Не треба бути бабусею міністра, достатньо стати пацієнтом Андрія Коновала — і зможете ходити…

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

«Таких хворих часто відфутболюють, а ми — рятуємо»
В одному з інтерв’ю в. о. міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун розповідала, як у США лікували її 93–річну бабусю, яка впала і зламала шийку стегна: «Її відвезли до лікарні, через шкіру ввели шурупи і вже через 3 дні направили у реабілітаційний центр. Там хвору через 2 дні підняли з ліжка, а за 2 тижні вона вже пересувалася з паличкою. В Україні їй би довелося залишатися в ліжку довгі місяці…».

Загалом так воно і є. До того ж, не секрет, у наших лікарнях мало охочих витрачати сили й час на малозабезпечених людей похилого віку, таких пацієнтів у будь–який спосіб прагнуть здихатись. Але, на щастя, є й винятки.

 

« Добра слава про ортопеда-травматолога Андрія Коновала, про якого розповідають, що він «уміє скріплювати кістки шурупами й пластинами» і не відмовляє у допомозі зубожілим стареньким, давно розійшлася не тільки по сусідніх районах, а й за межами Волині.»

До Торчина, що за 25 кілометрів від Луцька, везуть бабусь і дідусів із переломами з усіх–усюд, бо добра слава про ортопеда–травматолога Андрія Коновала, про якого розповідають, що він «уміє скріплювати кістки шурупами й пластинами» і не відмовляє у допомозі зубожілим стареньким, давно розійшлася не тільки по сусідніх районах, а й за межами Волині. І коли чиновники кілька років тому заговорили про те, що лікарню в селищі треба закрити, реорганізувати, люди піднялися на її захист. Аргументи, що тільки у великих лікувальних закладах використовують сучасні медичні технології, лікарі мають чималу практику, спростовували пацієнти Андрія Коновала, який щороку проводить до 200 великих хірургічних втручань, за останні 5 років прооперував понад 200 хворих лише із переломами шийки стегна.

- Прогнозують, що ця патологія з часом набуде характеру епідемії. Населення старіє, страждає від системного остеопорозу — підвищеної крихкості кісток. За кордоном таким хворим приділяють достатньо уваги, а от в Україні вони практично залишені напризволяще. Ендопротезування, вживлення штучних суглобів, які коштують понад 100 тисяч гривень, більшості наших співвітчизників не по кишені. Вихід — у малоконтактному багатоплощинному остеосинтезі переломів стегнової кістки, що набагато дешевше й менш травматично. Тому я й обрав саме цю нішу, коли повернувся працювати у рідний Торчин. А перш ніж стати до роботи, поїхав за кордон. Стажувався у клініках Польщі й Німеччини, привіз звідти нові методики, необхідне обладнання, інструменти й почав робити операції, які на той час в області не проводили. Ставимо спеціальні металеві конструкції, фіксуємо шийку стегна, тривалість втручання — 30 хвилин, крововтрата — мінімальна, одне слово — та ж технологія, за якою лікували бабусю міністра у США, — каже Андрій Михайлович.

До речі, найповажнішого віку його пацієнтка — 90-річна пані Коростильова з Торчина — після такої операції зважилася ще й зір відновити, тому поїхала у Москву до доньки.

Коли на з'їзді ортопедів-травматологів України у Харкові Андрій Коновал виступив із доповіддю-презентацією, присутні не могли повірити, що у сільській лікарні надають допомогу такого рівня. А професор Білінський зі столиці, ознайомившись із відеозаписами представлених хірургічних втручань, дав найвищу оцінку колезі з районної лікарні: «Лікар-віртуоз працює філігранно». А наміри закрити лікарню у Торчині назвав «новим геноцидом».

 

Найпухкіший буханець — «гонорар» для лікаря
Леоніді Василівні Мороз йде 86-й, але вона ще потрохи порається і навіть хліб пече. Рідні кажуть, що найудатнішого буханця бабуся завжди просить передати у лікарню своєму рятівникові — Андрієві Коновалу, якому не надякується.

 

Стажувався у клініках Польщі й Німеччини, привіз звідти нові методики, необхідне обладнання, інструменти й почав робити операції, які на той час в області не проводили.

