Замість вірша про любов

Ірина ЖИЛЕНКО

Хоч змусили мене (в тортурах)
зізнатися, що вже стара, —
хандрити не в моїй натурі.
Ніяких драм!

« Все менше у віршах інтиму, драматургії, істерій. Гріх словоблудія простимий лиш молодим. А ми старі.»

Набрала я нового краму
і в срібно–сірих кольорах
зробилася статечна дама.
Який там крах!

Так личить сивині жіночій
накидка з хутра дорога.
І вже не каламутять очі
ані кокетство, ні жага.

Дивлюсь спокійно, світло, прямо.
Приязний усміх на лиці.
«Ота стара приємна дама...» —
про мене кажуть продавці.

Навчила я і власну Музу,
що молодитися — ганьба.
І вже вона сіреньку блузу,
як я, під горло застіба.

Все менше у віршах інтиму,
драматургії, істерій.
Гріх словоблудія простимий
лиш молодим.
А ми старі.

І Муза не сваволить більш,
не епатує, не бунтує.
І вік мій не компрометує.
Яка мадам — такий і вірш.

І все було б «о’кей», якби
не вперте, капосне сердечко.
Хоч обручем його кріпи!
Хоч зранку зодягай вуздечку.

Хоч ти йому товчи, довби,
що серце теж старіти мусить,
волає: «Брешете, баби!
І ти, й твоя нещира Муза.

Вдягни хоч панцерний корсет,
я не змирюсь і не покаюсь.
Я молоде, я — над усе!
Я вам на злість ще закохаюсь!

Я вам такого ще накою...» —
кричить, аж болем затіка.
Затисну серденько рукою.
Така слабка чомусь рука...

«Мовчи, дурне, — скажу я, — годі!»
І навіть не здійму повік,
коли зустрінеться на сходах
той чоловік,
той чоловік...