Артем Запотоцький: «Я не втрачаю надії, що зможу підвестися на ноги»*

Руслан ПИЛИПЧУК

«Не хотів, щоб мої діти жили в такій державі, яка була при Януковичу»

— Пропоную нашу розмову розпочати з того, щоб повернутися на три з половиною роки в минуле, коли починалася Революція гідності. Що змусило вас поїхати на Майдан?
— Я юрист. Працюючи в судах, чудово розумів, що наша країна не має майбутнього при такій владі. Якщо ти без грошей, знайомств та зв’язків, відстояти законні права неможливо. Я не хотів, щоб мої діти жили в такій державі, яка була при Януковичу. Зараз зміни відбуваються. Повільно, але відбуваються. Звісно, що всі хочуть швидше, але, вибачте, ми 100 літ будували «псарню», і поміняти все за три роки не вийде.

Мені імпонувала, імпонує та буде імпонувати стратегія розвитку Луцька Миколи Романюка. Прикро, що при ньому фракція «УКРОП» кричала, що це все непотрібно.

— Але за ці зміни вам довелося заплатити власним здоров’ям. Розкажіть про той страшний момент, коли були поранені на Майдані?
— Мій мозок пам’ятає одне, але коли почав перегляди фото, то побачив інше, чого тоді не усвідомлював. Знайшов багато фотографій, деякі — через два роки після того. Ідентифікував себе за штанами та кросівками. Зараз переглядаю їх, як слайди, і бачу, що пам’ятаю не все, бо втрачав свідомість.
— А з того, що пригадуєте, про що тоді думали, що відчували?
— Пам’ятаю, я задихався, не вистачало повітря, далі дуже різко запекло в животі. Крикнув хлопцям, що не відчуваю ніг, вони сказали, що підтягнуть мене, як стихне стрільба. Я перевернувся, розстібнув куртку. М’язи були розслаблені, бо зачепило спинний мозок, роздуло живіт. Хлопці побачили і крикнули: «Нічого собі в тебе пузо!» Я це запам’ятав на все життя (усміхається. — Авт.). У внутрішній кишені були документи, ключі до автомобіля, але я не міг до них дотягнутися. Відстібнув один рукав, дістав телефон, спробував додзвонитися до нинішнього депутата Ківерцівської районної ради Анатолія Пушкіна, родині, але ніхто не відповів… Хотілося пити. Мені щось вкололи і повезли. Далі був дуже страшний момент, я вже не пам’ятаю нічого, окрім голосів. Відкрилися двері, і якась жінка сказала: «Что делать, они мне его уже мертвого бросили».
— Як проходить ваша реабілітація?
— Я не втрачаю надію, що зможу підвестися на ноги. Хоча травма дуже важка, але шанс є. Спочатку мені казали, що буду тільки лежати. В Ізраїлі я очікував на операцію, проте лікарі оглянули і сказали, що немає сенсу її робити, потрібно займатися реабілітацією. Вона зводилася до оволодіння навичками та збереження й відновлення нервових зв’язків.
— Це болісний процес?
— Так, але потрібно себе терпіти. Лікар казав, що за двадцять років його практики я четвертий, хто так хоче боротися. Пробув там чотири місяці, хоч зазвичай тримають лише два: лікарі побачили, скільки я беру від реабілітації, і залишили ще. Я втратив багато: куля «з’їла» лівий суглоб. Відсутній хрящ у лівому плечовому суглобі, починався некроз, але я його зупинив.
— У 2015 році ви стали депутатом Луцької міської ради. З огляду на поранення, чому пішли в раду? Можливо, варто було займатися собою?
— Ні. У Луцьку я народився та виріс, половина людей, які голосували на окрузі, знають мене ще з часів, коли під стіл пішки ходив (сміється. — Авт.). Я в курсі проблем району, знаю, що і як потрібно виправити. Для прикладу, з кінця тижня розпочнеться капітальний ремонт прибудинкової території. Попри все рухаємося вперед.

