Мелодія сердець: він іде до слова, як до Бога, а вона повертає бійців на фронті у щасливе дитинство

Людмила ВЛАСЮК

«Незбагненні життєвих доріг перевесла.
За яким же обрядом — земним чи небесним —
наші душі вінчає любов?»

Ця подружня пара вкотре переконує у тому, що можна зберегти романтику в буденному житті. Вона ще й досі із ніжністю дивиться йому у вічі, а він замість освідчення в коханні цитує власну поезію: «Тихо, аби не потривожити поцілунком, торкнувся я твоєї усмішки». На моє запитання «Як ви обрали її серед десятків дівчат?» Володимир Козачук лише усміхається і, виправляючи мене, з любов’ю каже:«Серед сотень».

 

Лінія любові пройшла через їхню долю
— Нас у батьків було четверо синів, — поринає у спогади Володимир Васильович. — Із народженням кожного садив тато біля хати тонкі вишневі прутики. Нині ми все рідше навідуємося додому, із сумом зустрічають нас постарілі вишні. Молодий сад уже садять внуки…

Тихо, аби не потривожити поцілунком, торкнувся я твоєї усмішки.

Ось так лірично розпочинає нашу розмову пан Володимир. З дружиною Людмилою їх пов’язують ще й студентські роки: обоє навчалися на факультеті російської словесності у тоді ще Луцькому педінституті, тільки його обраниця була на курс молодшою.

— Освідчившись, Володя подарував мені гілочку вишні, але в той вечір я йому відмовила, — пригадує дружина. — Батьки хотіли видати мене заміж за іншого. Вже готувалися до весілля. Однак тітка, яка приїхала до нас у гості з Києва, дала мені мудру пораду: «Кого любиш, з тим і сім’ю будуй».
— Ось так склалося, що ми вже 36 років і живемо, і працюємо разом, але вподобання у нас різні, — з усмішкою каже Володимир Васильович. — Я не роблю мотанок, вона не співає пісень. Обоє викладаємо світову літературу, дружина — ще образотворче мистецтво. В житті буває по-різному: інколи прийдеш зі школи, ніби зорав півгектара, а іноді летиш, як на крилах. Однак, якщо заходиш на урок і забуваєш про інші проблеми, — значить, робота до душі.
Володимир Васильович показує з десяток збірок віршів волинських поетів, наголошуючи, що є талановиті люди, про творчість яких мало хто знає. А ще він мріє провести у Смідині фестиваль самодіяльних композиторів «Жайворонки Полісся» та конкурс танцю.
— Вирішив покласти поезію волинських авторів на музику, аби донести її до слухачів, — розповідає музикант. — Це неперевершені твори Євгенії Назарук, Віктора Вербича, Степана Дружиновича, Наталії Лабнюк, Володимира Гнатюка, Тетяни Яков’юк. Наша концертна програма має назву «Лінія любові». Завжди кажу: «Відчуйте красу української мови, неповторність поезії». Насамперед віддаю перевагу тим текстам, де є душа, де розкривається тема любові: до матері, до дружини, до України, тому кожна моя пісня народжується у сльозах. Традиційно всі зустрічі завершую цитатою: «Йду до слова, як до Бога». Перший слухач і критик музичних творів — дружина, саме вона подарувала мені гітару. А ще одну, зовсім нову, я зберігаю для внука. Сподіваюся, він продовжить цю справу.

У кожної ляльки — своя історія й чари
Витвори Людмили Ковальчук насправді мають якусь цілительну силу, яка передається їм чи то від рук мисткині, чи то від тепла її серця, бо вкладає у свою роботу чимало енергії та дитячих спогадів.

Багато ляльок-мотанок ми відправляємо на Схід, щоб вони зігрівали серця наших синів. Приємно, коли учень телефонує із зони АТО і каже: «Мені прийшла ваша лялька».

