Радехівська вбиральня

Сергій ХОМІНСЬКИЙ,
доцент кафедри соціальних комунікацій Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Відвідини цього закладу коштують дві гривні. А сам він дуже камерний. По центру — невеличкий коридор. Праворуч — кімната, в якій мав би сидіти касир і продавати через віконечко «квитки» охочим скористатися послугами, які тут надаються. А ліворуч — три кабінки. Жодна з них не позначена буквами «Ч» або «Ж». Та воно й зрозуміло — три між двома статями порівну не поділиш. Тож тутешня касирка — жінка середніх років — у своїй комірчині не сидить. Вона стоїть у коридорчику і керує чергою «в ручному режимі».
Чекаючи, допоки «запросять» мене, помічаю на дверях кожної з трьох кабінок однакові написи: «Обережно! Низькі двері!» А й справді, з дверима щось трохи не те. Замість стандартних двох метрів, вони мають у висоту десь 1,70. Хоча стелі у приміщенні заввишки з добрих три метри — тож отак сходу складно збагнути, навіщо тут колись встановили оці «небезпечні» й трохи кумедні двері.
— А чого це у вас двері низькі? — не втримуюся, аби не запитати в жінки–касирки.
— Ще тиждень — і не буде ніяких! Валитимуть нашу автостанцію — нову будуватимуть!
Саме звільняється одна з кабінок. І пропонують заходити якраз мені. Щоправда, в кабінці темно — тож я трохи вагаюся.
— Заходьте! — підбадьорює мене касирка. — То лампочка перегоріла!
Ситуацію якось рятує тоненький промінчик світла, який пробивається через щілину над дверима. А ще мені добре чути діалог між тією ж жінкою–касиркою та хлопчиком років, мабуть, п’яти–шести.
— О, малий, ти теж до нас? Пісяти хочеш?
— Какати!
— Какати?! А чого сам прийшов? Ти з ким їдеш — із мамою?
— З бабою.
— А чого баба з тобою не прийшла?!
— Баба не хоче какати.
— Я б її, гадину, задушила! Відправити таку малу дитину саму какати! Ось тобі бумажка! Якщо сам витертися не зможеш — клич мене!
У момент, коли виходжу зі своєї кабінки, малий уже зникає в сусідній. Угледівши в куточку коридора рукомийник, підходжу до нього.
— Я! Я! Ще тиждень — я! — раптом вигукує тутешня працівниця і «пірнає» у свою комірчину.
Трохи розгублююся. Проте вже за мить вона знову «виринає» в коридорі — з півторалітровою пластиковою пляшкою води. І починає зливати мені на руки.
Тут уже мені геть несила втриматися — починаю голосно реготати. Жінка регоче разом зі мною.
Далі прямуючи до Луцька, ніяк не можу позбутися думок про вбиральню на автостанції у Радехові.
За тиждень (який станом на сьогодні вже минув) її «валитимуть». У новій, певно, зроблять стандартні двері. Тож необачні відвідувачі не набиватимуть собі ґулі на лобі. Лампочки вкрутять енергоощадні — їх вистачатиме надовго. Та й з водопостачанням, мабуть, перебоїв не буде.
Щоправда, й вивіски «Вбиральня» там, швидше за все, теж не буде. Замінять на «Туалет», або й відразу на «WC». А якщо мене ще колись закине туди мандрівна доля, то навряд чи відвідини того «WC» надихнуть на написання «Погляду».
Аби хоч ту жінку лишили. Бо без неї буде вже зовсім нудно…