Пане президенте, заступіться за маму героя АТО Ігоря Упорова!
Минулого тижня з нею грубо повівся водій маршрутки Іваничі — Луцьк на ім’я Олександр. Цей чоловік образив Тамару Полатівну за те, що в касі автостанції їй дали безплатний білет. Автобус їхав з Іваничів до обласного центру у четвер, 27 липня, о 12.50. Суперечку в салоні чули всі пасажири, але ніхто не втрутився і не захистив маму загиблого солдата
— Коли тільки почалася війна, до таких, як я, було краще ставлення, — розповідає Тамара Упорова. — На автостанціях переважно давали нульовий, тобто безплатний, квиток. Проте АТО йде четвертий рік, до неї звикають і на нас — рідних, які втратили своїх синів чи чоловіків, — поступово все менше звертають уваги.
Мама Артема Карабана Люба через це навіть ходила до голови облдержадміністрації Володимира Гунчика, і він видав розпорядженняпрохання забезпечити нам пільговий проїзд. На автостанціях у Ковелі, Іваничах, Локачах з цим проблем немає. Тільки в Луцьку не завжди йдуть назустріч.
Чимось подібним, зрештою, і мало закінчитися в країні, де одні воюють, а інші п’ють пиво у генделиках, де одні оплакують синів, а для інших слова «мати загиблого» не мають жодного значення.
Тамара Полатівна чесно каже, що їздить часто, і це, мабуть, дратує воді-їв маршруток. Хоча квиток у неї не завжди безкоштовний – іноді платить 50 відсотків. Такий варіант її влаштовує, бо розуміє: зловживати не можна. Ось і минулого четверга, 27 липня, вирушила в Іваничі з автостанції в обласному центрі, заплативши за проїзний документ 50 від-сотків вартості. У райцентрі вирішила свої справи, повернулася назад на автостанцію, де отримала безплатний квиток до Луцька. Як виявилося, на ту ж маршрутку, якою прибула з обласного центру.
— Водій побачив мій білет і розкричався, що часто їжджу, що давлю на жалість касирки, бо в Луцьку платила за половину вартості. Підняв такий гвалт, що я розплакалася. В автобусі було багато пасажирів. Прошу їх: «Люди, у мене син загинув. Мені належить нульовий білет. Заступіться». Але ніхто не сказав ні слова, а один чоловік ще й став на сторону водія. Ми приїхали на автостанцію в Луцьку, пішли в адміні-страцію виясняти, на що я маю право. Звернулися до заступниці директора. Вона спершу завела мову, що моє посвідчення сумнівне. Потім, правда, виявилося, що документ у порядку. Поки розбиралися, шофер обізвав мене дурепою і послав на три букви, – Тамара Полатівна заходиться у плачі.
Сварки з водіями, які не хочуть везти пільговиків, – проблема не нова, і в певному сенсі безперспективна. Через хронічне невміння владних структур навести порядок із пільговими перевезеннями водії та власники маршруток нахабніють все більше. Тисячі безбілетних пасажирів, море необлікованої готівки перетворило їх на справжніх фашистів, яким байдуже, кого виганяти із салона – студента, сироту, дитину з багатодітної сім’ї, учасника АТО чи матір загиблого солдата.
Але нагадаємо, що Тамара Упорова — не пересічна пенсіонерка, а мати 30-літ-нього героя з Володимира-Волинського, котрий, на відміну від вас, пане водій, пішов у АТО захищати Україну, і зустрів там свою смерть. Ігор Упоров не ховався від мобілізації, хоча дружина Надія була на останньому місяці вагітності і ось-ось мала народити. Їхня друга донечка Віолетта з’явилася на світ наступного дня після похорону тата. Отакий страшний хрест випав на долю родини солдата, його бідної мами, яку водієві ніяк не хотілося безплатно везти до Луцька.
Та чимось подібним, зрештою, і мало закінчитися в країні, де одні воюють, а інші п’ють пиво у генделиках, де одні оплакують синів, а для інших слова «мати загиблого» не мають жодного значення. Тому досить посипати голову попелом. Якщо в людини замість серця — камінь, замість совісті — велика чорна дірка, читання моралі на неї не вплине. Такі особи розуміють тільки мову покарання і воно повинне бути — аж до звільнення з роботи. Нехай водій відчує, що неповага до матері Героя так просто йому не минеться. Інакше який сенс кращим синам України гинути, якщо їхні мами терпітимуть хамство в автобусах і за них нікому буде заступитися?
