепівських будиночки, нічого ні в кого не можна розпитати, за сіткою стоять старі літаки, а з неба один за одним спускаються парашутисти. Деякі з них верещать, не шкодуючи горла, інші, котрі вже мають трохи досвіду, стрибають з більшої висоти і спокійно демонструють красиві фігури у повітрі. Ось у новачка, крім основного, розкривається й запасний парашут, його підхоплює вітром і несе через величезне поле аж до лісу. Ми навіть не бачили, де він приземлився. Неподалік під деревом на траві сидить дівчина, яку, перепрошую, дуже нудить – очевидно, небо не пішло їй на користь. Поряд стоїть хлопець із пляшкою води і не знає, що робити. Теоретично там мав би бути якийсь медперсонал. Він, може, й був, але юній екстремалці ніхто зі спеціалістів не допомагав.
Кум зідзвонюється зі своїм пілотом, і ми гуртом прямуємо до невеликого літака, що тільки-но сів. Пілот, розважливий чоловік, заспокоює: «Ти в мене не сотий і не тисячний», переводить дух, кріпить кумові для підстраховки парашут, розповідає, як усе має бути, каже, як вистрибувати, коли раптом літак стане некерованим (а нам від такого інструктажу якось не по собі), насамкінець обіцяє «взяти п’ятдесятку» (пролетіти на висоті 50 метрів над землею), щоб ми могли зняти гарне відео. І ось люки закриваються, гуде двигун, літак прямує на злітну смугу. Ще мить – і наш кум із пілотом уже під хмарами.
Коли не береш участі, а лише спостерігаєш за таким видовищем, у голову закрадаються десятки різних думок. Тоді усвідомлюєш, що це величезний ризик, адже на такій, м’яко кажучи, застарілій техніці літати дуже небезпечно. Згадуєш про нещасні випадки, які трапляються під час польотів, стрибків із парашутом тощо. З іншого боку, розумієш, що до подібних стресів організм і «бойовий настрій» треба готувати заздалегідь, аби сповна відчути той екстрим, на який таки наважуєшся.
…Літак, граційно закрутивши «мертву петлю» («Як воно — бути в цей момент там, усередині?» – розмірковуємо) і зробивши ще коло над летовищем, іде на посадку. Нарешті вже на землі – і ми спокійно видихаємо. Кум зі змішаними відчуттями виходить, пілот сміється. Слава Богу, все пройшло добре…