— У моєї подруги на шафі сиділа лялька, і я завжди мріяла про таку, бо це ж найкращий друг дитинства, — пригадує пані Людмила. — Колись мене батько взяв із собою на швейну фабрику, там я назбирала чимало клаптиків усіляких тканин, з яких зробила собі нову іграшку. А якось до нас прийшла баба Варвара, і поки вона не бачила, я відрізала від її яскравих рукавичок пальчика — вийшла для ляльки кофточка. Бабуся здогадалася, що це моїх рук справа, однак її вчинок мене вразив: «Внучко, так діло не піде, давай ножиці». Вона відрізала пальчика від другої рукавиці і, зробивши спідничку для моєї ляльки, сказала: «От тепер годиться». Баба Варвара була справжнім другом і творчою людиною: власноруч розмальовувала скрині і шафи, із цукеркових папірців робила квіточки. І мама займалась рукоділлям, шила одяг на замовлення.
Про кожну свою ляльку пані Людмила може розповідати годинами. Є сувенірні мотанки, а є сакральні речі, які дорогі їй як пам’ять, бо там зберігається нитка родоводу. У них відображаються цілі покоління.
— Ось ця мотанка зроблена на честь баби Варвари, — тримаючи в руках полотняну іграшку, мовить жінка. — На ній сорочка, якій більш як сто років, її ще прабабуся Євдокія носила. Поруч — пам’ятна лялька про бабу Наталку, мамину матір. Вони в 1930-х роках жили у Воронезькій області, де люди помирали від голоду селами. Поховала вона і чоловіка, і найменшенького синочка. Грудним молочком, коли не стало хлопчика, по ложечці годувала старшеньких діточок. А як ходила в колгосп дерти кукурудзу, то качанчика близько до себе тримала, щоб кілька зерняток упало за пазуху, аби приготувати якусь страву. Згодом привезла четверо діток на Волинь, рятуючись від голоду. У нашій родині від неї бере початок традиція все називати пестливо: хлібчик, ложечка, відерце. Зробила ляльку-мотанку і для своєї матусі. Минуло дев’ять років, як її вже немає. А оце свекруха, донька Марія дуже на неї схожа, і народилися вони в один день.
Пані Людмила створює із ля-льок-мотанок і картини-аплікації. Крім того, вона захоплюється й об’ємною солом’яною пластикою: за мотивами українських пісень робить експозиції. Жінка каже, що, працюючи над мотанкою, у жодному разі не можна користуватися голкою, всі нитки лише зав’язуються. Не розмальовується й обличчя, однак майстриня навчила її усміхатися. У їхній родині стало традицією дарувати ляльку кожному, хто прийде в гості чи приїде на семінар у школу. Звертаються до неї за оберегом і жінки, які мріють про материнство. Хтозна, можливо, на те була Божа воля наділити цю людину не лише талантом, але й дивовижною здатністю дарувати людям радість. Нехай і у вигляді звичайної ляльки.
Якось мене попросили зробити картину для семирічної дівчинки, — розповідає пані Людмила. — Дитинка була нещасливою, її батьки розлучилися. Дитя записали на різні гуртки, щоб вона не бачила їхніх чвар. А вона, бідненька, не усміхалася, все переживала. Своє творіння я назвала «Щастя». Зробила із тканини небо, веселку, сонечко, ставочок. І вона там весело танцює з дітками. Зі зворотнього боку написала: «Якщо серденько сумує і страждає, у щастя ти повір, воно тебе чекає». Багато ляльок-мотанок ми відправляємо на Схід, щоб вони зігрівали серця наших синів. Приємно, коли учень телефонує із зони АТО і каже: «Мені прийшла ваша лялька». А ще радію, що старша донька Леся долучилася до народної творчості, оздоблює весільні костюми для наречених, вишиває їх соняшниками, маками та іншими українськими візерунками.

 

Господь насіяв трави, щоб люди лікувалися
Атмосфера гармонії та взаємоповаги відчувається у їхньому домі. Всюди пахне різно-
трав’ям, лежать декоративні мішечки добра, здоров'я, щастя і удачі. Коли прим’яти нижню частину ляльки-мотанки, уся кімната наповнюється цілющим ароматом.
Володимир Васильович із розумінням ставиться до мистецьких пошуків дружини, тому й зберегли вони на довгі роки у своєму серці мелодію любові. Виховали трьох дітей, тепер тішаться чотирма внуками. Двоє з них проживають в Англії, але навіть на відстані відчувають спорідненість душ, бабуся з радістю демонструє їм усі свої надбання — те, що приносить їй спокій і задоволення.
— Моя мама збирала трави. І мене навчила, — повертається спогадами у дитинство пані Людмила. — У неї все горище було в пучечках та баночках із різно-
трав’ям. Колись приїхала внучка Настя з Англії, і ми пішли з нею рвати трави, а вона каже: «А я знаю, бабусю, чого так багато лікарських трав на землі. То Господь насіяв, щоб люди лікувалися».