— Якби не він, то я б і кроку не могла ступити. Тільки впаду — вже й потрощу кістки, бо маю остеопороз, суглоби поліартрит повикручував. Як останній раз ногу в кількох місцях зламала, то Коновал у від'їзді був, а я до Луцька не схотіла, сказала, що діждуся його. Тільки вернувся — взяв на операцію, поставив пластини, дав інвалідний візок, щоб на перших порах було легше. Відмовилася, помалу стала зводитися на ноги, і тепер з трудом, але таки ходжу. Як лежала в лікарні, то приходила комісія, контролювали, чи не порожні палати, чи багато хворих. А там і з Локачинського, і з Рожищенського районів були жінки, з Луцька і навіть з Мукачева. Один одному перекаже — і їдуть, — розповідає Леоніда Василівна.

Ми побували в Торчинській лікарні погожої літньої днини і мали змогу пересвідчитися, що пацієнтів тут справді багато. Начебто і до обласного центру недалеко, і вибір у людей є, а віддають перевагу лікувальному закладу в селищі.

— У 1960-х роках тут було 165 ліжок, тепер — 51. Із багатьох відділень залишилося два — хірургія і терапія. Хоча сумніватися у доцільності існування лікувального закладу не випадає, — переконаний Андрій Михайлович. — Уздовж траси, що веде з Луцька до Володимира-Волинського, окрім нашої, нема жодної лікарні, а потерпілих у ДТП стає щораз більше. Як, до речі, і травмованих під час обслуговування сільськогосподарської техніки. Люди накупували тракторів, косарок, комбайнів, а навичок користування ними не набули. У результаті — розтрощені стопи, глибокі порізи, інші серйозні травми. Чимало проблем виникає через те, що хворі невчасно звертаються по допомогу, зокрема, при опіках, обмороженнях, ускладненнях цукрового діабету.

З усього відчувається, що для нашого співрозмовника робота — не рутина, йому цікаво освоювати складні хірургічні втручання, нові методики, професійно вдосконалюватися. У голосі — азартні нотки:

— Ось фото кисті 17-річної дівчини зі зрощеними пальцями. У її батьків не було грошей на операцію у Києві чи навіть у Луцьку. А ми зробили безкоштовно. А це пацієнт із переломом плечової кістки: ставимо стержень, як шампур для шашликів, і не треба місяць ходити з гіпсом. Це — хворий після пересадки шкіри. За таке у районних лікарнях не беруться.
Не мав часу Андрій Коновал згадувати ні про першу операцію, ні про найскладнішу в його практиці. Взяв на себе цю місію житель Торчина — 87-річний Олександр Дем'янович Мельник.

— У квітні 2000 року це було. Я віз гній на город, а на дорозі стояли чужі коні, які сполохалися і влетіли з розгону на мою підводу. Потрапив я під колеса, під копита, сунули мене ще з півкілометра. Коли витягли, живого місця на тілі не було. Мали до Луцька «швидкою» везти, але родичі впросили, щоб залишили в Торчині, бо ж треба було комусь зі мною в лікарні бути. А Коновал тоді тільки прийшов. Міг би й відмовитися, як-не-як перша операція — і такий ризик. І ребра поламані, і ноги потрощені, й голова розбита... А він взявся. Вважай, склав мене по-новому. Казали, вийшов після операції мокрий. Дивіться, скільки шрамів на нозі, тут і штирі, й пластини. Але ж 17 літ ходжу, працюю, — згадував дідусь, який горою стоїть за свою лікарню.

Ну а Андрій Михайлович вділив для розмови всього 15 хвилин, бо поспішав до операційної. Між тим ще й відповідав на телефонні дзвінки: люди просилися на прийом. Жартував: «У діда голова болить, а йому кажуть, щоб ішов до головного. Можна було б працювати, якби хворі не заважали».

У кабінет уже зазирає анестезіолог Анатолій Клепарський. До речі, у Торчині найсучасніша наркозно-дихальна апаратура, якої у жодній лікарні Волині нема. Луцький район — не бідний, влада про медицину дбає, тож операційна добре оснащена. А головне, що є на місцях такі професіонали, як Андрій Коновал, які роблять свою справу на рівні світових стандартів.