Село 08.08.2017, 10:39

Коли розливалася вода, то хліб в «острівні» Почапи доставляли вертольотом

Бо ще у 1970–х роках це село вважалося зовсім неперспективним, тут заборонялося будівництво (по суті то вже був хутір). А сьогодні воно переживає свою молодість: із 45 осель — 13 зведені за останніх 20 років, зі 150 жителів третина — діти шкільного і дошкільного віку

Катерина ЗУБЧУК

«Човен був у нас найпопулярнішим транспортом»
У Почапах Ратнівського району я бувала не раз. Зокрема тоді, коли робила репортаж про шлюз Вижівського водозабору, що неподалік села, який живить водою Дніпро–Бузький канал і забезпечує судноплавство по ньому. Чи тоді, коли редакційний «десант» здійснив мандрівку по трьох озерах — Святому, Волянському, Білому. І щоразу чула від жителя Щитинської Волі Миколи Денисюка — одного з авторів книги «За болотом Луховим» про Почапи — яке то цікаве село! А його б, як зауважував Микола Степанович, могло б і не бути.
Одне слово, цей природолюб і краєзнавець підказав адресу для репортажу, і за цією «підказкою» нещодавно ми були в Почапах уже не проїздом. Пройшлися там, де колись весняної пори чи й дощового літа, коли розливалася Прип’ять, утворювався острівок, до якого не можна було підступитися. І тоді хліб та різну найнеобхіднішу провізію доставляли вертольотом. А почапівці нарихтовували свої човни, які були єдиним і незамінним транспортом. Ними возили дрова з лісу, добиралися у Ратне на базар і у церкву в Малу Глушу на Любешівщину, бо ж у сусідньому Залухові храму тоді не було. І, звичайно, доправляли дітей у Залухівську школу.

« Човнами возили дрова з лісу, добиралися у Ратне на базар і у церкву в Малу Глушу на Любешівщину, бо ж у сусідньому Залухові храму тоді не було. І, звичайно, доправляли дітей у Залухівську школу.»

Тому–то свого часу і набуло село статусу неперспективного. Якщо хтось хотів нову хату звести, то давали йому ділянку під забудову лише у Залухові. З одного боку це було піклування влади про людей, щоб вони не мучилися серед боліт. А з другого… Почапівців прирікали на те, щоб вони покидали свою малу батьківщину.

До речі, як пише у своїй книзі Микола Денисюк, село Почапи утворилося із виселених поміщиком Хойнацьким селян із Щитиня і Залухова на початку ХІХ століття. «Тут селяни немовби «почепилися» за землю. Звідси й назва — Почепи. Вже за радянських часів село стали називати Почапами». І ось цих нащадків «чіпких» селян хотіли відірвати від їхнього коріння…
Про ті часи добре пам’ятає Йосип Кацевич, якому вже 82 роки. Свою хату Йосип Іванович встиг збудувати ще в 1974–му. Колоди, як каже, возив із лісу, що біля озера Біле, прив’язавши до човна. Тобто йому ще пощастило, бо вже після 1974–го, який був із дуже великою водою, заборона на будівництво стала жорсткішою.
— Хтось із моїх односельчан переїжджав у Залухів, — розповідає чоловік, — а хтось на Дніпропетровщину вербувався. А були й такі, хто не слухав ніяких заборон і таки зводив хату. То цю новобудову розбирали, і мусив господар перетягуватися зі своїм добром на центральну, як мовиться, садибу. А був і такий, уже зовсім парадоксальний випадок. Ще й досі у селі живе Ольга Буфало, чоловік якої, нині уже покійний, проявив непослух і побудувався у Почапах. То ця хата, незаконно зведена, перейшла в державну власність. А господарі стали… квартирантами. Вони платили внески у сільську раду, поки не покрили її вартість.
Люди писали, як пригадує Йосип Кацевич, листи і в Москву, і в Київ («мабуть, Щербицькому»), просили дати дозвіл на будівництво. І якось приїхала комісія зі столиці, походили поважні мужі, поговорили з одним–другим почапівцем, почули: «Хочемо тут жити», і згодом людей залишили в спокої. Як кажуть, махнули на цих, як декому здавалося, диваків рукою. Не всі розуміли: як це так — потерпають від води, але не хочуть покидати рідних місць.
— Правда, — каже Йосип Кацевич, — ще довго ніхто не будувався — ніби боялися, що знову щось придумають чиновники. І лише в незалежній Україні почали виростати хати, як гриби після дощу. А біля них, на електроопорах лелеки поселилися. Проблема ще й само собою вирішилася, коли на початку 80–х років було здано в експлуатацію меліоративну систему. Після осушення вода перестала бути загрозою, і про вертоліт, який доставляв хліб, забули. Ось тільки поки не робили осушку, то пташки тут так щебетали, ніби оркестр грав. А зараз стало тихіше…
Скоро три роки, як Йосип Іванович овдовів — залишився сам у хаті, де виростив із дружиною чотирьох синів і дочку. Того літнього дня, коли ми були в Почапах, чоловік збирався з вудочкою на Прип’ять. У хазяйстві вже нічого не тримає, «відпрацював своє, не те здоров’я»… А молочка (і не тільки) діти дадуть — два сини із сім’ями у Почапах живуть, один — по сусідству у Залухові. Як каже сам Йосип Іванович, дай Боже, щоб таку увагу, як він, мали на старості всі.

