Не став «агентом кдб» і через 50 років повернувся, щоб навчати українців англійської

Ольга ТИШКО

Джинси «Levis» обміняв на картину
1967 рік. Студент факультету міжнародних відносин Единбурзького університету (найбільшого вищого навчального закладу Шотландії) вперше відвідує радянську Україну. Дешевий тур «совєтської пропаганди» ідеально підійшов простому хлопцю з Техасу. Прожити тиждень у Британії було дорожче, ніж подорожувати комфортним поїздом по Східній Європі.

Про те, що існує українська культура, поняття взагалі не мав. Лише коли потрапив у Київ, то зрозумів — ваша країна унікальна.

— Серед студентів тоді був і майбутній президент США Білл Клінтон, але ми не спілкувалися, бо навчалися в різних університетах, — згадує американець Майкл Готт. — Єдине, що всіх об’єднувало — бажання побачити життя ідеального соціалістичного суспільства.

Тоді для нас не було різниці: Білорусія, Росія чи Україна. Це все називалося «Советский Союз». Про те, що існує українська культура, поняття взагалі не мав. Лише коли потрапив у Київ, то зрозумів — ваша країна унікальна. Мене завжди цікавило життя простих людей. Тому свідомо порушував правила туру і намагався поспілкуватися з пішоходами, хоча мене попереджали: якщо і далі буду відлучатися, то зі мною говоритимуть в «іншому місці». А я намагався знайти хоча б когось, з ким побалакати, але так і не зустрів жодної людини, яка б на той час володіла англійською, — розповідає Майкл Готт. — Саме тоді і пообіцяв, що приїду сюди, щоб навчати англійської.
Перший подарунок, який він привіз з України, — картина молодого художника. Обміняв її на джинси «Levis». Вони зустрілися з цим юнаком у музеї. Українець щось копіював. Неприємності зі Службою безпеки американця не оминули. Допитували, скільки заплатив і де взяв. Намагалися довести, що він вивозить народну цінність, але все обійшлося.
— Ви не повірите — цій картині 50 років, а вона досі у мене, і коли на неї дивлюсь, то розумію, що Україна завжди асоціюватиметься в мене з цим молодим, талановитим художником, який прагнув свободи, мріяв про волю і шукав шляхи для самореалізації. І я точно знаю, що хочу бути поруч з українцями, хочу долучитись до цієї культури, до цієї країни, до цієї обдарованої нації, — підкреслює американець.

«Мені за честь вмерти на сцені Майдану»
Повернутися в Україну Майкл Готт мав нагоду вже одруженим, через 5 років після першого візиту. Його дивувало, що є міста, які можна відвідувати, але більшість закриті для іноземців. Їх не пустили ні в Запоріжжя, ні в Донецьк, ні в Луцьк.
— Я залишила грудну дитину. Моя мама доглядала доньку, — до нашої розмови приєднується дружина Майкла Джен.

Моя головна мета в житті — не прожити його тільки для себе, — усміхається невичерпний оптиміст Майкл Готт.

— Київ запам’ятаю на все життя. Це була зима, я послизнулася. Дві жінки літнього віку, які йшли назустріч, допомогли мені піднятися, а одна з них присіла й витирала носовичком рану на моєму коліні. Я вдивилася в її обличчя. Очі переповнювали жалість, співчуття та біль, а в мене просто не було слів. Весь світ ніби перевернувся. Це такі ж бабусі, як і наші, це такі ж жінки, як наші. Це люди з вулиці з таким же серцем і їм так само болить.
А для Майкла, чоловіка з характером і своїми переконаннями, це була не «весільна подорож», а скоріше чергова авантюра.
— Отримав незабутній досвід, — упевнено продовжує Майкл. — Якось після прогулянки, коли ми поверталися з храму Святого Михаїла, нас чекали офіцери з КДБ. Провели обшук та влаштували допит. Вони стверджували, що ми вкрали ікону.
Було багато запитань та пропозиції співпраці, але завербувати американця їм не вдалося. Джен не хоче згадувати ці жахливі моменти, єдине, в чому вона була впевнена, це у своєму чоловікові, який завжди знаходить вихід із будь–якої ситуації, і в тому, що вона іноземна піддана, яку просто не матимуть права затримувати:
— Майклу пропонували співпрацювати з КДБ. Але він не поступився своїми переконаннями. Його чекала екстрадиція. Коли кадебісти садили його на літак, то запевняли, що він сюди більше ніколи не повернеться. Він дав обіцянку, що обов’язково відвідає цю країну. І уявіть собі, як тільки впала «залізна завіса», прилетів. З тим же кейсом, яким мав із собою тоді. Прилетів і сказав: «Я тут, бо я з Україною в серці».
Майкл Готт виступав із промовою під час Помаранчевої революції. Його попереджали, що може отримати кулю снайпера. Відповідь американця вразила: «Мені за честь вмерти на цій сцені».
Він ще не раз відвідуватиме Україну. Сьогодні Київ став для нього практично другою домівкою. Його донька навчає англійської дітей. З волонтерською місією він відвідав чимало країн: Кубу, Марокко, Польщу, Угорщину, Румунію, Білорусь, але завжди хоче повертатися в Україну. Майкл запевняє:
— Сьогодні ваша країна — вільна. Вона має стільки ж свободи, як і Сполучені Штати. І моя найбільша мрія — щоб Україна стала успішною, щоб українці жили тут із задоволенням та мали надію на майбутнє.
Нинішні події в нашій країні не стали перешкодою для його візиту. Дружина запевняє, що була налякана і відмовляла від поїздки в Україну. Та Майкл відвідав Львів, поспілкувався з людьми і вирішив — треба підтримувати українців. До Луцька він планує знову приїхати взимку цього року.
Наша робота, як піщинка на пляжі. Але куди б ми не їхали — не просто навчаємо, намагаємося допомогти людям. Моя головна мета в житті — не прожити його тільки для себе, — усміхається невичерпний оптиміст Майкл Готт.