«Дивлюся на те, що відбувається в Луцьку, і дивуюся»

— Перший рік вашої каденції пройшов під головуванням Миколи Романюка. Чим був особливий Микола Ярославович?
— Я отримав колосальний досвід, спостерігаючи, як він веде сесії, робить різні речі. Він палив, я теж палю, як бачиш. (Під час розмови Артем постійно тримав у руках люльку, час від часу підсипаючи туди тютюн). Упродовж року я мовчав. Вчився, читав законодавство, дивився, як поводяться різні політики, в які рамки поставлена рада…
— Як боксер у перших раундах — підлаштовувався.
— Саме так, бо боксом я теж займався. Тепер мені все зрозуміло, я бачу, що треба робити, а чого не варто. Про Миколу Романюка у мене лише теплі спогади. Дуже шкода, що він так рано пішов від нас. Це був хороший господарник, справді дбав про місто. Я дивлюся на те, що відбувається зараз, і дивуюся, адже Луцьк тріщить. Ми маємо перевиконання бюджету на 108 мільйонів гривень за минулий рік, а коштів не вистачає. Це просто жах.
— Після смерті Миколи Романюка у міській раді почали робитися безпрецедентні речі. Першим дзвінком став вихід із партії місцевого лідера «Солідарності» Євгена Ткачука. Чи знали ви вже тоді, що він не буде працювати «в унісон» із «Блоком Петра Порошенка»?
— Ні. На той час я лежав у лікарні, бо впав із машини і отримав серйозні ушкодження. Досі не можу відійти. Був в опіковому відділенні, а Микола Ярославович у той момент – у реанімації. Ми зібралися фракцією, окрім Наталки Бунди. Мова йшла про те, що Миколі Ярославовичу знадобиться півроку–рік на реабілітацію, Юлія Вусенко тим часом буде виконувати обов’язки міського голови. Ми розуміли, що будемо робити, в якому напрямку рухатися. А через півгодини стало відомо, що Микола Романюк помер.
— Після демаршу Євгена Ткачука лідером місцевої «Солідарності» обрали Петра Нестерука. І майже одразу із цим він став головним антигероєм публікацій та сюжетів кількох волинських ЗМІ.
— Які напряму підв’язані до «УКРОПу».
– …Як ви оцінюєте таку раптову увагу до Нестерука?
— Це політичний тиск насамперед. Щоб не говорили, а кінцевий висновок повинен бути за правоохоронними органами. Ніхто не має права казати, що ти злодій, поки немає рішення суду. Наскільки я знаю, Петро Нестерук подав позовну заяву про відстоювання честі й гідності та спростування недостовірних фактів.
— Ви — заступник пана Нестерука. Чи відбувався тиск щодо вас?
— У мене немає бізнесу в Луцьку і не буде. Я працював на «Континіумі», але написав заяву на звільнення відразу після того, як були проведені загальні збори лучан, після яких розпочався збір підписів за відкликання п’ятьох депутатів. Більше не хочу слухати незрозумілих закидів. Звісно, моя зарплатня була не зайва нашій родині, тому що живу на пенсію, а дружина поки що безробітна, і лише з серпня виходить на роботу, але ми це переживемо. Тиску не відчуваю, бо опонентам нема за що зачепитися (усміхається. — Авт.).

«У місті буде інший голова і порядок роботи»

— Перейдемо до теми виборів, які повинні призначити.
— Будемо надіятися, що вони нарешті відбудуться, — у цей час Запотоцький знову розкурює свою люльку.
— Уявімо, що вони відбудуться саме 24 вересня, як рекомендував профільний парламентський комітет. Якими бачите два місяці перед ними для Луцька?
— У нас буде інший голова та інший порядок роботи.
— Як повинно розвиватися місто?
— Мені імпонувала, імпонує та буде імпонувати стратегія розвитку Луцька Миколи Романюка. Прикро, що при ньому фракція «УКРОП» кричала, що це все непотрібно. А зараз вони чітко продовжують всі починання Миколи Ярославовича. Нічого нового не принесли. Деякі речі, які він робив, у їхньому виконанні стали гіршими. Луцьк тріщить… Просто тріщить.
— Чи варто піти на масштабне переформатування міської ради та переобрання депутатського складу? Такі пропозиції лунали неодноразово.
— Мені здається, це непогана ідея.
— У такому разі будете знову балотуватися?
— Так, я ще не все зробив для свого округу і розумію, як повинно розвиватися місто.
— Ну і наостанок, кого бачите міським головою?
— Це повинен бути господарник, який думатиме про обласний центр, а не зважатиме на політичні прапори.
— Такі люди є?
– Є. Але нехай вони самі про себе говорять.