«А у нас кожен другий — Кацевич»
Мені хотілося, звичайно, зустрітися й з іншими старожилами, які пам’ятають і ту велику воду, яка перетворювала Почапи на острів, і те, як нові хати розбирали й перетягували у Залухів. І сільський голова Залухівської сільської ради Людмила Кацевич (до речі, невістка нашого героя Йосипа Івановича) підказала, що одна з таких — Марія Кацевич. Не втримуюсь від здивування:
— А у вас у селі є інші прізвища?

« Про болото, яке було довкруг села, жінка згадує як про живу істоту: «Це була трясовина, яка ворушилася, булькала».»

— У нас кожен другий — Кацевич, — усміхається Людмила Феодосіївна. — У Марії Василівни, з якою пропоную вам зустрітися, п’ять синів, і всі вони в Почапах побудувались. Уявляєте, скільки це Кацевичів, якщо порахувати і їхніх нащадків?! Коли інше прізвище, то це здебільшого приймаки.
Марія Василівна, почувши, що ми з «Волині», охоче погодилася на розмову, бо ж «то наша газета, яку всі читаємо».
— Я ще добре знаю, який то бував «потоп» навесні, — говорить жінка. — Нас, учнів, батьки по черзі човном у Залухів доправляли, а то ще технічні працівники Залухівської школи. А якщо хлопці надумають, щоб не потрапити на уроки, бо щось не вивчили, то розкачають човна так, що він перекинеться. Ясно, коли всі понамочуються, то вертаємося додому. Як меліорацію зробили, то вже тих «потопів» не стало.
Про болото, яке було довкруг села, жінка згадує як про живу істоту: «Це була трясовина, яка ворушилася, булькала». Коли бачиш сухий луг навіть нинішнього дощового літа, то таке враження, що «потоп», про який розповідають почапівці, — це щось дуже і дуже далеке. А минуло трохи більше 40 літ. Хоч, можна сказати: «Аж 40!».
— Діти повиростали за цей час, — каже Марія Василівна. — Чоловік хворів (дев’ять літ тому помер), я з малими синами і хату будувала. У 2005–му заклали фундамент, а через п’ять літ новосілля справили.
Колись вони з чоловіком у колгоспі працювали, на фермі («скільки–то корів поподоїла»). А ось сини їздять на заробітки. Раніше в Росію найчастіше вибирались, тепер — у Польщу. Тож і одна невістка, дружина Євгена Маша із Рязанської області. Вже п’ять років вона живе у Почапах.
— Боялася я, — каже Марія Василівна, — що ж буду робити, як невістка по–нашому не розуміє. Пробувала перш сама на російську сяк–так переходити. А потім все налагодилося. Одне слово, порозумілися ми.
Уже звиклася «російська» невістка тут. Полюбилася їй поліська природа, серед якої ростуть їхні з Євгеном троє діток.

