Свій перший вулик Юрій Мартинюк зробив ще у 15 років

Катерина ЗУБЧУК

«Божі комахи» зацікавили мене з дитинства»
Ми приїхали на пасіку Юрія (нову, бо є ще й стара) з трьома синочками Мартинюків — Данилом, Борисом і Остапом, які люблять бувати там, «де бджіл багато». Як з'ясувалося, того літнього дня вони тут уже вдруге: тато з мамою зранку мед качали і хлопчаки були з ними. Найстарший Данилко, який закінчив четвертий клас, як похвалився батько, вже пробує допомагати йому.

Коли малим пас гусей Юрій, то, як розповідає, ловив у пляшку бджіл, думаючи, що вони, може, меду принесуть.

— Схоже, теж хоче бути пасічником. Хоч я, — каже чоловік, — за те, щоб він у майбутньому вищу освіту здобув, медиком, наприклад, став. Бачу ж, що добре вчиться, допитливий. А як буде в подальшому — життя покаже.
Як би не було, а якщо Данилко все-таки вибере за професію бджільництво, то йому легко буде пізнавати цю справу, адже поруч тато, який у свої роки вже досвідчений пасічник, а зацікавився бджолами ще п'ятирічним.
— Батько працював у місцевому лісництві пожежником-охоронцем, — пригадує той час Юрій. — У пожежонебезпечну пору він невідлучно стояв на вишці. Ми із старшою сестрою Катею обід йому носили. У лісі і побачив пасіку. Тоді перший раз меду скуштував, який, до речі, був, як мені здається, солодшим, ніж тепер. Мабуть, тому що в дитинстві все — най–най–най…
Коли малим пас гусей Юрій, то, як розповідає, ловив у пляшку бджіл, думаючи, що вони, може, меду принесуть. А в 15 років зробив свій перший вулик — спіймав рій і заселив його. Біля хати на батьківському подвір'ї він і досі стоїть. Брат Стас за ним доглядає. Тоді за зразок взяв вулик діда Левка — був такий пасічник у Карасині, в якого і випитував хлопець бджолярські секрети, хоч той дід і не дуже хотів відкриватися.
— Змайстрував вулик як зумів у свої літа і як знав. Бажання займатися бджільництвом було велике, але не мав часу, а ще більше — можливості. Вощина на той час коштувала дуже дорого. А де ті гроші у мене, хлопця? Батько ж не бачив у цьому моєму захопленні особливої перспективи — «от земля, то інша справа».

 

«Мед важчий за воду: у літровій банці його півтора кілограма»
Отож, хоч Юрій і розумів, що тримати одну бджолину сім'ю — це не вигідно, бо немає ніякого прибутку, а значить і нема за що розширюватися, але ще не скоро взявся за пасіку всерйоз. Перш закінчив Ковельське профтехучилище, де вивчився на столяра-будівельника, відслужив в армії, вернувшись зі строкової, женився і аж тоді чотири вулики завів.
— Правда, грошей на розширення на той час не було, — каже чоловік, — бо почали ми із дружиною Марією будуватися. У селі, де міг, підробляв, — на пилорами ходив, допомагав іншим будуватися (Юрій, як з'ясується, і печі сам мурує, і дахи робить, плитку кладе, підлогу стелить. — Авт.). А ще ж удома — хазяйство, до двох гектарів землі, які коником обробляв (це зараз маємо соток 50 і вже трактора придбали). І ось тоді моя Марія, бувало, питала: «Коли ж ми мед будемо їсти?» Я їй відповідав: «Коли будемо бджіл доглядати». По суті, спочатку цього догляду не було. Вулики стояли неподалік села, як я зараз кажу, — на старій пасіці, а ми займалися хазяйством. То картоплю пололи, обгортали, то сіно гребли… Раз на тиждень, ну два, бував на пасіці. Ото і все. Здавалося, літають бджоли, збирають нектар — роблять мед, а ти без труда вже готовий продукт забираєш. Але ж то не так. І коли я це зрозумів, у мене вже було 11 вуликів, а згодом ще більше, коли в 2008—2009 роках я по-справжньому зайнявся пасікою, то і мед став качати.
Торік нову пасіку завів Юрій Мартинюк, бо в одному місці, як каже, не рекомендується понад 50 бджолиних сімей тримати, а в нього там уже було їх 75.
— Та й місцевість тут краща, як там, де стара пасіка, — розповідає чоловік. — На новому місці уже маю 34 бджолині сім'ї. І таких вуликів, як у мене на цій пасіці, у Камінь-Каширському районі більше нема. Зазвичай, тримають вулики на 15 рамок, а в мене вони — на 42—43. Експериментую…
Юрій Мартинюк може не одну цікаву лекцію прочитати бджолярам-початківцям і споживачам продукції про те, що травневий мед можна викачати тільки у червні («у травні будуть лише залишки того, що не з'їли бджоли за зиму»). Або про те, що з двох кілограмів нектару виходить лише 200 грамів меду: бджоли багато разів перекладають його з місця на місце — волога випаровується («тому-то мед важчий за воду — у літровій банці його півтора кілограма»). А ще про те, що якісний (зрілий) мед той, який бджоли уже «запечатали».