«Поїздивши в Австрію на роботу, по–іншому подивився на життя в своєму селі»
Доводилося бувати в багатьох населених пунктах поліської глибинки, які доживають, як кажуть, свій вік, — їхні мешканці в основному люди поважного віку. А ось у Почапах лише 23 пенсіонери, а решта — молодь і діти. І загалом усі вони — як одна велика родина, бо якщо не рідні, то двоюрідні брати і сестри, племінники, а то ще — просто добрі сусіди. Тож коли у селі весілля, наприклад, то в основному всі серед гостей.
Тим більше, що й зібратися гуртом можна лише в когось з односельців з нагоди якоїсь оказії. Адже у Почапах немає жодного громадського закладу. Хіба що фельдшерсько–акушерський пункт, куди люди йдуть зі своєю бідою. А завідуючу ФАПом Ніну Кацевич, то вже не інакше, як «дохторкою» називають.
— Був би лікар із вищою освітою, — каже жінка, ніби виправдовуючись за такий статус, якого удостоїлась від почапівців, то зверталися б до нього, а так мені довіряють свої проблеми зі здоров’ям. Викликають і вдень, і вночі. Навіть коли я у відпустці. Знають, що не відмовлю.
Ще один громадський заклад — початкова школа була у Почапах. Але її закрили у ті, вже згадані 1970–ті, роки, коли тут було мало дітей, оскільки багато хто виїжджав із села. І сьогодні, коли кожен сам по собі, хтось скаже: хоч і помолоділи Почапи, але життя не стало цікавішим. Тільки ж все залежить від самих людей, як переконаний один із почапівців Роман Шумик. Якщо вони захочуть, то і в такому віддаленому селі можна щось зробити для його розвитку. У молодого чоловіка з цього приводу свої задуми.
— Років сім я їздив в Австрію на заробітки, — розповідає він. — І ось після того, як там побував, дещо побачив, то прийшов до висновку, що можна бути вдома, біля сім’ї і заробляти якусь копійку. Маю на увазі, що у деяких господарствах австрійців є свої домашні музеї, де експонуються раритети, — вози, техніка, побутові речі. І в мене така ідея зародилася. Тим більше, що ще раніше збирав предмети старовини. Сьогодні їх у мене вже є 250…
Роман показав частину речей з цього зібрання. Коловроток, різні праски, невигадливі картини, які прикрашали колись сільські оселі. Як зауважив, треба ще на сезон поїхати, грошей заробити, аби з’явився у Почапах музей. Правда, при цьому чоловік говорить і таке:
— Знаю, що з мене у селі багато хто сміється, вважає диваком. Але я так думаю: треба себе слухати і робити те, до чого душа прагне.
От би знайшлися у нього однодумці, які б підтримали у здійсненні цікавого задуму, без іронії подивились на його ідею!
До речі, Роман Шумик розповів, що його називали диваком і тоді, коли він два роки тому надумав освоїти ділянку землі посеред села: колись там були городи, а згодом це вже став вигін, де верболіз почав підніматися. І даремними були насмішки. Це скаже тепер кожен, хто побачить цю ділянку, обгороджену верболозом. Там, де буяв ситник, будяки, кропива, — тепер росте не лише традиційна картопля, капуста, а й кавуни. І навіть трава з Африки — земляний горіх, який зветься чупа або чуфа.
— Перший рік вирощую цю рослину, — каже Роман. — За кілограм посадкового насіння заплатив навесні 300 гривень. Але ж, як вичитав в інтернеті, в Білорусі за кілограм земляного горіха можна виручити 600–700 гривень. Побачу, що дасть цей експеримент.
Романові Шумику — диваку, як дехто вважає, 30 років. Коли ще експериментувати, мріяти?! На побажанні здійснення задуманого ми і попрощалися з молодим чоловіком, якому так хочеться, щоб його село на березі Прип’яті, яке колись було зовсім неперспективним, стало знаним серед прихильників зеленого туризму. Принаймні, першу рекламу головна газета Волині зробила.