 

«А який оздоровчий сон на лежанках у бджолянику!»
— І взимку не можна сюди дорогу забувати, — каже чоловік. — А тим більше, як настають весна, літо, то кожного дня, ще й не один раз, я на пасіці — не можна доїхати автомобілем, то сідаю на мотоцикл. На новій буваю менше, бо тут немає ройового стану. Справа в тому, що я такі вулики зробив, аби бджоли мали вдосталь місця і не покидали свою домівку.
Юрій Мартинюк із тих пасічників, які прагнуть відкрити для себе природу бджіл в усьому її розмаїтті. Він багато читає спеціальної літератури, тож знає, що при поділі бджолиної сім'ї з вулика тікає стара матка.
— А дехто ж думає, що це молода вилітає, — каже з приводу цього пасічник. — На зразок того, як у людей, — діти виростають і покидають батьківське гніздо. Виявляється, це не так. Насправді стара летить, щоб молодим було місце. Вона шукає собі нову «хату». Я дав бджолам більше місця, щоб не було потреби старшим втікати. Тому-то і вулики у мене на 42—43 рамки. Спостерігаю за бджолами і через день–два додаю рамочку. Коли є простір, то ці Божі комахи нікуди не полетять.
Якщо пасіка у лісі, як у Юрія Мартинюка, то, вважає чоловік, треба бувати тут частіше. Навіть узимку. Бо ж дикі тварини можуть забрести і перекинути вулики, чи сильний вітер біди наробити. А люди не шкодять? Коли про це зайшла мова, Юрій сказав:
— І таке було. Якось, думаю, діти рамки повиймали. Але це рідкісне явище. Мабуть, тому, що з давніх-давен у народі була віра у магічну силу пасічників. Вони ж мають справу з бджолиним воском, який наділений цією магією.
До речі, Юрій Мартинюк цього літа поставив на своїй новій пасіці апібудиночок, де можна полікуватися, поспавши на лежанках, під якими гудуть бджоли. Цю новинку поки що випробовують на собі господар, його сімейство, близькі родичі. Але й односельчани вже розпитують, коли ж можна буде спробувати чудодійну силу такого лікування і зарядитися, як стверджують спеціалісти, позитивною енергією. Уявіть, що у вулику 50—60 тисяч бджіл, а всього в апібудиночку стоїть 8 вуликів. Яке то сильне біополе?!

 

«Втратити, щоб... знову набувати»
Була, звичайно, у нас екскурсія пасікою, хоч і ризикована, оскільки багато бджіл, в яких того дня взяли мед, дружно літали. Але навіть тоді, коли господар відкрив вулик і показував рамку, обліплену комахами-трудівницями, ніхто не постраждав. Головне — почуватися впевнено і не робити різких рухів, як радив пасічник, і все буде в порядку.
Нова пасіка Юрія Мартинюка стоїть там, де колись був хутір, який називався «На лісі». Облюбував це місце чоловік, знаючи, що бджоли люблять жити на підвищенні. А тут якраз — горбочок.
— Бо якщо поставити у низині, десь у болоті, — ділиться спостереженнями пасічник, — то мед буде закисати, оскільки вулики натягуватимуть вологу. І треба, щоб вітер не дув. Бджолам не страшний мороз (можуть вижити і при 50 градусах), а ось протягу вони не переносять. А тут, в оточенні дерев, затишно. І обов'язково щоб була вода близько. З одного боку місцини, де стоїть пасіка, — болітце. Вода є. Хоч і поїлку поставив на всякий випадок.
Юрій Мартинюк розповів і таке:
— Якось мене запитав знайомий, скільки б я хотів мати вуликів. Я відповів йому так: «Було б добре розширитися до 150—200 вуликів, а потім половину… втратити».
Почувши це, здивувалася:
— Нащо ж втрачати?
І чоловік сказав:
Щоб знову нарощувати свою пасіку: ловити рої, заселяти вулики — це і є найбільша для мене радість.

У такому затишному куточку в оточенні ліска стоїть нова «бджолина ферма».

Чоловік переконався на власному досвіді, що без труда меду не матимеш.

Першими пацієнтами в апібудиночку були сини бджоляра.